Між російською та українською делегаціях у Стамбулі не було рукостискання. Ба більше, спілкувалися вони через перекладача. Це важливий крок, адже раніше росіяни дуже маніпулювали такими трюками. Мовляв, потиснемо руки та й якось "порішаємо" усі питання, "ми ж брати".

Зараз українська делегація тримає чітку дистанцію з ворогом, показуючи, що Україна не готова поступатись ні на фронті, ні за переговорним столом.

Ексміністр закордонних справ України Вадим Пристайко в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу розповів, до яких маніпуляцій зазвичай вдавались росіяни. Він також спрогнозував, якими будуть майбутні перемовини – читайте далі у матеріалі.

Цікаво Ідеолог режиму Путіна родом з України: хто такий Мединський і чому бере участь у переговорах

Як ставитися до заяв Трампа, що він хоче якомога швидше провести зустріч з Путіним? Якщо він таки зустрінеться із російським диктатором, що це означатиме для світу? Росію виведуть з ізоляції – й тоді це буде знаком для усіх інших терористів, що можна робити усе, що тобі заманеться, а за це нічого не буде? Чи це дійсно може стати таким знаком для розгортання Третьої світової війни?

Рівень ескалацій відповіді на агресію починається з мінімальних. І от мінімальний рівень – була якраз світова ізоляція.

Якщо ви пам'ятаєте, саме з початку 2014 року, коли була спроба анексії Криму, то деякі лідери Великої сімки, наприклад на той момент прем'єр-міністр Канади просто відмовився тиснути руку Путіну. Він сказав, йому лише одне: "Забирайтесь з України".

Це був дуже потужний крок, але на такому першому рівні ескалації, коли лідери все ще вірили, що їхній авторитет, авторитет їхніх держав щось значить для агресора, для Путіна зокрема.

Наступним рівнем ескалації є блокування та заклики на міжнародних форумах, таких як ООН. І ми з вами бачили, що дійсно було багато націй, які голосували з нами з вимогами до Путіна відступитися, повернути території й так далі. Це теж не спрацювало.

Третій рівень ескалації був запровадженням економічних важелів, економічних санкцій. На це дуже багато покладали зусиль, покладались надії. Треба визнати, що результат від санкцій обмежений.

І от четвертий рівень – це вже безпосередньо залучення до постачання зброї, наприклад, країні. І так, якщо йти по цій шкалі посилення санкцій, то колись має бути й участь Збройних сил інших держав на нашій стороні.

Тобто ми з вами зараз перебуваємо десь посередині цього переліку можливих варіантів впливу і тиску. І якщо Трамп обіцяє, що на цьому він розв'яже питання, то я, чесно кажучи, сумніваюсь.

Точно Путін не планує, що в цьому моменті для нього ціна питання настільки висока і настільки болюча, що він відмовиться від своїх планів заграбастати всю Україну.

Інтерв'ю з ексміністром закордонних справ Пристайком: дивіться відео

Тобто зараз, по суті, в нього немає причин дійсно зупиняти війну і йти на 30-денне припинення вогню, хоча до цього закликали європейські партнери, які приїздили до Києва в той момент, коли ще діяло так зване травневе перемир'я Путіна?

Треба визнати, що Трамп не обіцяв запровадити санкції, це обіцяли наші європейські партнери. Позиція Трампа була слабка – і він не підтримав це.

Він закликав саме нас (Україну – 24 Канал) чомусь, а не Путіна, терміново сісти за стіл переговорів, європейці не наважились зробити те, що вони так грізно пообіцяли.

Треба просто розуміти, що із початкових самозавдань, які ставив перед собою Путін, перше, що він обіцяв, – "захистити молоді республіки". А потім взяв так звані ЛНР і ДНР в склад Росії та ввів свою конституцію.

