Уперше ми зустрілися декілька років тому, в далекому 2014-му. Тоді обоє носили інші погони, але той самий, що й сьогодні знак українського прапора на рукаві. Я працював камерою, а вже немолодий чоловік, що прийшов до війська – автоматичним станковим гранатометом.

Важливо! Бойовики на Донбасі не припиняють стріляти: поранений український військовий

Перераховувати його подвиги і заслуги можна було б дуже довго. Він з тих, хто витягує ворога із бойової броньованої машини, хто у пеклі мінометного обстрілу піднімає товаришів проти штурмової групи російської піхоти, хто посічений осколками, не дозволяє друзям нести себе до транспорту під час евакуації, щоби не піддавати ризику їхнє життя, адже у колективну ціль влучити легше. Хто, піймавши розтяжку, падає в сторону і каже, що нічого страшного власне не сталося, адже тепер він знає, куди не можна посилати людей. Ні, формулювання "з тих" буде зовсім не правильним, адже він унікальний.

Вічні службові клопоти вже пів року не давали часу нам нормально поговорити. Знайомі телефонують мені рідко: знають, що в ротації. І він не виняток. Я ж був упевнений, що чоловік у безпеці. Охороняє склади десь у підрозділі, з якого немає ротацій на Схід. Діти та дружина не відпустять. Та і куди – після стількох важких поранень і контузій. Він і так зробив та віддав більше, аніж будь-хто з нашого нечисленного братства, що формувалося восени 2014 року…

Телефонний дзвінок. Суміш здивування та радості при погляді на дисплей.

– 100 років не чув! Як ти, братику?
– Добре. Усе гарно.
– Як сім'я, як здоров'я, звільнився чи ще на службі?
– У сім'ї все гаразд. Зі здоров'ям – не дочекаєтесь, бігаю.
– Що там з університетом? Коли можна звертатися за допомогою? (Дорослий чоловік, який усе життя працював за робітничими професіями, пішов навчатися на психолога-реабілітолога. Неодноразово переживши поранення, він вирішив, що з відповідними знаннями зможе ефективно допомагати іншим воїнам, які постраждали під час бойових дій).
– Нормально. Вступив, навчаюся.
– Будеш на сесії недалеко від моїх – заїжджай в гості. Знаєш – завжди раді.
– Знаю. Обов'язково заїду. Передавай вітання.
– Де ти зараз, до речі?

Пауза у трубці затягнулася занадто сильно, а ми надто добре знаємо один одного.
– Та, власне, недалеко від тебе.

Всередині щось обірвалося. За цих 5 років доводилося бачити немало. Нас уже нічим особливо не здивуєш. Але його скривавлений, пробитий уламком на початку 2015 року, бронежилет закарбувався в пам'яті значно надійніше, аніж на флеш-карті фотоапарата. Потік ненормативної лексики дав час хоч якось прийти до тями. Стало соромно.
– Чому?
– Не зміг більше дивитися новини.
– Ти ж обіцяв. Мені, дружині…
– А як інакше? Ми зараз потрібні тут, – він уже знав, що наше маленьке братство, яке формувалося 2014-го, принаймні ті, хто досі ходить самостійно, протягом останніх декількох місяців знову опинилися на Сході. Кожен по-різному. У складі різних підрозділів. Але усі – добровільно, якщо можна це так назвати. Адже напевне воїни по-іншому не могли.
– Приїду. Скажи куди.

Знайте більше: Як планують спростити перетин лінії розмежування з окупованими територіями

Машина легко і невимушено везла нас до одного з населених пунктів, назва якого рідко сходить з новинних шпальт. Він традиційно прибув на зустріч вчасно. Як завжди, скромний, веселий та безпосередній, у тих самих, приношених і натягнутих за роки канадських військових штанях, з тими ж нашивками на рукавах. Командир позиції безкінечної лінії фронту, де українські герої кров'ю, вогнем і потом стримують рашистську чуму. Умілець на всі руки, люблячий батько і відданий побратим. Наче нічого в світі і не змінилося.
– Що дружина сказала?
– А що їй казати? Поплакала дні три і, зрештою, відпустила. Обіцяв цього разу повернутися цілим.
– А що за пригоди були днями?
– Нічого серйозного. Піймав РГД-шку. Почув своєчасно запал. Впав як слід. Бачиш: цілий і бігаю.

Ми посьорбували з паперових стаканчиків дешеву каву, а за якийсь кілометр східніше двічі чи тричі гримнуло.
– Хто це у вас катається із такою поганою вихлопною? – ляпнув я першу дурницю, що спала на думку. В деяких обставинах людям властиво сміятися з несмішних жартів. Але він зосереджено слухав напрямок звуку.
– Не по моїх. Хлопці впораються, звичайно. Але треба повертатися.
– Чим допомогти?
– Нічим. У мене тут все добре. І все є. За пояс спасибі. Від спорядження ми тут не відмовляємося (першим, що спало на нашу думку перед виїздом, було хоч якось полегшити носіння боєприпасів побратиму, з чийого хребта так і не можуть витягти декілька небезпечних уламків – Прим. 24).

Ще декілька приходів смертоносних російських подарунків важких калібрів прискорили спокійну розмову неприємним, фоновим, але наполегливим нагадуванням.
– А що малі?
– Нормально. Старший вчиться. Непосидючі зовсім. Всі у мене. – По дорозі у зоні нашої видимості проїжджає військова "швидка". Боляче різонуло очевидне – це війна. І та канонада була не озвученням пригодницького фільму. І комусь із наших хлопців зараз дуже-дуже погано. І, насправді, немає ніякого значення, якими були втрати ворога і яке їх співвідношення. Хтось із нас декілька хвилин тому заплатив кров'ю за волю України.
– Давай хоча б підвеземо до місця?
– Ні, далі я сам. Машина – ціль помітна. Пішки дійду безпечніше. Та і рухатися мені треба, ти ж знаєш. Передавай привіт своїм при нагоді.
– Обов'язково. І, будь ласка, будь обережним… – говорю те, у що не вірю сам. Вірю, що поки він зі своїми бійцями тут, у ворога немає жодних шансів пройти. А от в обережність товариша не вірю.
– Звичайно, не хвилюйся, – так само щиро й абсолютно не вірячи, відповідає він.

Канонада. Некваплива бесіда за кавою. В чужому і знайомому, наче рідне, містечку. Ветеран, громадянин, що не може сидіти вдома, коли з фронту погані новини. Десь у глибині підсвідомості одночасне бажання лаятися, напитися і висадити магазин у ворога. Вибоїни фронтової дороги під колесами і кермо, що грає чечітку по руках.

"Пошли йому, Боже, удачі!"

Ще один вечір ще одного дня.

Читайте також: Існує три варіанти повернення окупованих територій, – Вакарчук