Як Україна підштовхує Німеччину стати лідером континенту

На наших очах змінюється сама архітектура європейської безпеки, яка здавалася непорушною протягом останніх трьох десятиліть після закінчення Холодної війни. І найцікавіше полягає в тому, що каталізатором цих масштабних тектонічних змін стала не Америка з її військовою потужністю, не Німеччина з її фінансовими ресурсами і навіть не Франція з її амбіціями стратегічної автономії. Цим каталізатором стала Україна. Саме український опір та українська дипломатія запустили процеси переосмислення ролей, які зараз переписують правила гри на всьому континенті. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Зауважте Європа потребує ясності від США щодо оборонної співпраці, – генеральний інспектор Бундесверу

Протягом десятиліть після завершення Холодної війни європейська безпека будувалася на дуже простій, зрозумілій і, відверто кажучи, комфортній для всіх формулі. США гарантували військовий та ядерний захист континенту, розгортаючи свої бази та тримаючи контингент. У цей час європейські держави могли дозволити собі концентруватися виключно на економічному розвитку, технологічному домінуванні, соціальному добробуті та розбудові суспільства загального блага. 

НАТО став залізобетонним фундаментом цієї системи, а американська військова присутність у Європі перетворилася на її головну надійну страховку. Європейські столиці звикли до того, що за безпеку завжди платить хтось інший, а стратегічні рішення ухвалюються за океаном.

Сьогодні ця зручна модель не просто руйнується під тиском нових викликів, а починає докорінно змінюватися. Причому потужний поштовх до цих глобальних змін надходить одночасно з двох абсолютно різних напрямків. 

• З одного боку, Вашингтон дедалі активніше вимагає від європейських союзників збільшення оборонних витрат і взяття значно більшої відповідальності за власну безпеку. Американський політичний клас більше не хоче самотужки фінансувати стабільність багатого європейського дому.
• З іншого боку, кривава війна Росії проти України наочно продемонструвала, що Європа більше не може дозволити собі розкіш залишатися лише економічним гігантом без власного стратегічного бачення та без реальної політичної волі до захисту своїх кордонів. 

Саме на цьому перетині викликів з'являється нова роль Німеччини – роль, до якої Берлін довго не готувався, якої він уникав, але яку сьогодні він просто змушений на себе взяти.

Кінець Німеччини часів Холодної війни

Щоб повною мірою усвідомити справжній масштаб змін, які ми спостерігаємо сьогодні, варто детально згадати, якою саме була німецька зовнішня та безпекова політика протягом останніх трьох десятиліть. Тут важливе уточнення: Німеччина ніколи не була повністю демілітаризованою. Упродовж Холодної війни Бундесвер нараховував понад 490 тисяч солдатів і був однією з найбільших армій НАТО в Центральній Європі. Навіть після 1990 року Берлін брав участь у місіях Альянсу в Косово, Афганістані та Малі.

Проте справжній пацифістський ухил у зовнішній і безпековій політиці Берлін дійсно демонстрував саме у постхолодновоєнний період. Після 1990-го, коли зникла очевидна загроза з боку СРСР, Німеччина свідомо скорочувала оборонні витрати і максимально обережно ставилася до будь-яких проявів стратегічного домінування. Країна успішно стала економічним двигуном континенту, але при цьому уникала геополітичного лідерства, ховаючись за колективні рішення союзників.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року стрімко і безповоротно зруйнувало цю модель. Вже за кілька днів після початку агресії тодішній канцлер Олаф Шольц оголосив про Zeitenwende – "перелом епох" у безпековій політиці – і спеціальний фонд у 100 мільярдів євро для модернізації Бундесверу. Це рішення, ухвалене за лічені дні, здавалося неможливим для всієї попередньої логіки берлінської політики.

Нинішній канцлер Фрідріх Мерц суттєво поглибив цей курс. Під його керівництвом Німеччина відмовилася від "боргового гальма" для оборонних витрат і розгорнула програму інвестицій до 500 мільярдів євро до 2035 року. Мета – зробити Бундесвер "найсильнішою конвенційною армією в Європі". 

