Чим довше триває повномасштабне вторгнення, тим, на жаль, менше добровольців долучається до Сил оборони. Проте навіть на третьому році великої війни в армію йдуть вмотивовані люди, залишаючи своє цивільне життя, звичну професію, оточення. Це власним прикладом доводить Мстислав Банік.

У 2019 році він прийшов у Міністерство цифрової трансформації під керівництвом Михайла Федорова й сформував та очолив амбітну команду, котра почала роботу над застосунком Дія – державою у смартфоні. Унікальний проєкт, який не має аналогів у світі, за останні кілька років значно полегшив життя всіх українців, суттєво спростивши бюрократичні процеси.

Та в лютому 2024 року Мстислав Банік вирішив вступити до лав Збройних Сил України, хоч і мав безстрокову бронь від мобілізації. А після навчань у Великій Британії долучився до підрозділу CODE 9.2. Зараз Мстислав Банік – командир відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів, роти ударних БПЛА CODE 9.2 3-го штурмового батальйону 92 окремої штурмової бригади імені Івана Сірка та має звання молодшого сержанта.

З моменту підписання контракту минуло понад пів року, однак спілкується з журналістами у статусі військовослужбовця Мстислав Банік уперше.

Про рішення іти на службу, військові будні, підтримку з боку рідних та колег з Міністерства керівник з розвитку електронних послуг в Мінцифрі та військовослужбовець розповів в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу.

Сьогодні ми пропонуємо вам першу частину інтерв'ю з Мстиславом Баніком. Другу частину розмови про підрозділ CODE 9.2, роль дронів на війні та операцію в Курській області читайте у понеділок, 18 листопада, на сайті 24 Каналу.

"Державний кордон України. Прохід заборонено". Саме такий напис на табличці на місці нашої розмови з Мстиславом Баніком – ми на кордоні між Україною та Курською областю Росії. І на момент запису розмови ми ще не знали, що приїхали сюди саме в день масованої атаки росіян на позиції Сил оборони. Тож говорили під звуки обстрілів та гул військової техніки.

Мстислав Банік та журналісти 24 Каналу
Мстислав Банік та журналісти сайту 24 Каналу на державному кордоні України

Перше питання буде доволі передбачуваним, але як вам ваша зміна професії?

Насправді нормально. Зараз час такий – треба захищати Батьківщину. Пам'ятаєте, у Тартака була така пісня: "Коли війна вривається у двері, не захистять слова й печатки на папері. Потрібно йти, потрібно брати зброю і право на життя відстояти в горнилі бою". Я от думаю, що це і є головне, а зміна професії – це вже другорядне. Як можна лишатись осторонь захисту Батьківщини в такі історичні часи? Як потім дивитись в очі дітям?

Як керівник департаменту в Мінцифрі, ви були заброньовані від мобілізації. Та все ж вирішили добровільно вступити до лав ЗСУ у той час, коли чимало людей навпаки шукають будь-яку можливість отримати бронь. Що стало для вас поштовхом піти в армію?

Все дуже просто – це цінності, в яких я перебуваю. У 2019 році я пішов з бізнесу в команду до Михайла Федорова, став його радником, а потім пішов на державну службу, аби зробити щось для країни й для людей. Тепер пішов воювати. Це система моїх цінностей.

Зараз, коли іде війна, я продовжую бути послідовним і вірним собі. Це не було складне рішення. З самого початку повномасштабного вторгнення я розумів, що рано чи пізно настане момент, коли я піду в армію, як тільки мені дозволять обставини. Так я і зробив. Я справді був безстроково заброньований. Тому, аби потрапити в ЗСУ, я підписав контракт, бо мобілізувати мене не могли жодним чином. Уже на основі підписаного контракту я став увільненим від повноважень і служу в Збройних Силах.

Як на ваше рішення відреагували рідні та колеги з Мінцифри?

Дружина сказала, що вона не здивована. Сказала, що знала, за кого виходила заміж. Тим більше у мене тато і дідусь – військові. Тому мені досить зрозуміло, що таке служити для захисту Батьківщини.

Що стосується колег, то, звісно, усі були шоковані. Не можу сказати, що Михайло Федоров і перший заступник Олексій Вискуб відпускали мене з легким серцем, але вони безумовно підтримали мене. Я пішов служити спокійно з підтримкою сім'ї та з підтримкою на роботі.

Чи була у вас розмова з міністром Федоровим, перш ніж ви вирушили в навчальний центр? Можливо, він давав якісь настанови чи поради?