Станом на сьогодні, як ми з вами знаємо, Донецька область України навіть не повністю окупована. Тобто фактично за три роки він не спромігся досягнути першої мети, яку перед собою ставив. Саме тому, я вважаю, що він просто не може зараз дозволити собі припинити просування своїх військ або припинити наступ і вкидання все більше своїх солдатів в цей кошмар, який відбувається.

Все тому, що насправді продемонструвати росіяни можуть не так багато. Їх звідусіль відкинули, тиск здійснюється, але насправді Україна три роки бореться, адже поруч з нами наші партнери.

Я не хочу сказати: "Почекаймо, поки нас захоплять". Ні, нам якраз і треба робити те, що ми робимо, не давати захопити навіть Донецьку область.

Як непослідовність президента США повернути на нашу користь і як нам будувати дипломатичні відносини зі Сполученими Штатами Америки за його президентства? Як вести діалог, перемовини, як схиляти на свій бік, як демонструвати, що у нас, можливо, є якісь інші карти?

Не один раз говорили, що у Трампа є якась схильність не тільки до Путіна, а й до всіх сильних лідерів, скоріше диктаторів. Здається, що Трамп бачить сильних лідерів в образі китайського лідера чи навіть північнокорейського.

Якщо це так, і в нас є достатньо підстав так думати, то нам треба продовжити те, що ми робимо, і чітко відстоювати наш інтерес.

Рано чи пізно наша тверда позиція заслужить повагу навіть у Трампа. Ви бачите, наскільки з повагою ставляться до нас європейські партнери. На превеликий жаль, США, які перевантажені усіма проблемами на планеті, вірять: якби можна було позбутися цієї невеличкої європейської проблеми або якби європейці самі зайнялися цією проблемою в Європі, то тоді вони змогли звільнити свої сили, час, щоб розв'язувати всі інші питання на планеті. Можливо, десь і скористалися послугами Росії, в тих регіонах, де Росія має сильні позиції.

Це все дуже складна гра, в яку треба вміти гратися, але при цьому зберігати твердість позиції, без хамства, без підштовхування, до того моменту, поки Сполучені Штати Америки скажуть: ну все, ми втомилися, ми пробували вам допомогти, але, очевидно, ви цієї допомоги не хочете; до побачення, ми йдемо займатися своїми справами.

От десь ця тонка грань, яку треба відчути й, наближаючись до неї, вчасно зупинятись.

Дивіться також Ким був "сірий кардинал" і куратор судової системи Януковича: велика біографія Андрія Портнова

Україна підписала із США угоду про корисні копалини. Основний плюс для нас полягав у тому, що військова допомога від американців може продовжитися, навіть якщо нам прийдеться за це заплатити. У цьому сенсі у нас є на один козир більше чи ні?

Це, скоріше, не козир. Ми, на превеликий жаль, дозволили собі відіграти назад втрачену позицію, я б так це назвав. Тобто ми самі дозволили загнати себе в цю воду і витратили певний час на те, щоб відійти від краю прірви, до якої ми дозволили себе підвести.

Ми ж включили це в план нашої перемоги. І, на жаль, Сполучені Штати Америки інтерпретували це як можливість обібрати нас до нитки, і, слава Богу, зусиллями перемовників і багатьох наших партнерів вдалося звести це все до формування фонду, який, дай Бог, щоб був корисний нам, коли ми будемо відновлюватися, але щонайменше загрози він нам не несе.

Тому ми повернулися в клітиночку А1 і з нею можемо знову стартувати, вірячи, що ми сильно не пошкодили наші відносини. Час пройде, щось забудеться – і знову лідери зможуть говорити. Хоча ви бачите, час від часу я відчуваю емоційне навантаження в голосі у Трампа. Нещодавно в одному з його твітів він сказав, що проблема не в Путіні. Проблема, очевидно, в Україні. Добре, що потім додав про те, що карти слабкі. А так склалось враження, що взагалі проблема в Україні.

На вашу думку, чим кардинально відрізняються переговори у Стамбулі від тих, які проходили у 2022 році? Бо з боку Росії ми бачимо, що склад делегацій не надто змінився. На якій позиції зараз Україна? Чи ми сильніші, чи слабші, ніж у 2022 році?

