На вулиці Наталії Ужвій, серед багатоповерхівок, наші військові робили неможливе – виборювали право "споконвіку російського міста" (саме так стверджує пропаганда Росії) бути українським. Сергій Калашников, контрактний військовий, разом із ще двома побратимами зустрів загарбників на даху 16-поверхівки, де коригував вогонь нашої армії.

Дивіться також Росія програє битву за море․ Як ГУР МО повертали "вишки Бойка" у легендарній спецоперації

Про ворожі атаки дронами, збиття гвинтокрила із радянської "Ігли", перші удари у відповідь та про те, який зараз вигляд має Салтівка – читайте у матеріалі 24 Каналу.

Повномасштабна війна Росії проти України почалася у четвер, 24 лютого. Проте Сергій розповідає, що розуміння того, що насувається вторгнення з'явилося на кілька днів раніше – на початку тижня.

Він згадує, що тоді їм почали видавати зброю. Це було основною ознакою того, що невдвзі станеться непоправне. Він навіть просив свою сестру на кілька днів виїхати з міста, проте вона зробила те ж саме, що й більшість з нас – не повірила.

Напередодні 24 числа Сергій та його побратими вийшли в лісний масив під Куп'янськом. Саме там його й застав початок повномасштабної війни.

У небі були російські літаки. Комбат вже кричав, щоб ми всі виходили з намету. Ми вилетіли, попадали. Над нами пройшов літак, а за ним – і перші вибухи. Отак це й почалося,
– розповів військовий.

Саме під Куп'янськом військові побачили величезну колону російської техніки, яка рухалась на Харків. Саме там по ній почали "працювати". І саме через неї Сергія й відправили на Салтівку, адже потрібно було коригувати вогонь.

У перші дні вже точилися перші бої на околицях Харкова. Росіяни зайняли Циркуни, що розташовані приблизно за 1,5 кілометра від міста, і саме звідти наші захисники очікували ще одну колону. Сергія та ще двох його побратимів 28 лютого 2022 року відвезли в цей будинок "люди в цивільному одязі", але на броньованій машині.

Вулиця Наталії Ужвій в Харкові
Позиція була на вулиці Наталії Ужвій / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

"Це був крайній будинок у Харкові в сторону Циркунів, на вулиці Наталії Ужвій. Тож за нами починався Харків", – згадує військовий.

За словами Сергія, вже на місці виявилося, що будинок розвернутий глухою стіною до села. Це суттєво ускладнювало спостереження, адже військовим потрібно було "бачити все".

"Тоді ми ухвалили рішення ставати на даху. Це означало, що ми все бачимо, але і нас всі бачать", – розповів він.

У цей час місто постійно крили вогнем – за день прилітало від 400 до 600 снарядів "Граду".

Горіло все,
– згадує військовий.

Попри складну ситуацію та майже повну відсутність інформації про те, що відбувається, робота почалася. Спостереження вели цілодобово. Майже одразу по позиції почали цілити із "Градів". Сергій згадує, що до моменту, поки не почали стріляли у їхній бік, то ніколи не бачив, як це відбувається.

"Побачив, що вилітають такі помаранчеві "джмелі". Ще спитав у хлопців. Вони кажуть: "Це "Гради", ховайся десь". Тому я і впав за трубу вентиляційну", – розповів він.

Сергій згадує, що їхня група вперше вдарила у відповідь на початку березня. Звісно ж, вночі. Українські воїни накрили артилерією техніку загарбника. За словами військового, відповідати, ймовірно, було нічим, тому що відбувалося це не так часто. Водночас він чесно зізнається: не всі спроби вдарити у відповідь були успішними.

"Був момент, коли ми з безпілотника засікли 7 танків. Засікли все: і напрямок, і кут, і координати. Вони всі стояли за будинками. Було вирішено відпрацювати. Артилерія вдарила, всі снаряди лягли в одну точку", – розповів Сергій.

Ще за кілька днів на складах, які були поруч, помітили рух. Тоді так само вирішили накрити ворога вогнем, але через відстань це було складно зробити. Тому у справу вступили танкісти. Вони вийшли на правий фланг та другим снарядом влучили у щось. За словами військового, ймовірно, це був порох. Склади горіли ще кілька днів.