Розмова, звісно, була. Її не могло не бути, адже я був одним із ключових менеджерів у Мінцифрі. Ясна річ, що я не міг не попередити міністра та ключову команду про рішення, яке ухвалив. Тому розмова була. Міністр хотів переконатися, що це не якесь спонтанне рішення, не емоційний вибір.

Мстислав Банік і Михайло Федоров
Мстислав Банік і Михайло Федоров на першому Diia Summit / Фото Мінцифри

Спілкуєтеся з командою та з міністром зараз?

Загалом ми підтримуємо спілкування. Оскільки моє керівництво наразі – це мої командири зараз тут в CODE 9.2, в батальйоні й бригаді, і я не є співробітником Міністерства цифрової трансформації та не виконую жодних задач там, а залишаюся в штаті, то ми спілкуємося чисто з людської точки зору. Питають, чи живий я, чи здоровий, чи потрібна якась підтримка.

Міністр цікавиться й команда, з якою я працював, також. Було б дивно, якби після стількох років та проєктів вони не турбувалися про мене.

Ви довгий час, від моменту створення, керували Дією – це великий і масштабний проєкт, який і зараз не стоїть на місці. Можливо, до вас часом звертаються колеги, просять порад щодо робочих питань? Чи зараз робота відбувається повністю незалежно від вас?

Найголовнішою передумовою, щоб я пішов в армію, було те, що моя команда стала досить самостійною. Це якраз про те, що я казав – піду, як складуться обставини. У нас на початку вторгнення у 2022 році було багато проєктів, які я просто не міг залишити. Та й останній рік я багато часу провів у відрядженнях.

Наша команда – це абсолютно талановиті люди, які працювали та розвивалися всі ці роки й зараз вони працюють самостійно. Тепер я про деякі нові проєкти Дії дізнаюся уже з новин.

Як довго тривав ваш процес підготовки і долучення до лав Збройних Сил? Як це відбувалося?

Рішення поставити на паузу державну службу та піти воювати я прийняв під час навчання на лідерській програмі в США в лютому. Після повернення до України я ще раз все зважив та почав обирати підрозділ. Я підійшов до цього питання з розумом. Тобто це не було випадково, типу рулетки чи ще чогось. Перетинаючись з різними військовими, я дізнавався про різні бригади, про обстановку в них, морально-психологічний стан, роботу з командирами й так далі. Та й працюючи в Мінцифрі і маючи незначну дотичність до проєкту "Армія дронів", я, звісно, знав про існування різних підрозділів.

А от, власне, про бригаду. Це був ваш цілеспрямований вибір чи, можливо, випадок долі? Чому саме CODE 9.2?

До того як остаточно ухвалити рішення йти в армію, я навіть їздив подивитися, як виглядає "робота" в одному з підрозділів на Запорізькому напрямку. Але вже тоді мене зацікавив CODE 9.2 – тоді взвод, а зараз вже рота ударних безпілотних авіаційних комплексів 3 штурмового батальйону 92 окремої штурмової бригади.

Я тоді поспілкувався з різними людьми й лише отримав підтвердження свого вибору. Коли я сказав одній людині, яка глибоко в темі роботи всіх підрозділів БПЛА, що збираюся йти в CODE 9.2, мені сказали: "Це хороший вибір! Це клуб людей, які поважають одне одного, які уважно ставляться до своєї роботи. Це місце, де не буде армійщини, а буде повага і велика командна робота". Після цього я подав заявку до підрозділу і пройшов співбесіду, після якої взяв невеликий тайм-аут. Десь тиждень обдумував усе, а далі зателефонував головному сержанту і сказав, що я готовий починати. Він зробив мені відношення, і я приїхав у ТЦК подавати усі документи.

Вже в процесі я дізнався, що CODE 9.2 – це один з найефективніших підрозділів ударних БпЛА в Україні. Пишаюсь, що служу саме тут.

Більше про підрозділ CODE 9.2 читайте у другій частині нашої розмови, яка незабаром з'явиться на сайті.

Як довго тривав ваш процес підготовки та долучення до лав Збройних Сил? Як це відбувалося?

Я заздалегідь підготував усі документи, аналізи для ТЦК та ВЛК і "оформився" за пару годин. У ТЦК все було чудово – ввічливо, привітно. Для підписання контракту треба великий набір документів, автобіографії, а також пройти певні тести.