Думаю, у цьому була вся ідея росіян, щоб переговори не відрізнялися від попередніх. Не тільки глава делегації, того самого витягли, але й оця зверхність при обговоренні питань, поверненні до того тексту попереднього. Було завдання продемонструвати, що "ваша трирічна війна вас нікуди не привела". Але це показова частина.

Ми насправді самі знаємо, чого ми досягли, а чого ні. Безумовно, нам хотілося б звільнити всю територію, але навіть половина території, яку нам вдалося відбити у них, – заслужено наша.

Ми поклали стільки солдат, стільки крові і горя, що тепер це наша, і ми не збираємося її віддавати. Головне задання: тримати і не віддати більше – те, що розраховують росіяни.

Я переговорив не один з росіянами, нічого нового для мене немає. Я впевнений, що наша команда готова до хамського ставлення з боку Росії. Зрозуміло, що ці переговори ведуться під час війни.

Але, на відміну від того часу, коли ми з вами вважали, що ми наодинці, і мріяли про допомогу, зараз у нас є партнери. Ми можемо бути незадоволені, можемо хотіти більшого, але у нас є партнери. У нас є ця стратегічна глибина, яка дозволяє нам виробляти військову техніку, обслуговувати, ремонтувати, підтримувати наш бюджет, ховати наших людей, наших дітей в Європі й так далі.

У нас зовсім інші вимоги. З цього треба виходити. Треба набратися терпіння. Це штучні і технічні переговори. Вони, на мою думку, не приведуть ні до чого. Але це необхідний етап, який треба пройти просто заради того, щоб продемонструвати, що ми готові до миру і робимо всі необхідні для цього кроки.

На вашу думку, які деталі цієї зустрічі для вас були цікавими? Наприклад, для мене те, що працював перекладач з української на російську. Тобто сторони не спілкувалися російською. Для них це все-таки було принизливо? Можливо, ви помітили ще якісь цікаві деталі, де дійсно показували, що ми сильніша сторона у чомусь?

Не думаю, що це було принизливо. Я хочу вам нагадати, що це не перший раз, коли українська делегація веде переговори з Росією українською мовою. Володимир Огризко (міністр закордонних справ України у 2007–2009 роках – 24 Канал) 12 років тому, якщо не більше, під час одного з інтерв'ю це вимагав.

Зараз, під час війни, у нас у головах викристалізувалось, що в нас є наша мова. І ми ведемо переговори тією мовою, яку ми гарно розуміємо, значення кожного слова важливе.

Але зараз особливо мене порадувало, що наша делегація не починалася з рукостискання. Я вів переговори з росіянами і розумію, що це все – кроки психологічного впливу та тиску.

"Ми ж всі брати і сестри, потиснемо руки, обіймемося, якось "порішаємо" це, нас політики завели, а ми з вами це розуміємо" – це настрій, який я спостерігав під час певних переговорів раніше.

Зараз наша делегація поводила себе професійно. Ми розуміємо, що ми перебуваємо під військовим тиском. Насправді ми відчуваємо за нами потужність ЗСУ, нашої економіки, наших партнерів. Це дозволяє дипломатії вести переговори.

Повірте, що дипломати самі по собі нічого особливого не можуть виграти, якщо за їхньою спиною не стоїть ціла держава, яка їх уповноважує це робити і дає їм для цього "карти", "патрони". Це можливості вести переговори.

Також цікаво, що на цю зустріч росіяни тоді запізнилися. Ви неодноразово в інтерв'ю розповідали, що це такий засіб тиску, що вони часто затягували перемовини. Чого вони у такий спосіб добиваються? Вони хочуть, щоб наша делегація поводилася більш емоційно і не могла вмикати суто холодний розум? Навіщо вони це роблять?

