Чим довше триває повномасштабне вторгнення, тим, на жаль, менше добровольців долучається до Сил оборони. Проте навіть на третьому році великої війни в армію йдуть вмотивовані люди, залишаючи своє цивільне життя, звичну професію, оточення. Це власним прикладом доводить Мстислав Банік.
популярні відео
У 2019 році він прийшов у Міністерство цифрової трансформації під керівництвом Михайла Федорова й сформував та очолив амбітну команду, котра почала роботу над застосунком Дія – державою у смартфоні. Унікальний проєкт, який не має аналогів у світі, за останні кілька років значно полегшив життя всіх українців, суттєво спростивши бюрократичні процеси.
Та в лютому 2024 року Мстислав Банік вирішив вступити до лав Збройних Сил України, хоч і мав безстрокову бронь від мобілізації. А після навчань у Великій Британії долучився до підрозділу CODE 9.2. Зараз Мстислав Банік – командир відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів, роти ударних БПЛА CODE 9.2 3-го штурмового батальйону 92 окремої штурмової бригади імені Івана Сірка та має звання молодшого сержанта.
З моменту підписання контракту минуло понад пів року, однак спілкується з журналістами у статусі військовослужбовця Мстислав Банік уперше.
Про рішення іти на службу, військові будні, підтримку з боку рідних та колег з Міністерства керівник з розвитку електронних послуг в Мінцифрі та військовослужбовець розповів в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу.
Сьогодні ми пропонуємо вам першу частину інтерв'ю з Мстиславом Баніком. Другу частину розмови про підрозділ CODE 9.2, роль дронів на війні та операцію в Курській області читайте у понеділок, 18 листопада, на сайті 24 Каналу.
"Державний кордон України. Прохід заборонено". Саме такий напис на табличці на місці нашої розмови з Мстиславом Баніком – ми на кордоні між Україною та Курською областю Росії. І на момент запису розмови ми ще не знали, що приїхали сюди саме в день масованої атаки росіян на позиції Сил оборони. Тож говорили під звуки обстрілів та гул військової техніки.
"Підписав контракт, бо мобілізувати не могли": як і чому Банік пішов в армію
Перше питання буде доволі передбачуваним, але як вам ваша зміна професії?
Насправді нормально. Зараз час такий – треба захищати Батьківщину. Пам'ятаєте, у Тартака була така пісня: "Коли війна вривається у двері, не захистять слова й печатки на папері. Потрібно йти, потрібно брати зброю і право на життя відстояти в горнилі бою". Я от думаю, що це і є головне, а зміна професії – це вже другорядне. Як можна лишатись осторонь захисту Батьківщини в такі історичні часи? Як потім дивитись в очі дітям?
Як керівник департаменту в Мінцифрі, ви були заброньовані від мобілізації. Та все ж вирішили добровільно вступити до лав ЗСУ у той час, коли чимало людей навпаки шукають будь-яку можливість отримати бронь. Що стало для вас поштовхом піти в армію?
Все дуже просто – це цінності, в яких я перебуваю. У 2019 році я пішов з бізнесу в команду до Михайла Федорова, став його радником, а потім пішов на державну службу, аби зробити щось для країни й для людей. Тепер пішов воювати. Це система моїх цінностей.
Зараз, коли іде війна, я продовжую бути послідовним і вірним собі. Це не було складне рішення. З самого початку повномасштабного вторгнення я розумів, що рано чи пізно настане момент, коли я піду в армію, як тільки мені дозволять обставини. Так я і зробив. Я справді був безстроково заброньований. Тому, аби потрапити в ЗСУ, я підписав контракт, бо мобілізувати мене не могли жодним чином. Уже на основі підписаного контракту я став увільненим від повноважень і служу в Збройних Силах.
Як на ваше рішення відреагували рідні та колеги з Мінцифри?
Дружина сказала, що вона не здивована. Сказала, що знала, за кого виходила заміж. Тим більше у мене тато і дідусь – військові. Тому мені досить зрозуміло, що таке служити для захисту Батьківщини.
Що стосується колег, то, звісно, усі були шоковані. Не можу сказати, що Михайло Федоров і перший заступник Олексій Вискуб відпускали мене з легким серцем, але вони безумовно підтримали мене. Я пішов служити спокійно з підтримкою сім'ї та з підтримкою на роботі.
Чи була у вас розмова з міністром Федоровим, перш ніж ви вирушили в навчальний центр? Можливо, він давав якісь настанови чи поради?