Потім я поїхав додому і кілька тижнів чекав інформації щодо дати відправки до навчального центру. Вже в навчальному центрі я підписав контракт і почалась моя служба в армії.

Мстислав Банік
Мстислав Банік / Фото 24 Каналу

Через кілька тижнів після підписання почалася базова загальна військова підготовка. Чому лише через кілька тижнів? Тому що спершу ми отримали екіпірування і нас розмістили у навчальному центрі.

Через якийсь час я поїхав до Великої Британії, там пройшов БЗВП в рамках операції Interflex. Дуже задоволений рівнем підготовки, забезпечення, знань і навичок. Ми не вилазили з польових виходів й цілими днями тільки тренувалися – було дуже багато тактики, штурмів в різних локаціях та умовах, багато стрільби.

Як тільки закінчилось моє навчання там, я повернувся до України в навчальний центр. А звідти представник бригади мене забрав сюди – в 92-гу бригаду.

Довідка! Interflex – британська програма підготовки українських військовослужбовців, організована Сполученим Королівством та організацією Об'єднаного експедиційного корпусу. Програма функціонує з липня 2022 року.

Чи були варіанти окрім CODE 9.2? Можливо, були бригади, які запрошували вас до себе на службу? Бо часто буває так, що підрозділи хочуть мати в себе медійних військових, адже це можна використовувати в подальшому рекрутингу. Чи надходили вам такі пропозиції?

Я пішов абсолютно зворотним шляхом. Я ніяк не використовував свою медійність. Взагалі. У мене не було такої мети.

Як це проявлялося в навчальному центрі? Більшість людей не знали, хто я. Звісно, мене могли впізнати декотрі мої побратими. Якась частина дізналася остаточно десь на середині навчання у Великій Британії, і то не всі.

І так само тут у мене не було жодних поблажок. У нас з командиром була абсолютно щира розмова про те, що немає значення, ким ти був у цивільному житті. Є значення, як ти можеш бути корисним, що ти можеш зробити для підрозділу вже тут. Я згоден з цим повністю, тому я навіть не розглядав варіанту, що йду захищати Батьківщину й буду використовувати своє обличчя для медійності якогось підрозділу. Навіть тут не всі знають, хто я такий. Хтось якось дізнається поступово, я не слідкую за цим.

Прийшовши до CODE 9.2, я почав з самого низу, з самої простої служби – заряджав та міняв батареї на дронах. Потім доріс до інженера по боєприпасах, їздив на бойові виходи, де споряджав дрони для виконання бойових задач. І лише з часом проявив ініціативу – запропонував запустити новий напрямок по роботі з FPV-дронами. Мені дали шанс, і от з серпня в CODE 9.2 працює напрямок FPV, а я став молодшим сержантом та командиром відділення. Для мене це велика честь та велика довіра.

Бачу, у вас позивний "Скай". Чому саме такий і як ви його отримали – обрали самі чи вам його дали побратими?

У моїй ситуації декілька різних факторів зійшлися до одного. Спершу я довгий час використовував "Скайвокер", як із "Зоряних війн". І прийшовши в підрозділ, який працює з ударними БпЛА, так вийшло, що "Скайвокер" скоротився до позивного "Скай". І все зійшлося, тому що це робота в небі, робота з бортами. І це все ще відсилка до послідовних цінностей Люка Скайвокера, який боровся проти поганого, не дивлячись на всі обставини, які були навколо нього.

Мстислав Банік
Мстислав Банік, він же – "Скай" / Фото 24 Каналу

Як часто пише західна преса, дрони повністю змінюють війну як таку і тому теперішня російсько-українська війна відрізняється від будь-яких воєн, котрі були раніше. Але якщо говорити по факту, то навіть зараз війна в порівнянні з 2022 роком абсолютно змінилася. Думаю, як цивільний ви свого часу мали якісь думки про те, що відбувається в зоні бойових дій (в класичному розумінні). Чи відчували ви різницю, коли стали військовим і потрапили в бойову бригаду?

У цивільному житті уявлення про війну трохи спотворене. Чому? Тому що велика кількість інформації не розкривається: про те, як працюють різні підрозділи, як працюють ті ж дрони, інші види зброї й так далі. Величезну кількість інформації треба десь шукати, знаходити або ж буває і таке, що з міркувань ефективності застосування цієї інформації – її небагато.