Трюків взагалі дуже багато. У мене були ще кумедніші речі. Наприклад, на табличці перед входом не було України. Там були переговори тільки без України. Натякається, що "для чого з вами мати справу, все одно ми диктуємо, тому яка різниця, чи буде слово "Україна".

Були варіанти, коли розбивались переговори на десятки різних комітетів, щоб просто фізично розтягти людей. У них приїжджає цілий літак людей, можуть собі дозволити фізично розтягти, щоб збільшити навантаження.

Є безліч трюків, які використовують переговорники. Але у нас дипломатія теж вже є. Щонайменше незалежній дипломатії 30 років. Деякий досвід наші дипломати отримали. Я сподіваюся, що цей досвід буде залучений.

Переважно образити або збити професійного дипломата з пантелику доволі складно. Ми ж розуміємо: кожен раз, коли тебе намагаються образити, ти через слова бачиш, для чого це робиться, якої мети хоче досягти людина, яка називає тебе цими словами. Якщо ти усвідомлюєш цю мету, то які слова використовувалися – абсолютно неважливо.

Мені також було цікаво, що спершу зустрічалися українці з американською делегацією. На зустрічі були присутні представники європейських країн, тобто військові Франції, Німеччини. Наскільки це було правильним кроком, що зустрічалися не одразу з російською стороною, а спершу узгодили, мабуть, позицію з американцями?

Так завжди робилось. Просто раніше переговори, які ми вели з 2014 року, не все були в пресі, під камерами. Іноді на це йшли окремі дні. Під час Мінських переговорів, коли зібралися лідери і просиділи 16 годин в одній кімнаті… Якщо бути чесним, то делегації 4 дні провели до того спочатку в Берліні, а потім у Мінську. Ця робота залишається непомітною для всіх. Здається, що лідери сіли і швиденько щось накидали на папері і це прийняли. Так не працює.

Чітко усвідомлювати, звірити карти з партнерами – це дуже важливо. Тим більше у цьому випадку, коли з нами американці, у них є своє бачення, в який спосіб вони хочуть досягти перемир'я. Нам треба самим усвідомлювати, чи ми, як частинка одного механізму, працюємо скоординовано, чи ми відірвалися від нашого партнера, і не дай Бог він увійде так далеко в переговори, що нам залишиться тільки сприймати, про що вони домовляться між собою.

Також хочеться розуміти, як за процедурою могло все відбуватися? Чи могла Росія відправити свій сценарій того, про що вони хочуть говорити на зустрічі, і попередньо делегації могли між собою спершу узгодити? Тобто сторони їхали з чітким усвідомленням того, про що вони будуть говорити. Чи російська сторона ніколи не узгоджує якихось деталей, текстів, документів? Як вони себе поводять? Яка їхня стратегія?

Довгий час ми нагадували всім партнерам таку політику, квінтесенцією якої була фраза: "нічого про Україну за спиною України" або "без України". Це якраз ми намагались пояснити – що Україні та українському народу приймати рішення, до яких саме компромісів ми готові.

Навіть наші друзі не зможуть прийняти це рішення. Приймемо ми. Тому від нашого останнього слова буде залежати, яких обрисів цього можливого миру набудуть наші переговори.

Те, що ви кажете, переважно робиться. Але іноді, якщо в переговорах є фактор, який може зіграти серйозну роль, то він зберігається до кінця.

Іноді це суто технічний фактор. Наприклад, під час переговорів, які вже довго йдуть, можна сказати: "Прийняли рішення, що наш лідер не приїде. А якщо хочете, щоб він приїхав, то цей пункт ми залишаємо без змін, тут додаємо це" і так далі.

Але це все дуже тонка гра. Гратися з цим треба обережно, тому що ніколи не знаєш, куди зайдуть переговори, коли дипломатичні сторони відійдуть, залишаться лідери.

Треба розуміти, що всі ці лідери мають не тільки знати, що вони підписують, а бути готовими поставити свої підписи та увійти в історію, як людина, яка погодилася на ці слова. Вірити у те, що ти зберешся, сядеш по-панібратськи, заглянеш в очі і щось зробиш – так не працює.