На Мюнхенській конференції безпеки у лютому 2025 року Мерц заявив прямо: "Я згоден з тими, хто закликає до німецького лідерства. Я готовий взяти на себе цю роль, бо бачу, що від Німеччини в Європі залежить дуже багато". Часи, коли Берлін вагався і чекав на рішення інших столиць, поступово відходять у минуле.

При цьому важливо зберігати тверезість. Мерц говорить мовою лідерства на міжнародній арені, але його внутрішній рейтинг залишається низьким, ХДС балансує із ультраправою АдН у соцопитуваннях, а реалізація масштабних закупівель наштовхується на бюрократичні та промислові затори. Лідерство Берліна реальне – але поки що крихке.

Цікаво Німеччина вперше не пройшла до Радбезу ООН: головний винуватець цієї поразки очевидний

Саміт НАТО як тест на дорослість

Майбутній саміт НАТО в Анкарі, який запланований на 7 – 8 липня, відбувається в зовсім іншому контексті, ніж попередні зустрічі Альянсу. Головне питання цього саміту звучить глибше і жорсткіше: "Чи готова Європа нарешті взяти на себе суверенну відповідальність за власну безпеку?".

Сучасні американські політики, причому незалежно від партійної приналежності, дедалі голосніше говорять про необхідність переорієнтації ресурсів США на Індо-Тихоокеанський регіон – головний стратегічний виклик 21 століття. Нові американські стратегічні документи – Стратегія національної безпеки 2025 року та Стратегія національної оборони 2026 року – чітко сигналізують про прагнення Вашингтона перекласти більше відповідальності за регіональну безпеку на союзників. Це рішення структурне, а не тимчасове.

Тому нинішня дискусія, яка розгортається всередині ЄС та НАТО, позбавлена будь-якого антиамериканського підтексту. Вона є максимально прагматичною: що ми будемо робити, якщо одного дня американська підтримка буде затримана через внутрішню кризу в США? Таке питання ще кілька років тому вважалося непристойним у дипломатичному товаристві. Сьогодні це центральне питання порядку денного.

Україна змінює правила гри

Якщо шукати ту конкретну переломну подію, яка змусила Європу переглянути власні уявлення про безпеку, відповідь очевидна: масштабне російське вторгнення в Україну. Дивовижний парадокс сучасної геополітики полягає в тому, що Україна сьогодні, стікаючи кров'ю, змінює не лише себе, а й Євросоюз, змушуючи його адаптуватися до жорсткого світу.

Особливо симптоматичною є пропозиція канцлера Мерца щодо асоційованого членства України в ЄС. Суть її в тому, що Київ отримав би право брати участь у засіданнях органів ЄС, мав би своїх представників у Єврокомісії та Європарламенті – але без права голосу. У Києві цю ініціативу сприймають скептично і справедливо: Україна платить надто велику ціну, щоб залишатися у "передпокої" Брюсселя.

Важливо зрозуміти реальне підґрунтя цієї пропозиції. Головним блоком на шляху до повноцінного членства України була не бюрократія ЄС, а цілком конкретна політична воля – угорський уряд Орбана, який роками блокував кожне рішення щодо України. Орбан програв вибори Петеру Мадяру, і тон Будапешта змінився. Але навіть новий угорський прем'єр не підтримує прискореного вступу і пов'язує його з референдумом у Угорщині, населення якої налаштоване вкрай скептично.

Мерц пропонує "асоційований" статус не замість повноцінного членства, а як вихід із глухого кута. Сам факт цієї пропозиції свідчить про те, що класична модель розширення ЄС перестала відповідати геополітичній реальності. 

Союз починає шукати нові, гнучкі формати. Утім, юристи попереджають: запропонований статус не має чіткого правового підґрунтя в чинних договорах ЄС, і "всі ці питання ще доведеться вирішувати".

"Рамштайн" як лабораторія нової Європи

Ще одна фундаментальна геополітична трансформація пов'язана з еволюцією формату "Рамштайн". Варто нагадати: коли у квітні 2022 року на американській авіабазі в Німеччині збиралися 40 держав і засновували Контактну групу з питань оборони України, головою цього механізму був міністр оборони США Ллойд Остін. Формат був з самого початку американським за лідерством і структурою.