Як цивільний, ти бачиш відео піхотинців, відео "Азову", 3-ї штурмової, знаєш, що є артилерія. Читаєш новини про якісь ураження дронами, але в тебе немає повноти картини. Ти думаєш, що, пішовши служити, будеш або бігати штурмовиком, або сидіти в окопах, або, може, випаде якась техніка чи керування дроном. А різноманітної роботи в армії дуже багато.

Перше, що точно відрізнялося від моїх уявлень, – це те, що багато людей займаються колосальною кількістю роботи, про яку я навіть не підозрював. Це стосується узагалі всіх військ, усіх задач. І часто це такі задачі, які не попадуть на відео в TikTok чи на YouTube.

Друге, щодо дронів. Усі ми любимо на відео дивитися "перемогу" – успішно уражену техніку, склад боєприпасів, підбиту техніку й так далі. Я хочу, щоб усі зрозуміли, що служба, пов'язана з безпілотниками, – це все одно не проста служба. Ти так само їздиш на бойові виходи, так само існують загрози твоєму життю. На кожен виліт FPV-дрона, який залітає у ворожу техніку і який ви бачите на відео, припадає величезна кількість неуспішних вильотів. Часто ефективність успішно виконаних завдань на FPV може сягати 30 – 50% від кількості вильотів, тому що існує РЕБ, радіогоризонти й так далі. Є велика кількість складових і це велика наполеглива робота щодня.

І третій момент – у цій сфері потрібно кожен день адаптуватися і розвиватися. Те, що в тебе працює сьогодні, завтра взагалі може дати нульовий результат. У нас були такі ситуації: ти просто не можеш полетіти, і потрібно зрозуміти, як адаптуватися до нових умов, бо може з'явитися (у росіян – 24 Канал) новий тип РЕБу чи ще щось.

Четвертий момент. Як цивільний ти час від часу читаєш технічні характеристики дронів і ракет, особливо нових, які тільки винайшли і які виконують якісь задачі. А потім з'ясовується, що цей дрон має дальність тільки 5 кілометрів. А ворог, наприклад, за 8.

На жаль, ми іноді зіштовхуємося з такими ситуаціями. До нас звертаються різні виробники та пропонують випробувати їхню нову технологію, яку вони впроваджують у зв'язку, платах ініціації. У полігонних умовах вони можуть себе чудово проявляти, але у бойових умовах ефективність нульова.

Цікаво Вийшли з оточення, а в БТРі крові, як у басейні: інтерв'ю з підполковником ГУР Андрієм Савенком

Ми часто говоримо з представниками рекрутингових центрів і там кажуть, що найпопулярнішою серед людей зараз є посада оператора БпЛА. На вашу думку, у чому причина такої популярності? Існування стереотипів про те, що "дронщики" далеко від передової? Чи все ж через ту ефективність, яку проявляють безпілотники?

Я думаю, причин декілька. Перша, безумовно, – це стереотип, що, як пілот дрона або як член екіпажу безпілотника, ти перебуваєш на якійсь відстані від лінії фронту і в тебе об'єктивно є більше шансів вберегти життя. З одного боку це так, а з іншого – ситуації бувають абсолютно різними, і це не гарантує, що ти завжди будеш десь на відстані. І це тим паче не означає, що ти будеш сидіти, наприклад, в обласному центрі в офісі і звідти керуватимеш дроном.

Друга причина, – це якраз те, що люди недостатньо володіють інформацією про те, ким можна стати в армії.

Але, безумовно, люди хочуть бачити результат своєї роботи. Повірте, я це бачу по очах своїх побратимів – коли ти не досягаєш результату щодня, ти реально почуваєш себе некомфортно, думаєш, що не так. У нас, наприклад, декілька днів була погана погода, через що ми не могли літати вночі. А хлопці все одно пробували літати щогодини! І наступного дня, коли погода покращилася і вже були вильоти, я зрозумів, що вони відчувають цю спрагу до знищення ворогів, до досягнення результату.

І оскільки люди бачать в абсолютно різних підрозділах успішне застосування дронів, вони кажуть: "Якщо я піду служити, то, звісно, – я хочу бачити результат своєї роботи. Я хочу бачити вражену техніку. Я хочу бачити мертвого ворога". І я думаю, що це також один із важливих критеріїв, чому військові обирають саме професію оператора БпЛА.

Це цікавий момент – яка може бути мотивація у військових і який результат від служби вони хочуть бачити. Але, на жаль, зараз у суспільстві немає відчуття піднесення, яке було, наприклад, у 2022 році. Відповідно і мотивації в потенційних нових бійців десь не вистачає. Та все ж мотивація є важливою. І тут, напевне, найважливіше – це дати самому собі відповідь на питання: "За що і за кого ми воюємо?". Що ви відповідаєте собі на це?