Замість 2 – 3 днів військові перебували на позиції, даху 16-поверхівки, майже місяць. За словами Сергія, рано чи пізно їх мали побачити, тож так і сталося. Після цього окупанти доклали чималих зусиль та зробили все, щоб наші військові покинули позицію.

"Ми просто перестали ховатися. Ясно, що позицію бачили. Спочатку нас намагались "зняти" гранатами, які кидали з дронів. Було з нами два хлопці з тероборони із помповими рушницями. Вони ще й намагалися їх збивати", – пригадав він.

Сергій не приховує, що було страшно, однак одразу ж додає, що "це була їхня робота". Тоді на вулиці вночі стояли морози, а в будинку вже не було ні світла, ні тепла, ні води. Водночас і росіяни, коли зрозуміли, що трюк із гранатами не працює, почали скидати на позицію й інші боєприпаси.

"Під час такого обстрілу один із нас зловив уламок. Приїхали наші медики, витягли його. Добре, що він був невеликий та не встиг зайти глибоко. Тоді вже вирішили злізти з того даху й перейти в квартиру", – розповів Сергій.

Один із найстрашніших моментів, які довелося пережити військовому, був тоді, коли він пропустив виходи "Градів". За його словами, тоді саме працював наш танк і він мав коригувати вогонь.

Їх треба бачити. Тоді в тебе є шанс заховатися. А я вже почув і тікати було пізно,
– знизуючи плечима згадав Сергій.

Тоді йому вдалося врятуватися, втиснувшись у куток.

В один із днів, коли росіяни вирішили залучити до своїх обстрілів гвинтокрили, саме із позиції, де була група Сергія, чоловік зі старої радянської "Ігли" зміг збити один із них.

"З нашого даху збили гвинтокрил. Просто "Іглою"", – буденно сказав військовий, хоча, звісно, подія була зовсім не звичайною.

Варто також зазначити, що позиція на 16-поверхівці була не єдиною, яку встигли облаштувати наші військові. За словами Сергія, у 9-поверхівці, яка була поряд, теж був пункт спостереження.

Він пригадав, що якось туди приїхав чоловік, щоб забрати свої речі із 6 поверху.

"Приїхала людина забирати речі із 6 поверху. Поки він був у квартирі, прилетіли "Гради". Весь 5 поверх горів. Упали сходи між 5 і 6 поверхом. Чоловік виліз на підвіконня і чекав, що хтось щось зробить. А йому кричали, щоб він сидів. Людина не витримала. Він стрибнув. Зламав ноги, але залишився живим. Наші йому допомогли, підібрали його", – розповідає військовий.

У цьому будинку відбувалися жахливі речі.

У нього влучила бомба. Вона пробила дах, застрягла між 8 і 9 поверхом і не розірвалась. Якби вона тоді вибухнула, то нас би просто знесло,
– згадав Сергій.

Історія позиції у 16-поверхівці закінчилась тим, що росіяни все ж досягли свого: вони її знищили.

"Або 24 або 25 березня вони накидали димових гранат, виїхало два танки і вони розстріляли будинок, де ми були", – говорить Сергій так просто, ніби з першого дня розумів: це неминуче станеться.

Після цього вони просто змінили позицію, хоча військовий і наголошує, що поняття не має, як так сталося, що обійшлося без жертв.

Після цього військові змінили місце дислокації. Вони облаштували свій пункт буквально за 800 метрів від свого старого місцезнаходження.

Зараз вони теж продовжують захищати Україну від російських загарбників.

Події, які військовий згадував, відбувалися на Північній Салтівці. Ми відвідали цей район та спробували знайти місце, де була розташована позиція групи Сергія. Про те, який зараз вигляд має Північна Салтівка, розповідаємо далі.

Чим ближче до Північної Салтівки, тим більше ознак війни можна помітити. Перше, що впадає в око – це глибока канава просто посеред тротуару. Лише за кілька хвилин десь в глибині підсвідомості зринає думка, що це, певно, окоп. Так, вони так і залишилися заростати травою та похмуро нагадувати про те, що війна прийшла в це місце та покалічила його.