Звичайно, як готуються для лідерів, так і перед приїздом переговорних команд, вже десятки разів обмінялися комунікаціями, приблизними варіантами документів, накидали певні проєкти документів, які сторони працюють – і виробляють для себе "червоні лінії", що на це можуть погодитися, а на це – ні.

Виготовляється навіть такий документ директиви президента на переговори. Глава нашої держави, зокрема, має сказати, що "на ці пункти ми можемо погодитися, а на ці – ні". Тут є гнучкість, домовляєтесь по цих пунктах. Це є директиви, у межах яких рухаються і проводять переговори делегації.

Іноді делегація каже: "Вибачте, мої повноваження закінчились, далі я це обговорювати не буду. Або ми знімаємо взагалі, або залишаємо до наступного разу".

Важливо "ДРГ" на Брянську область, зміни біля Великої Новосілки: добовий аналіз та оновлені карти ISW

Один з підсумків цієї зустрічі – сторони казали про те, що, можливо, будуть організовувати зустріч Зеленського і Путіна. На вашу думку, наскільки це реалістично, що сторони можуть зустрітися? Чи потрібна взагалі ця зустріч Зеленського і Путіна? Якщо потрібна, то як тоді Зеленського потрібно до неї підготувати?

Я думаю, що зустріч потрібна, але не зараз. Як не дивно, вся Україна очікувала зустрічі, у результаті цієї зустрічі ми мали швиденько все вирішити, і нарешті наступив би довгоочікуваний мир. Ні. Ба більше, Путін буде відчувати, що ми дуже хочемо з ним зустрітися і вимагати за це все більше.

Хочу нагадати, що перед зустріччю у 2019 році у Парижі росіяни висунули до нас вимоги, над якими ми пів року доволі складно працювали, пояснювали суспільству, на які кроки ми йдемо для того, щоб зустрітися.

Була прийнята так звана формула Штайнмаєра. Були відведення у певних територіях, були пункти пропуску відкриті. Зараз це все має такий вигляд, як дехто з нас передбачав. Тобто послаблення наших оборонних позицій, розмінування територій під приводом відкриття нових пунктів і так далі. Підрив всередині держави, єдності, яка існувала.

Але ці кроки були зроблені для того, щоб новий глава України мав можливість зустрітися з Путіним у той час, і для себе визначити, чи взагалі ми можемо, як Україна, незалежно від прізвища нашого президента, рухатись і якось знайти порозуміння з Росією, чи ні. Результат 2019 року продемонстрував, що ні, ми не можемо рухатися з ними попри всі наші спроби.

Це просто трагедія, що у нас саме такий сусід. Нам треба розуміти, як нам посилитись. Якби ми з 2019 року посилились, то станом на 2024 рік ми мали б інший варіант. Але цей час пройшов.

Що стосується підготовки президента. Насамперед у політиці і дипломатії людям з тонкою душевною організацією взагалі мало що можна зробити. Тому що це просто така неприємна, складна робота. Дуже рідко, коли ти стикаєшся з приємними розмовами, особливо якщо ти змушений відстоювати, як наша дипломатія, незалежність і існування нашої держави.

Але іноді емоції є корисним інструментом. Це дуже гострий інструмент і часто одноразовий. Його можна використовувати, але треба обережно, щоб це не стало емоційним зривом, а щоб ці емоції чітко вкладались в план ведення розмови, спілкування з переговірниками, з партнерами, з ворогом, з пресою, зі своїм власним народом.

Я сподіваюся, що така робота проводиться і президенту Зеленському надається допомога. Інакше нас чекають проблеми.

Наскільки нам у плюс, коли Зеленський каже, що, можливо, досить тиснути на Україну? В тому сенсі, що нібито тільки ми маємо йти на якісь поступки, летіти до Туреччини, куди Путін не приїздить. Хоча 12 травня мало запрацювати припинення вогню, але не спрацювало. Виходить так, що наче нас змушують постійно йти на якісь поступки Путіну.