Усе дуже просто. Ми воюємо за свободу, за свою незалежність. Ми воюємо за свою землю. Я хочу продовжувати їздити в усі куточки України, в яких бував. Хочу далі відчувати себе вільною людиною. Я не воюю за когось конкретного, тому що це загарбницька війна. Росія вторглася до нас і ми воюємо за свої сім'ї, за своїх рідних.

А як вважаєте, чи взагалі було можливо уникнути великої війни?

Це не перша спроба Росії загарбати Україну. І ми знаємо, що це триває вже сотні років. Уникнути війни було неможливо. Ну хіба що повернути Януковича, зробити його президентом, відмовитися від усіх наших європейських цінностей, відмовитися від свободи. А це неможливий для нас сценарій, тому й уникнути війни також було неможливо.

Та хочу сказати, що зараз у нас відбуваються надзвичайно сильні історичні події. І з одного боку, це досить непогано бути їх частиною.

Мстислав Банік
Мстислав Банік / Фото 24 Каналу

Зараз в інформаційному полі активно обговорюють економічне бронювання. Як ви ставитеся до цієї ініціативи?

Я добре сприймаю все, що піде на користь державі та піде на користь у війні. Якщо депутати, відповідні комітети, Міністерство економіки, Міністерство фінансів вбачають в цьому якийсь сенс – у них точно є певні розрахунки та обґрунтування. І, швидше за все, якісь міжнародні організації також проводили свої розрахунки. Тому якщо це доцільно, тоді так.

Я не скажу, що усі чоловіки мають бути на фронті. Має бути якийсь певний баланс. І я впевнений, що і в цьому плані він також буде.

Деякі військові розповідають, що коли приїжджають в Київ чи будь-яке інше тилове місто, їх багато що бісить, адже відчувають, наче війни просто немає або для людей вона ніби закінчилася. Які у вас відчуття і як ставитеся до спокійного життя, наскільки воно можливе, у віддалених від фронту містах?

По-перше, я добре до цього ставлюся. Якщо поставити це питання з іншого боку, відповідь досить очевидна, навіть не треба запитувати: "Чи хочу я приїжджати додому в Київ у відпустку у воєнне місто?" – Ні. Коли я хочу приїжджати додому, я хочу бути в мирному місті. Я підтримую те, що працюють заклади, працює все. Це абсолютно чудово.

По-друге, чому я вважаю, що це добре? Візьмемо за приклад ці ж заклади – завдяки їм так чи інакше працює економіка, платяться податки, є робочі місця, люди чимось зайняті. Тобто це все добре і країна не перебуває в занепаді.

І останній єдиний аспект, який мені, як військовому, хотілося б, щоб враховували люди, які живуть в цивільних містах, – це їхня роль у війні і той внесок, який вони роблять.

Ясна річ, я не підтримую позицію тих людей, які намагаються уникнути війни. У всіх нас трапляються якісь люди, які кажуть: "Я не читаю новини, вони мене засмучують" чи ще щось. Звісно, це дратує. І це досить справедливо, що це дратує. Але ті ж самі люди, які ходять по кафешках чи ще десь, можуть донатити, можуть волонтерити, вони можуть допомагати комусь одному або допомагати цілим підрозділам. Вони можуть насправді працювати в компаніях, які працюють на український ВПК. Ніхто ж не ходить з табличкою чи своєю трудовою книжкою в ресторан у Києві. І люди, які прийшли повечеряти в якийсь заклад, можуть бути людьми, які прямо сьогодні займалися розробкою тих дронів, на яких ми будемо летіти завтра. Тому я до цього ставлюсь досить позитивно. Головне, щоб люди у цивільних містах, які живуть цивільне життя, пам'ятали, що є війна, що треба робити свій внесок, а не ігнорувати те, що відбувається.

Один із ваших дописів у соцмережах був про те, що частини хлопців, з якими ви проходили базову військову підготовку, на жаль, уже немає. У цій війні ми часто втрачаємо рідних, друзів, колег. З вашого власного, хоч і болючого, досвіду, можете сказати, чи узагалі можливо навчитися сприймати втрати?