Розмова, звісно, була. Її не могло не бути, адже я був одним із ключових менеджерів у Мінцифрі. Ясна річ, що я не міг не попередити міністра та ключову команду про рішення, яке ухвалив. Тому розмова була. Міністр хотів переконатися, що це не якесь спонтанне рішення, не емоційний вибір.
Спілкуєтеся з командою та з міністром зараз?
Загалом ми підтримуємо спілкування. Оскільки моє керівництво наразі – це мої командири зараз тут в CODE 9.2, в батальйоні й бригаді, і я не є співробітником Міністерства цифрової трансформації та не виконую жодних задач там, а залишаюся в штаті, то ми спілкуємося чисто з людської точки зору. Питають, чи живий я, чи здоровий, чи потрібна якась підтримка.
Міністр цікавиться й команда, з якою я працював, також. Було б дивно, якби після стількох років та проєктів вони не турбувалися про мене.
Ви довгий час, від моменту створення, керували Дією – це великий і масштабний проєкт, який і зараз не стоїть на місці. Можливо, до вас часом звертаються колеги, просять порад щодо робочих питань? Чи зараз робота відбувається повністю незалежно від вас?
Найголовнішою передумовою, щоб я пішов в армію, було те, що моя команда стала досить самостійною. Це якраз про те, що я казав – піду, як складуться обставини. У нас на початку вторгнення у 2022 році було багато проєктів, які я просто не міг залишити. Та й останній рік я багато часу провів у відрядженнях.
Наша команда – це абсолютно талановиті люди, які працювали та розвивалися всі ці роки й зараз вони працюють самостійно. Тепер я про деякі нові проєкти Дії дізнаюся уже з новин.
"Це не було випадково": як Мстислав Банік обирав підрозділ
Як довго тривав ваш процес підготовки і долучення до лав Збройних Сил? Як це відбувалося?
Рішення поставити на паузу державну службу та піти воювати я прийняв під час навчання на лідерській програмі в США в лютому. Після повернення до України я ще раз все зважив та почав обирати підрозділ. Я підійшов до цього питання з розумом. Тобто це не було випадково, типу рулетки чи ще чогось. Перетинаючись з різними військовими, я дізнавався про різні бригади, про обстановку в них, морально-психологічний стан, роботу з командирами й так далі. Та й працюючи в Мінцифрі і маючи незначну дотичність до проєкту "Армія дронів", я, звісно, знав про існування різних підрозділів.
А от, власне, про бригаду. Це був ваш цілеспрямований вибір чи, можливо, випадок долі? Чому саме CODE 9.2?
До того як остаточно ухвалити рішення йти в армію, я навіть їздив подивитися, як виглядає "робота" в одному з підрозділів на Запорізькому напрямку. Але вже тоді мене зацікавив CODE 9.2 – тоді взвод, а зараз вже рота ударних безпілотних авіаційних комплексів 3 штурмового батальйону 92 окремої штурмової бригади.
Я тоді поспілкувався з різними людьми й лише отримав підтвердження свого вибору. Коли я сказав одній людині, яка глибоко в темі роботи всіх підрозділів БПЛА, що збираюся йти в CODE 9.2, мені сказали: "Це хороший вибір! Це клуб людей, які поважають одне одного, які уважно ставляться до своєї роботи. Це місце, де не буде армійщини, а буде повага і велика командна робота". Після цього я подав заявку до підрозділу і пройшов співбесіду, після якої взяв невеликий тайм-аут. Десь тиждень обдумував усе, а далі зателефонував головному сержанту і сказав, що я готовий починати. Він зробив мені відношення, і я приїхав у ТЦК подавати усі документи.
Вже в процесі я дізнався, що CODE 9.2 – це один з найефективніших підрозділів ударних БпЛА в Україні. Пишаюсь, що служу саме тут.
Більше про підрозділ CODE 9.2 читайте у другій частині нашої розмови, яка незабаром з'явиться на сайті.
Як довго тривав ваш процес підготовки та долучення до лав Збройних Сил? Як це відбувалося?
Я заздалегідь підготував усі документи, аналізи для ТЦК та ВЛК і "оформився" за пару годин. У ТЦК все було чудово – ввічливо, привітно. Для підписання контракту треба великий набір документів, автобіографії, а також пройти певні тести.
Потім я поїхав додому і кілька тижнів чекав інформації щодо дати відправки до навчального центру. Вже в навчальному центрі я підписав контракт і почалась моя служба в армії.
