Здавалось би: доброволець, ветеран... якою може бути моя позиція? Це ж очевидно. Проте її таки необхідно озвучити.
Читайте також: Кандидати, які обіцяють мир, хочуть "здати" Україну агресору
Мене звати Леонід Остальцев і я – учасник бойових дій. Мені було 27 років, коли "мавпи" збили ІЛ-76 з нашими десантниками. Тоді я пішов у військкомат і сказав: я хочу бути добровольцем, прошу зарахувати мене до лав Збройних сил України. За розподілом потрапив до 30 ОМБ 1 батальйону, 2 роти.
Автор VETERANO блогу Леонід Остальцев
З літа 2014 по літо 2015 я виконував бойові задачі у складі свого підрозділу на території Донецької та Луганської областей. По поверненню я разом із іншими ветеранами створив союз ветеранів Деснянського району, щоб бути корисними для тих хто, повертається з війни, і допомагати сім’ям загиблих. Після цього я створив проект "Ветерано піца". А тепер ще й веду свій блог на 24 каналі.
Буду відвертим. Мене напружує позиція певної частини мешканців України щодо подій на Сході та окупації Криму. Бо сам я не звик ховати голову в пісок як страус-телепень при перших труднощах, які з’являються в моєму житті.
І якщо з позицією зрадників та колаборантів все ясно, то не зрозумілими для мене залишаються такі погляди типу "Росія не нападала", "У Криму пройшов референдум і все законно", "На Сході України немає війни із Росією – там громадянська війна".
І ще є улюблене – "Це вигідно владі на чолі із президентом, щоб намучувати гроші на контрабанді". З цього приводу треба окремий блог, бо до президента дійсно багато запитань. Але сьогодні – не про нього.
Давайте я вам спробую дещо буквально на пальцях розтлумачити
Для прикладу візьмемо мій телефон. Уявімо, я попрошу когось із вас його потримати у себе якийсь час. О, я бачу у вас піджак гарний, кишені без дірок. Потримаєте? І ви погоджуєтесь. А потім через певний час я приходжу до вас і кажу: така ситуація, віддай мені свій піджак. Ви кажете: як так, забирай свій телефон. Е ні, мені потрібен саме ваш піджак, у кишенях якого лежить мій телефон.
Ви намагаєтесь чинити супротив: кажете, Льоня, так не робиться. Я не погоджуюсь, силою відбираю у вас піджак з телефоном. Зрозуміло, що телефон тут – умовно це російський флот, піджак – Крим, а застосована мною сила – військова агресія з боку Росії?
Пізніше ви намагаєтеся мене переконати, що негарно все-таки було забирати чужий одяг. Я не погоджуюсь. Намагаюсь переконати, що вашому піджаку у моєму товаристві буде краще. Більше того – я ще й починаю вас бити, бо якось ви неправильно живете, не за поняттями. Цього разу умовна сила – це активні бойові дії на Сході України.
Війна на Донбасі
Ви кличете на допомогу. Приходять чоловіки і такі кажуть: Льоня, це неправильно – поверни піджак і не бий Саню. (Це типу Європа намагається вплинути). На що я відповідаю – ось у мене волина, плюс пацани ще можуть підтягнутися, якщо буде треба – і ви продовжите гомоніти зайве – самі розумієте. Справа серйозна, так що тримайтесь подалі.
Та тепер чоловіки вже не говорять про піджак чи телефон, вони вже не просять мене не бити – навпаки, починається процес переговорів, на яких я качаю права, що піджак з телефоном залишиться мені і крапка. І як тільки визнають моє право цим володіти, я припиню бити – тобто, закінчу бойові дії, військову агресію. (Невелика ремарка до цієї сцени з невидимим піджаком: чужого мені не потрібно, а от своє – відстоюватиму).
Якщо після такого простого роз’яснення ви так і не зрозумієте, що відбувається в Україні і залишатиметесь з нейтральною позицію – то це означатиме, що ми з вами насправді в різних країнах мешкаємо і про різні країни мріємо. Терпіти чи ховати голову в пісок – це точно не про гідність, а про слабкість духу і байдужість.
Які шпарини в українському законодавстві дозволять РФ просунути своїх людей – читайте в попередньому випуску блогу
А закінчити блог я хотів би словами Данте Аліг'єрі, який написав "Божественну комедію": "Найспекотніші місця в пеклі залишені для тих, хто в часи найбільших моральних потрясінь зберігав нейтралітет".