Кожен з моїх побратимів по БЗВП знав і розумів, куди йде, адже це війна. В якийсь момент ми взагалі просто почали жартувати на цю тему. Бо є речі, на які ти можеш лише частково впливати. Тобто можна дбати про свою безпеку, безпеку своїх побратимів. Можна зайвий раз не наражати себе на якісь ризики. Однак у будь-якому випадку – це війна. Тут є бойові завдання. Тут є ризики. Ворог намагається тебе вбити.

Безумовно, це сумно. Але я не хотів би, щоб ми ставилися до цього виключно з точки зору суму, страждань чи відчуття безвиході, а навпаки – щоб ми розуміли, що вони вже віддали нам, тим, хто живий, найдорожче, що в них було – своє життя. І ми не можемо нівелювати їхню роль, а маємо продовжувати робити свій внесок у війну, аби їхня жертва не була даремна.

Кожен наш день зараз непевний. Не знаєш, що буде завтра. Але це не зупиняє від планів на майбутнє, мрій і так далі. Чи є у вас зараз якісь плани на час, коли повернетеся з армії? Чи не будуєте їх?

Складно сказати. З одного боку, ніби є якісь загальні речі. Однак в цілому, чесно кажучи, армія мене навчила, що дуже складно щось планувати далеко вперед. Тому що будь-що може відбуватися зараз, поки ми з вами говоримо. І треба постійно бути, скоріше, в операційних задачах, аніж в якомусь довгостроковому плануванні, особливо свого життя.

Мстислав Банік
Мстислав Банік / Фото 24 Каналу

Сказати, що я зараз думаю: "Так, закінчу службу в армії, буду чимось займатися, ще якось проводити час?". Ні, я зосереджений на поточних справах.

Коли з тилу приходиш в армію, звісно ж, відчувається зміна середовища – немає звичних побутових речей, а саме поняття комфорту змінюється. Як взагалі ця адаптація проходить і як пройшла у вас?

Я розумів, куди йду, і розумів, що усі свої 29 пар кросівок з собою точно не візьму. Тут ти вчишся весь час зменшувати кількість речей, які в тебе є. З одного боку тобі хочеться забезпечувати собі комфорт, а з іншого боку ти мусиш розуміти, що потрібно поменше речей, аби бути мобільним і за потреби у будь-який момент поїхати на інший напрямок.

До чого ще я тут звикаю? Спати уривками. Нема такої розкоші, щоб лягти спати ввечері і прокинутися вранці. Є певні задачі, навіть не бойові, які треба виконувати вночі.

Як вважаєте, чи змінилися ви за час перебування в Збройних Силах? Наприклад, ваші погляди, характер чи ще щось?

Найперше – я став більш рішучим і менше часу витрачаю на ухвалення якихось рішень. Звикаю працювати в ще більшій відповідальності. З одного боку залишаюся собою, а з іншого – адаптуюся до різних умов.

Я вчуся у своїх командирів – у "Флінта" та "Діда". Це великий дар мати керівників, у яких ти можеш вчитись. Та й особовий склад, з яким я працюю, відрізняється від моєї команди в Мінцифрі. І це вимагає інших підходів до роботи з ними. Це теж те, чого я вчуся і в чому я змінююся. Чесно, я навіть ніколи не думав, що буду в таких умовах, щоб так по-своєму і так по-новому працювати з командою.

А що зі свого досвіду ви б сказали тим, хто боїться іти в армію?

Боятися – абсолютно нормальна річ. Я навіть не впевнений, чи ми б взяли у підрозділ абсолютно безстрашну людину, тому що це навпаки може створити якісь додаткові ризики. Але у людини є різні почуття. Крім страху, є відчуття обов'язку перед Батьківщиною, коли ти даєш собі звіт, що потрібно її захищати. Так само є обов'язок перед своєю сім'єю. Найголовніше – обрати, що в тобі буде домінувати, що нестиме силу, а не страх.

А оскільки рано чи пізно пройдуть службу усі, я ось уже, то не треба сидіти і чекати повістку, яка тебе знайде. Не треба чекати, що хтось замість тебе ухвалить рішення, де ти будеш служити, ким, які в тебе будуть завдання і в якому підрозділі. Ти можеш зробити цей вибір самостійно. У кожного ж з нас є хтось, хто зараз служить. Ти можеш поцікавитися, де більш сприятливі умови чи ще щось, і, відповідно, обрати ким і де бути. Це найголовніше. Не соромно і не погано відчувати страх. Погано робити його домінуючим у собі.

Мстислав Банік
Мстислав Банік / Фото з фейсбук-сторінки військовослужбовця