Через кілька тижнів після підписання почалася базова загальна військова підготовка. Чому лише через кілька тижнів? Тому що спершу ми отримали екіпірування і нас розмістили у навчальному центрі.
Через якийсь час я поїхав до Великої Британії, там пройшов БЗВП в рамках операції Interflex. Дуже задоволений рівнем підготовки, забезпечення, знань і навичок. Ми не вилазили з польових виходів й цілими днями тільки тренувалися – було дуже багато тактики, штурмів в різних локаціях та умовах, багато стрільби.
Як тільки закінчилось моє навчання там, я повернувся до України в навчальний центр. А звідти представник бригади мене забрав сюди – в 92-гу бригаду.
Довідка! Interflex – британська програма підготовки українських військовослужбовців, організована Сполученим Королівством та організацією Об'єднаного експедиційного корпусу. Програма функціонує з липня 2022 року.
"Жодних поблажок": чи впливає медійність на військову службу
Чи були варіанти окрім CODE 9.2? Можливо, були бригади, які запрошували вас до себе на службу? Бо часто буває так, що підрозділи хочуть мати в себе медійних військових, адже це можна використовувати в подальшому рекрутингу. Чи надходили вам такі пропозиції?
Я пішов абсолютно зворотним шляхом. Я ніяк не використовував свою медійність. Взагалі. У мене не було такої мети.
Як це проявлялося в навчальному центрі? Більшість людей не знали, хто я. Звісно, мене могли впізнати декотрі мої побратими. Якась частина дізналася остаточно десь на середині навчання у Великій Британії, і то не всі.
І так само тут у мене не було жодних поблажок. У нас з командиром була абсолютно щира розмова про те, що немає значення, ким ти був у цивільному житті. Є значення, як ти можеш бути корисним, що ти можеш зробити для підрозділу вже тут. Я згоден з цим повністю, тому я навіть не розглядав варіанту, що йду захищати Батьківщину й буду використовувати своє обличчя для медійності якогось підрозділу. Навіть тут не всі знають, хто я такий. Хтось якось дізнається поступово, я не слідкую за цим.
Прийшовши до CODE 9.2, я почав з самого низу, з самої простої служби – заряджав та міняв батареї на дронах. Потім доріс до інженера по боєприпасах, їздив на бойові виходи, де споряджав дрони для виконання бойових задач. І лише з часом проявив ініціативу – запропонував запустити новий напрямок по роботі з FPV-дронами. Мені дали шанс, і от з серпня в CODE 9.2 працює напрямок FPV, а я став молодшим сержантом та командиром відділення. Для мене це велика честь та велика довіра.
Бачу, у вас позивний "Скай". Чому саме такий і як ви його отримали – обрали самі чи вам його дали побратими?
У моїй ситуації декілька різних факторів зійшлися до одного. Спершу я довгий час використовував "Скайвокер", як із "Зоряних війн". І прийшовши в підрозділ, який працює з ударними БпЛА, так вийшло, що "Скайвокер" скоротився до позивного "Скай". І все зійшлося, тому що це робота в небі, робота з бортами. І це все ще відсилка до послідовних цінностей Люка Скайвокера, який боровся проти поганого, не дивлячись на всі обставини, які були навколо нього.
"Уявлення про війну трохи спотворене": як дрони змінили ситуацію на фронті
Як часто пише західна преса, дрони повністю змінюють війну як таку і тому теперішня російсько-українська війна відрізняється від будь-яких воєн, котрі були раніше. Але якщо говорити по факту, то навіть зараз війна в порівнянні з 2022 роком абсолютно змінилася. Думаю, як цивільний ви свого часу мали якісь думки про те, що відбувається в зоні бойових дій (в класичному розумінні). Чи відчували ви різницю, коли стали військовим і потрапили в бойову бригаду?
У цивільному житті уявлення про війну трохи спотворене. Чому? Тому що велика кількість інформації не розкривається: про те, як працюють різні підрозділи, як працюють ті ж дрони, інші види зброї й так далі. Величезну кількість інформації треба десь шукати, знаходити або ж буває і таке, що з міркувань ефективності застосування цієї інформації – її небагато.
Як цивільний, ти бачиш відео піхотинців, відео "Азову", 3-ї штурмової, знаєш, що є артилерія. Читаєш новини про якісь ураження дронами, але в тебе немає повноти картини. Ти думаєш, що, пішовши служити, будеш або бігати штурмовиком, або сидіти в окопах, або, може, випаде якась техніка чи керування дроном. А різноманітної роботи в армії дуже багато.