З початком другої каденції Трампа у 2025 році та відходом Остіна головування перейшло до британця Джона Гілі та німця Бориса Пісторіуса. Те, що починалося як інструмент американської координації, поступово перетворюється на механізм, де Європа бере реальне операційне управління. Сьогодні в межах "Рамштайну" функціонують 9 коаліцій можливостей – від протиповітряної оборони до безпілотників і розмінування. Те, що сьогодні створюється для підтримки ЗСУ, завтра стане основою оборонної архітектури Європи.

Французька ядерна парасолька: прорив із застереженнями

На початку березня 2026 року на базі ядерних підводних човнів у Бретані Макрон виголосив, мабуть, найзначнішу промову з ядерної політики будь-якого західного лідера з часів закінчення Холодної війни. Він офіційно запропонував розширити французьку "ядерну парасольку" на зацікавлених європейських партнерів і назвав їх: Бельгія, Велика Британія, Данія, Німеччина, Греція, Нідерланди, Польща, Швеція. У лютому Мерц підтвердив, що веде "конфіденційні переговори" з Парижем щодо європейського ядерного стримування.

Для континенту, який протягом десятиліть покладався виключно на американську ядерну парасольку, сама поява такої дискусії – це подія першого порядку. Вона свідчить, що стратегічна автономія перестала бути лише абстрактною ідеєю Макрона і стає предметом конкретних, хоча й вкрай чутливих, переговорів.

Утім, тут важливо зберігати тверезість. По-перше, ці переговори перебувають у ранній стадії – операційних деталей поки що дуже мало. По-друге, серед країн, охоплених французькими пропозиціями, відсутні Балтійські держави, Норвегія та Фінляндія – тобто саме ті, що безпосередньо межують з Росією і найбільше потребують гарантій стримування. Ця прогалина підкреслює, що французький ядерний "дах" поки що лишається неповним.

А проте на обрії вимальовується нова геополітична конструкція – новий трикутник сил:

• Франція – суверенна ядерна зброя, стратегічна авіація, бачення автономії;
• Німеччина – колосальна економічна потужність, фінансові інструменти, промисловий потенціал;
• Україна – найбільший і найунікальніший бойовий досвід ведення конвенційної війни високої інтенсивності на континенті.

Разом ці три складники починають формувати новий контур безпеки. Але поки що це конструкція, що будується, а не збудована.

Народження нової Європи

Було б помилкою вважати, що Європа свідомо рухається до розриву зі США. Нічого подібного не відбувається. НАТО залишається і буде залишатися непорушною основою колективної безпеки, а трансатлантичне партнерство нікуди не зникає. Між рівноправним партнерством і тотальною залежністю існує принципова різниця – і саме цю різницю сьогодні починає чітко усвідомлювати вся Європа.

Змінюється дещо глибше – ментальне і стратегічне. Після 1990 року Берлін роками уникав відповідальності за безпеку, переконавши себе, що велика війна в Європі неможлива. Ця ілюзія розвіялася 24 лютого 2022 року. 

Трансформація Європи – нелінійна і сповнена суперечностей. Угорське вето замінюється угорськими "умовами", Мерц веде Берлін до лідерства, але з низьким внутрішнім рейтингом, французька "ядерна парасолька" лишає поза покриттям найвразливіших союзників. Реальне будівництво нової архітектури безпеки – справа складніша і повільніша, ніж це може видаватися з трибун великих самітів.

Але вектор незворотній. Якщо нова архітектура безпеки справді народжується сьогодні, то її фундамент закладається не в брюссельських кабінетах, а на лінії фронту в Україні.

Саме тому Україна більше не є і ніколи знову не буде пасивним об'єктом європейської політики. Вона стала головним рушієм фундаментальної трансформації континенту – не тому, що так хтось вирішив у Брюсселі, а тому що своєю стійкістю вона не залишила Європі іншого шляху.