Окоп
Глибока канава просто посеред тротуару / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Чим ближче до Північної Салтівки, тим менше людей стає навколо. Чомусь цей факт сприймається, як щось неймовірно логічне.

Цей район розташований на самому виїзді з міста, тож рухатися доводиться вздовж траси. Уздовж неї дуже багато білбордів із полеглими харків'янами. Це ще одне нагадування про війну, яка триває. Насправді навіть їх зачепило обстрілами. Два із трьох розбиті і лише один лишився неушкодженим.

Вибиті вікна та пошкоджені віконні рами – це вже звичне в Харкові, тому увагу на це звертати складно, хоча у більшості будинків замість вікон – гострі різці скла.

Вибиті вікна на Салтівці
Майже у всіх будинків вибито хоча б кілька вікон / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Вулиця Наталії Ужвій спокійна. Можливо, надто. Перше, що впадає в око – місцеві, які зовсім не звертають увагу на руйнування. Вони сидять в парку, за яким стоять розбиті будинки, та вигулюють собак. Якщо дивитися тільки на них, то зовсім не схоже, що тут хоча б колись точилися бої. Хіба можна подумати, що по цій вулиці, по якій йде ця мила жіночка із песиком, колись їздили танки? Чи що буквально за кількасот метрів від них стоїть зруйнована 16-поверхівка?

Парк на Салтівці
У Харкові на Салтівці триває життя / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Дивіться також Життя серед мін, уламків і попелищ: який сьогодні вигляд має знищена росіянами Кам'янка

Салтівка зараз видається живою. І водночас ні. Наприклад, ця 16-поверхівка не підлягає ремонту. Колись її знесуть та побудують на її місці інший будинок. А про це залишаться, можливо, лише спогади. А поки він зберігає свою історію.

Це найвідоміший будинок в Харкові,
– говорить хтось із місцевих.

Від думки про те, що тепер у нас саме такі "визначні" місця, пересмикує. Війна внесла свої корективи у "туристичну" інфраструктуру міста. До цього будинку можна зайти. Він виконує певну роль музею, сховищем свідчень того, що російська армія намагалась зробити із цим містом. Повністю розбиті бетонні стіни стоять, як моторошне нагадування, що зовсім поряд живе ворог.

Такий зараз вигляд має "найвідоміший" будинок в Харкові / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Заходити в будинок чомусь зовсім не страшно, хоч його зовнішній вигляд і змушує сумніватися у тому, чи дійсно це хороша ідея. Колись ці розбиті кімнати були чиїмось домом. Хтось кожного вечора повертався сюди з роботи та користувався речами, які тепер безладно валяються просто під ногами.

Під ногами валяються речі
Тепер цими речами ніхто не користуватиметься / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

На одній зі стін зруйнованого помешкання – відбиток культури воєнного часу. Китайський митець намалював тут щемливу ілюстрацію, яка повністю передає те, як відчувається це місце. Колись воно було домом. Тепер же це просто купа будівельного сміття у чотирьох стінах, які не зможуть когось прихистити та дати відчуття затишку.

У Будинку є малюнок
Художник із Китаю залишив у розбитому будинку ілюстрацію / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Звісно, дуже багато вже вдалося відбудувати. Проте нові будинки ніби вибиваються із загальної атмосфери. Мине багато років, перш ніж їх встигнуть обжити. Мине багато років, перш ніж люди вкладуть у них душу.

Не забувати, – чому важливо пам'ятати про те, що відбувалося

Відновлювати потрібно. Необхідно. Але так само необхідно й пам'ятати, що колись було у тому чи іншому місці. Сергій Калашников, наприклад, переконаний, що про тих, хто стояв на захисті нашої держави, забудуть "на наступний день після закінчення війни". Він попросив обов'язково вказати цю думку, адже, ймовірно, це те, що зараз тривожить багатьох: можливість бути забутими та недооціненими.

Говорити про необхідність пам'ятати – це вже банальність, проте це неймовірно важливо. Якщо ми хоч на мить дозволимо собі забути про тих, хто віддав за нас своє життя чи ризикував ним, тоді ми просто не варті їхньої жертви.