Перше, що точно відрізнялося від моїх уявлень, – це те, що багато людей займаються колосальною кількістю роботи, про яку я навіть не підозрював. Це стосується узагалі всіх військ, усіх задач. І часто це такі задачі, які не попадуть на відео в TikTok чи на YouTube.
Друге, щодо дронів. Усі ми любимо на відео дивитися "перемогу" – успішно уражену техніку, склад боєприпасів, підбиту техніку й так далі. Я хочу, щоб усі зрозуміли, що служба, пов'язана з безпілотниками, – це все одно не проста служба. Ти так само їздиш на бойові виходи, так само існують загрози твоєму життю. На кожен виліт FPV-дрона, який залітає у ворожу техніку і який ви бачите на відео, припадає величезна кількість неуспішних вильотів. Часто ефективність успішно виконаних завдань на FPV може сягати 30 – 50% від кількості вильотів, тому що існує РЕБ, радіогоризонти й так далі. Є велика кількість складових і це велика наполеглива робота щодня.
І третій момент – у цій сфері потрібно кожен день адаптуватися і розвиватися. Те, що в тебе працює сьогодні, завтра взагалі може дати нульовий результат. У нас були такі ситуації: ти просто не можеш полетіти, і потрібно зрозуміти, як адаптуватися до нових умов, бо може з'явитися (у росіян – 24 Канал) новий тип РЕБу чи ще щось.
Четвертий момент. Як цивільний ти час від часу читаєш технічні характеристики дронів і ракет, особливо нових, які тільки винайшли і які виконують якісь задачі. А потім з'ясовується, що цей дрон має дальність тільки 5 кілометрів. А ворог, наприклад, за 8.
На жаль, ми іноді зіштовхуємося з такими ситуаціями. До нас звертаються різні виробники та пропонують випробувати їхню нову технологію, яку вони впроваджують у зв'язку, платах ініціації. У полігонних умовах вони можуть себе чудово проявляти, але у бойових умовах ефективність нульова.
Цікаво Вийшли з оточення, а в БТРі крові, як у басейні: інтерв'ю з підполковником ГУР Андрієм Савенком
"Хочу бачити результат": чому серед добровольців популярна посада оператора БпЛА
Ми часто говоримо з представниками рекрутингових центрів і там кажуть, що найпопулярнішою серед людей зараз є посада оператора БпЛА. На вашу думку, у чому причина такої популярності? Існування стереотипів про те, що "дронщики" далеко від передової? Чи все ж через ту ефективність, яку проявляють безпілотники?
Я думаю, причин декілька. Перша, безумовно, – це стереотип, що, як пілот дрона або як член екіпажу безпілотника, ти перебуваєш на якійсь відстані від лінії фронту і в тебе об'єктивно є більше шансів вберегти життя. З одного боку це так, а з іншого – ситуації бувають абсолютно різними, і це не гарантує, що ти завжди будеш десь на відстані. І це тим паче не означає, що ти будеш сидіти, наприклад, в обласному центрі в офісі і звідти керуватимеш дроном.
Друга причина, – це якраз те, що люди недостатньо володіють інформацією про те, ким можна стати в армії.
Але, безумовно, люди хочуть бачити результат своєї роботи. Повірте, я це бачу по очах своїх побратимів – коли ти не досягаєш результату щодня, ти реально почуваєш себе некомфортно, думаєш, що не так. У нас, наприклад, декілька днів була погана погода, через що ми не могли літати вночі. А хлопці все одно пробували літати щогодини! І наступного дня, коли погода покращилася і вже були вильоти, я зрозумів, що вони відчувають цю спрагу до знищення ворогів, до досягнення результату.
І оскільки люди бачать в абсолютно різних підрозділах успішне застосування дронів, вони кажуть: "Якщо я піду служити, то, звісно, – я хочу бачити результат своєї роботи. Я хочу бачити вражену техніку. Я хочу бачити мертвого ворога". І я думаю, що це також один із важливих критеріїв, чому військові обирають саме професію оператора БпЛА.
"Це не перша спроба": чи могла Україна уникнути війни з Росією
Це цікавий момент – яка може бути мотивація у військових і який результат від служби вони хочуть бачити. Але, на жаль, зараз у суспільстві немає відчуття піднесення, яке було, наприклад, у 2022 році. Відповідно і мотивації в потенційних нових бійців десь не вистачає. Та все ж мотивація є важливою. І тут, напевне, найважливіше – це дати самому собі відповідь на питання: "За що і за кого ми воюємо?". Що ви відповідаєте собі на це?
