Як мобілізація стала темою, на яку не можна говорити, і чому у цьому винна не лише влада

Мобілізація – "слово-яке-не-можна-вимовляти"

Один колега з довоєнної професії сказав мені, що його дуже насторожив той правий ветерансько-військовий рух, який знайшов нападників на патруль ТЦК. Знайшов і змусив просити вибачення на камеру. Мій колега назвав це "кадирівщиною". Казав про історичні паралелі, про фрайкори і чорносорочечників. Про це пише Павло Казарін.

І знаєте, я з ним погоджуюся. Справді, реакція на напад у Львові на військовослужбовців ТЦК – це історія про вакуум держави. Про перебрання державних функцій тими, хто не має на це повноважень. Про самоусунення силових структур. 

Я б дуже хотів, щоб нападників від початку затримала поліція, а їхнє розкаяння було процедурним та інституційним. Але цього не сталося.

Як не ставалося й раніше. Коли на хлопців із ТЦК нападали з ножами. Коли трощили їм автомобілі. Коли силоміць відбивали якихось мажорних мобілізованих. Державна система вирішила, що порятунок армії – справа виключно самої армії, а мобілізація перетворилася на "слово-яке-не-можна-вимовляти".

Втім, не лише чиновниками єдиними. Цю тему дружно ігнорують і українські медіа. Усі ті, хто звично вважається вочдогами для політиків і чиновників. Ті, хто розслідує корупцію та зловживання. Ті, хто про цінності і демократію. Їхні матеріали про армію присвячені порушенням під час закупівель і жодним чином не торкаються всього того, що провокує найбільше протистояння в країні останніх років.

Про проблеми комплектування армії протягом чотирьох із половиною років писали одиниці. Президента під час пресконференцій майже не запитували про терміни служби. Ніхто не робив матеріали про непрозорість системи бронювання. 

Можливо, річ у тому, що коли ти сам в човні, то не виникає бажання перерозподіляти в ньому місця. Ніхто не бачить проблему, якщо вона його не стосується. Одні заброньовані. Інші доглядають за рідними.

Ви віддали теми, пов'язані з нами, на аутсорс тим, хто вже служить. Робите лише те, що робили і до війни. Власний статус дозволив вам нічого не змінювати у житті – і ви продовжуєте жити своє попереднє життя в нових умовах.

Друзі, ну то вітаю. Медійники, активісти, громадські діячі – ви самі створили ту сцену, на яку тепер виходить правий двіж. Вам не було цікаво говорити про ці теми. Армія й проблеми її комплектування не були у фокусі ваших інтересів, як не були у фокусі інтересів держави. А тепер вас лякає, що вони опинилися у фокусі уваги правого ветерансько-військового руху.

Раніше ми протягом 4,5 років бачили правий табір хіба що під час ЛГБТ-прайдів, коли вони виходили бити несхожих на себе людей. А тепер будемо бачити їх частіше. І щоразу, коли у вас виникатиме спокуса обуритися, згадайте, скільки уваги ви приділили темі мобілізації. Несправедливому бронюванню. Боротьбі з фейковими відстрочками. Строкам служби, зрештою. І подумайте, хто залишив цю нішу порожньою, не вимагав від держави змін і зрештою віддав її в руки тих, кого ви тепер боїтеся.

Причинно-наслідкові зв'язки можуть нам не подобатися. Але від цього зв'язки не перестають бути причинно-наслідковими.