Англійською мовою є відома фраза для американських переговірників – це "фрукт, який висить найнижче". З цього всього дерева, як умовно кажуть, куди легше протягнути руку, який фрукт легше зірвати. Тобто яка зі сторін є більш простою для того, щоб нав'язати свою волю і диктувати.

Наше завдання – продемонструвати, що в силу нашої твердості, конкретних переговірників чи одного конкретного переговірника, чи це буде глава держави, який приїхав, чи міністр закордонних справ, який очолює делегації, – немає значення. Так само і вся армія, і весь народ. Ми не є фруктом, який висить найнижче, який легко зірвати.

Це системна робота, як ми вже зрозуміли за багато років ведення переговорів і взагалі ведення цієї війни. Проводити саме таку політику, що у нас є чіткий інтерес, він пов'язаний з нашим виживанням. Ми оцінюємо, що будь-які більші поступки, ніж якась риска, яку ми намалювали, небезпечні для нас, для держави.

Навіть нашим партнерам треба сказати, що наша оцінка така: ми не відступимо від цієї позиції. Для цього є аргументовані позиції, які можна викласти.

Дуже часто партнери, коли розуміють, що це аргументована позиція, погоджуються. Навіть якщо це не вкладається в їхнє бачення швидкого, ефективного закінчення війни, щоб вони отримали премію миру чи пішли займатися своїм більш складними справами, наприклад знову купувати дешевий російський газ.

Чи потрібно бути жорсткішими з Трампом та зі Сполученими Штатами Америки, чи це діє тільки на європейців?

Ні, не обов'язково принципово бути жорсткішими. Це наші друзі. Я завжди говорив, що у нас є один ворог і він сидить в Кремлі. Всю нашу негативну енергію, всі наші вміння "припечатати" ворога гострим слівцем треба залишити для цих конкретних людей.

Партнери на те і партнери, проте для того, щоб відбувалася предметна та аргументована розмова, потрібно чітко викласти свою позицію і пояснити, де є межа наших можливостей і нашого компромісу.

Якщо ми це вже сказали, то треба дотримуватись свого слова. І, до речі, не тільки нам. Мені дуже прикро, що наші партнери, пообіцявши санкції, не запровадили їх. Я вважаю, що вони вчергове дозволили подивитись на себе як на другорядного партнера.

Навіть Сполучені Штати мали б знати: якщо європейські партнери через різні причини – помилившись, не помилившись – пообіцяли аж такі жорсткі санкції, їх треба було водити.

Тоді як далі проходитимуть перемовини між українською і російською стороною? Якою буде стратегія США – чи можуть вони вийти з переговорів, про що неодноразово говорив Трамп? Який ваш сценарій розвитку цих подій?

Сценарій дуже простий. Повернуся до нещодавнього болючого досвіду спроб розв'язати питання ще тоді, коли Росія не визнавала, що вона воює з нами, а прикривалась "сепаратистами", "стурбованими шахтарями", які знайшли танки в шахтах і т. д.

Навіть в той момент перша зустріч, яка відбулася одразу після агресії проти Криму і нас з вами, називалась "Женевський формат". І за столом тоді сиділи американці.

На наступній зустрічі їх вже не було. Це була, напевно, наша помилка, що дозволили цьому статися, але ми, імовірно, не могли диктувати і "прикувати" їх до стільців, щоб вони сиділи разом з нами.

Наступні роки нашим миром опікувались німці та французи. При всій повазі до наших партнерів, ми знаємо, куди це призвело. Тому завдання нашої дипломатії – утримати американську делегацію разом з нами. Однак США мають знати, якщо ціна цього утримання буде дуже високою для нас з вами, і це нам треба виживати. Наше політичне керівництво і весь народ має визначити для себе, де межа, за якою ми не йдемо на компроміси заради того, щоб вони були з нами і надавали допомогу. До слова, вони навіть зараз її не обіцяють.

Ми все ще живемо завдяки рішенням, які ухвалив попередник, про якого ми вже забули і не віддаємо йому належне. Хочу вчергове подякувати президенту Джозефу Байдену. Тому маємо рухатися чітко, без хамства, але з конкретним усвідомленням наших власних інтересів.

Очевидно, ми в не найкращій позиції, бачимо інформацію з фронту. Підтримувати складний баланс нелегко, але це завдання номер один, яке стоїть перед переговорною командою. Не тільки тими людьми, які приїжджають в Стамбул чи в інше місто, де проходитимуть переговори.

Це не останні зустрічі, і для цього є спеціально навчені люди, нехай вони це роблять. А інші навчені люди мають продовжувати воювати.

Аналітики Інституту вивчення війни стверджують, що Путін спершу захоче провести літній наступ, до якого він готувався. І лише восени, коли у Росії закінчуватимуться гроші від нафти, а санкції далі тиснутимуть, тоді він зможе піти на реальні кроки щодо миру. Чи можливий такий сценарій?

Я пов'язую його спробу проведення наступу все ж таки не з наявністю доларів від торгівлі нафтою прямо зараз, а скоріше з кліматичним умовами. Очевидно, що влітку воювати простіше, адже земля є твердою і це дозволяє рухатись важкою технікою, зелене листя прикриває просування малих маневрових груп і в цих умовах простіше захищатися.

Напевно з цим буде пов'язана спроба росіян відкусити ще більше української території – щонайменше повністю захопити Донецьку область.

Проте це саме діятиме і в нас, адже земля з обох сторін тверда. Ба більше, це наша земля. Ми відчуваємо себе тут господарями. Просто нам, всім українцям, треба допомогти нашій армії стримати зараз наступ ворога. Це дозволить продемонструвати, що ніякі його наступні кроки не дають ефективності. І це може бути навіть більше, ніж падіння ціни нафту, тому що це, на жаль, дуже довгий процес.

Нагадаю, як завершувався Радянський Союз. Це тривало десятки років, коли ціна на нафту все падала і падала, і зрештою в один день всі прокинулися, а Радянського Союзу більше немає. Хоча ще вчора нічого не передбачало про цю можливість.

Так само будуть накопичуватись проблеми у Росії, і ми навіть не помічатимемо, наскільки все це сильно впливає на неї. Точно буде впливати ситуація на фронті. З часом і американці це побачать. Якщо зараз вони говорять, що в нас "немає карт", то можливо в нас ці карти з'являться.

Раніше ви заявляли: "Якщо хтось зараз доб'ється кращого, ніж "Мінські угоди", буду стоячи аплодувати". Ви досі так вважаєте?

Є об'єктивні речі. На той час війна йшла мляво. Росіяни навіть якщо проводили окремі серйозні кампанії, наприклад в Дебальцевому, то тоді був інший рівень досвіду, ефективності, озброєння, що застосовувались. Наприклад, авіацію тоді не використовували, ракетних обстрілів наших міст не було. Нам було набагато простіше, ніж делегації, яка зараз веде переговори.

Якщо при тому стані речей, при тому натиску і при тому агресорі, який не може бути порівняний з теперішньою Росією, нам вдалося виторгувати певні речі, то розраховувати, що ми по-іншому, більш вміло проведемо переговори, ніж, умовно, попередня команда, складно уявити. Тому я щиро бажаю успіху команді, яка збирається зробити все краще, ніж попередники. Я щиро готовий аплодувати, якщо вони досягнуть успіху.

Проте переконаний, що питання не в тому, наскільки ефективно ведуться переговори, а в тому, наскільки сильною є армія і наскільки стабільним за її спиною є суспільство. Саме воно дозволяє вести перемовини в тому ключі, який ми колись назвемо у своїх підручниках "перемогою".

Про те, хто може натиснути на Путіна та якими мають бути відносини України та Туреччини – дивіться у відео.