Усе дуже просто. Ми воюємо за свободу, за свою незалежність. Ми воюємо за свою землю. Я хочу продовжувати їздити в усі куточки України, в яких бував. Хочу далі відчувати себе вільною людиною. Я не воюю за когось конкретного, тому що це загарбницька війна. Росія вторглася до нас і ми воюємо за свої сім'ї, за своїх рідних.
А як вважаєте, чи взагалі було можливо уникнути великої війни?
Це не перша спроба Росії загарбати Україну. І ми знаємо, що це триває вже сотні років. Уникнути війни було неможливо. Ну хіба що повернути Януковича, зробити його президентом, відмовитися від усіх наших європейських цінностей, відмовитися від свободи. А це неможливий для нас сценарій, тому й уникнути війни також було неможливо.
Та хочу сказати, що зараз у нас відбуваються надзвичайно сильні історичні події. І з одного боку, це досить непогано бути їх частиною.
"Не всі чоловіки мають бути на фронті": про економічне бронювання
Зараз в інформаційному полі активно обговорюють економічне бронювання. Як ви ставитеся до цієї ініціативи?
Я добре сприймаю все, що піде на користь державі та піде на користь у війні. Якщо депутати, відповідні комітети, Міністерство економіки, Міністерство фінансів вбачають в цьому якийсь сенс – у них точно є певні розрахунки та обґрунтування. І, швидше за все, якісь міжнародні організації також проводили свої розрахунки. Тому якщо це доцільно, тоді так.
Я не скажу, що усі чоловіки мають бути на фронті. Має бути якийсь певний баланс. І я впевнений, що і в цьому плані він також буде.
Деякі військові розповідають, що коли приїжджають в Київ чи будь-яке інше тилове місто, їх багато що бісить, адже відчувають, наче війни просто немає або для людей вона ніби закінчилася. Які у вас відчуття і як ставитеся до спокійного життя, наскільки воно можливе, у віддалених від фронту містах?
По-перше, я добре до цього ставлюся. Якщо поставити це питання з іншого боку, відповідь досить очевидна, навіть не треба запитувати: "Чи хочу я приїжджати додому в Київ у відпустку у воєнне місто?" – Ні. Коли я хочу приїжджати додому, я хочу бути в мирному місті. Я підтримую те, що працюють заклади, працює все. Це абсолютно чудово.
По-друге, чому я вважаю, що це добре? Візьмемо за приклад ці ж заклади – завдяки їм так чи інакше працює економіка, платяться податки, є робочі місця, люди чимось зайняті. Тобто це все добре і країна не перебуває в занепаді.
І останній єдиний аспект, який мені, як військовому, хотілося б, щоб враховували люди, які живуть в цивільних містах, – це їхня роль у війні і той внесок, який вони роблять.
Ясна річ, я не підтримую позицію тих людей, які намагаються уникнути війни. У всіх нас трапляються якісь люди, які кажуть: "Я не читаю новини, вони мене засмучують" чи ще щось. Звісно, це дратує. І це досить справедливо, що це дратує. Але ті ж самі люди, які ходять по кафешках чи ще десь, можуть донатити, можуть волонтерити, вони можуть допомагати комусь одному або допомагати цілим підрозділам. Вони можуть насправді працювати в компаніях, які працюють на український ВПК. Ніхто ж не ходить з табличкою чи своєю трудовою книжкою в ресторан у Києві. І люди, які прийшли повечеряти в якийсь заклад, можуть бути людьми, які прямо сьогодні займалися розробкою тих дронів, на яких ми будемо летіти завтра. Тому я до цього ставлюсь досить позитивно. Головне, щоб люди у цивільних містах, які живуть цивільне життя, пам'ятали, що є війна, що треба робити свій внесок, а не ігнорувати те, що відбувається.
"Розумів, куди іду": чи змінює війна людей
Один із ваших дописів у соцмережах був про те, що частини хлопців, з якими ви проходили базову військову підготовку, на жаль, уже немає. У цій війні ми часто втрачаємо рідних, друзів, колег. З вашого власного, хоч і болючого, досвіду, можете сказати, чи узагалі можливо навчитися сприймати втрати?
Кожен з моїх побратимів по БЗВП знав і розумів, куди йде, адже це війна. В якийсь момент ми взагалі просто почали жартувати на цю тему. Бо є речі, на які ти можеш лише частково впливати. Тобто можна дбати про свою безпеку, безпеку своїх побратимів. Можна зайвий раз не наражати себе на якісь ризики. Однак у будь-якому випадку – це війна. Тут є бойові завдання. Тут є ризики. Ворог намагається тебе вбити.
Безумовно, це сумно. Але я не хотів би, щоб ми ставилися до цього виключно з точки зору суму, страждань чи відчуття безвиході, а навпаки – щоб ми розуміли, що вони вже віддали нам, тим, хто живий, найдорожче, що в них було – своє життя. І ми не можемо нівелювати їхню роль, а маємо продовжувати робити свій внесок у війну, аби їхня жертва не була даремна.
Кожен наш день зараз непевний. Не знаєш, що буде завтра. Але це не зупиняє від планів на майбутнє, мрій і так далі. Чи є у вас зараз якісь плани на час, коли повернетеся з армії? Чи не будуєте їх?
Складно сказати. З одного боку, ніби є якісь загальні речі. Однак в цілому, чесно кажучи, армія мене навчила, що дуже складно щось планувати далеко вперед. Тому що будь-що може відбуватися зараз, поки ми з вами говоримо. І треба постійно бути, скоріше, в операційних задачах, аніж в якомусь довгостроковому плануванні, особливо свого життя.
Сказати, що я зараз думаю: "Так, закінчу службу в армії, буду чимось займатися, ще якось проводити час?". Ні, я зосереджений на поточних справах.
Коли з тилу приходиш в армію, звісно ж, відчувається зміна середовища – немає звичних побутових речей, а саме поняття комфорту змінюється. Як взагалі ця адаптація проходить і як пройшла у вас?
Я розумів, куди йду, і розумів, що усі свої 29 пар кросівок з собою точно не візьму. Тут ти вчишся весь час зменшувати кількість речей, які в тебе є. З одного боку тобі хочеться забезпечувати собі комфорт, а з іншого боку ти мусиш розуміти, що потрібно поменше речей, аби бути мобільним і за потреби у будь-який момент поїхати на інший напрямок.
До чого ще я тут звикаю? Спати уривками. Нема такої розкоші, щоб лягти спати ввечері і прокинутися вранці. Є певні задачі, навіть не бойові, які треба виконувати вночі.
Як вважаєте, чи змінилися ви за час перебування в Збройних Силах? Наприклад, ваші погляди, характер чи ще щось?
Найперше – я став більш рішучим і менше часу витрачаю на ухвалення якихось рішень. Звикаю працювати в ще більшій відповідальності. З одного боку залишаюся собою, а з іншого – адаптуюся до різних умов.
Я вчуся у своїх командирів – у "Флінта" та "Діда". Це великий дар мати керівників, у яких ти можеш вчитись. Та й особовий склад, з яким я працюю, відрізняється від моєї команди в Мінцифрі. І це вимагає інших підходів до роботи з ними. Це теж те, чого я вчуся і в чому я змінююся. Чесно, я навіть ніколи не думав, що буду в таких умовах, щоб так по-своєму і так по-новому працювати з командою.
А що зі свого досвіду ви б сказали тим, хто боїться іти в армію?
Боятися – абсолютно нормальна річ. Я навіть не впевнений, чи ми б взяли у підрозділ абсолютно безстрашну людину, тому що це навпаки може створити якісь додаткові ризики. Але у людини є різні почуття. Крім страху, є відчуття обов'язку перед Батьківщиною, коли ти даєш собі звіт, що потрібно її захищати. Так само є обов'язок перед своєю сім'єю. Найголовніше – обрати, що в тобі буде домінувати, що нестиме силу, а не страх.
А оскільки рано чи пізно пройдуть службу усі, я ось уже, то не треба сидіти і чекати повістку, яка тебе знайде. Не треба чекати, що хтось замість тебе ухвалить рішення, де ти будеш служити, ким, які в тебе будуть завдання і в якому підрозділі. Ти можеш зробити цей вибір самостійно. У кожного ж з нас є хтось, хто зараз служить. Ти можеш поцікавитися, де більш сприятливі умови чи ще щось, і, відповідно, обрати ким і де бути. Це найголовніше. Не соромно і не погано відчувати страх. Погано робити його домінуючим у собі.
Повʼязані теми:
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter