"Катрусю, вітай мене, я – вільний": відверте інтерв'ю з донькою морпіха Михайла Діанова

Згодом герой потрапив на "Азовсталь". Його світлина, зроблена серед пекла Дмитром Козацьким "Орестом", стала справжнім символом незламності українських героїв. Попри важке поранення та обстріли, які не вщухали, герой усміхався. І в цій усмішці було так багато світла. 

Зауважте "Вони так довго чекали": момент зустрічі командирів "Азовсталі" з рідними зняли на відео

У межах проєкту Інтерв'ю24 ми поспілкуватися з Катериною – донькою героя. Про службу Михайла на фронті, війну в Маріуполі та на "Азовсталі", звільнення з полону, плани на життя зараз та мрії – дивіться та читайте далі.

Розмова з Катериною, донькою захисника Михайла Діанова: дивіться відео

 

"Взимку 2015-го тато сказав, що йде на фронт"

Ваш тато, Михайло Діанов, захищає Україну від російських окупантів з 2015 року. Як він розповів вам про своє рішення піти на фронт?

Це було насправді дуже несподівано. Я взагалі не очікувала, що він туди піде. У 2015 році у тата не було ніякого військового досвіду. Минуло буквально пів року, як почалася війна, і в січні він подзвонив мені і каже "я йду на фронт, я підписав контракт, буду воювати".

Я підтримала тата на всі 100%. Я розуміла, чому він це робить. Я дала добро йому. Тільки була щаслива, що він знайшов те, що шукав. Він розвивався у різних сферах. Але коли пішов в армію, через декілька місяців, можливо, навіть через рік, сказав мені: "Це те, що я шукав". Військова справа йому підійшла.

Упродовж цих років ви розмовляли з татом про війну? Він ділився вдома фронтовими історіями?

Він міг розказувати про моменти, коли вирушив на Зміїний. Розказував про своє навчання й надсилав відео. Ділився фотографіями своїх побратимів. Але в деталях було важко говорити. Деяких моментів, які розуміють військові, ми просто не розуміємо. Те, що ти зрозумієш на 100%, він, звичайно, розповідав.

Зима 2022 року. На тлі тривожних повідомлень, яких ставало все більше, тато казав вам готуватися до повномасштабної війни? І чи готувався сам?

Ми не говорили про це взагалі. Я про повномасштабне вторгнення дізналася, як усі – 24 лютого вранці. Були, звичайно, ці тривожні дзвіночки з соціальних мереж. Але від тата – ні. Він нічого такого не казав.

"24 лютого тато написав, що він – у Маріуполі"

Як минув ваш ранок 24 лютого? Тоді все-таки було важко повірити, що Росія, з якою стільки років бореться ваш тато та ще тисячі наших захисників, раптом суне на більшість областей України. Чи були ви морально готові, що таке, на жаль, може статися?

24 лютого мене розбудила мама. Каже: "Усе, почалася війна". Оголосили повітряну тривогу. Я відразу написала татові. Я розуміла, що він там на фронті, і його 100% відправлять у гарячу точку.

Я пишу йому: "Як ти, що ти, що взагалі робиться там?". Дуже переживала, не знала, чого чекати. Тато відписав через пів години – годину. Сказав, що все нормально, що він перебуває у Маріуполі, вони відсувають лінію фронту ближче вже до Сходу. Жодного "двохсотого", жодного "трьохсотого" нема. Все добре.

А вже потім почалися різкі моменти, коли він зникав з мережі. Писав "живий". Потім знову зникав. Потім знову напише "живий". Це продовжувалося довгий час.

Ваш тато в одному з інтерв'ю розповів: у певний момент він зрозумів, що Маріуполь беруть у кільце. Ви дізналися, що ситуація у місті стає критичною з новин чи від тата?

З новин. Тому що з татом зв'язку було дуже мало. Він тільки казав, що живий, а щось розповісти у подробицях було просто неможливо.

"З "Азовсталі" міг подзвонити на декілька секунд"

Оборона "Азовсталі" – надзвичайно важкий період війни для воїнів та їхніх рідний. У цей час тато виходив на зв'язок?

Коли він потрапив на "Азовсталь", то зв'язок був раз чи два. На декілька секунд. Як я вже казала, просто було неймовірно почути його голос. Він не просто написав, він подзвонив. І це була така коротка мить. Я зрозуміла, що він живий. На той час я вже знала, що його поранили. Потім, коли їх вже вивели з "Азовсталі", зв'язку не було. До його звільнення.

Михайло Діанов з пораненою рукою на "Азовсталі" / Фото Дмитра Козацького

Як швидко після теракту в Оленівці ви отримали підтвердження, що тато – живий?

Минув певний час. Коли стався теракт, спочатку говорили, що це – фейк. Але все ж Генштаб підтвердив, що це – правда, що там загинули люди. І пройшов реально дуже довгий час, коли ми дізналися, що тата там не було.

Після звільнення тато розказав, що на той час він був у госпіталі. Його рука врятувала від того теракту.

Упродовж цих темних місяців ви писали татові листи? Чи надсилали повідомлення, які тепер він зможе прочитати?

Звичайно, я писала. У фейсбуці – ні, бо розуміла, що відповісти він не зможе. Я писала йому у вайбері. Звичайно, відповіді не було. Навіть не було прочитаних повідомлень. На жаль, тато не зможе їх прочитати. Хіба з мого телефону, тому що у нього не збереглася резервна копія з минулих переписок. Довелося заново встановлювати додаток. Там вже немає переписок.

"Тато подзвонив і сказав: "Катруся, вітай мене, я вільний"

Ніч на 22 вересня для українців стала чи не найсвітлішою за час повномасштабної війни. Як ви дізналися, що тато – вже в Україні? Пам'ятаєте свої емоції у цю мить?

Це було, як вчора. Не віриться, що минуло більше тижня. Мені подзвонила його мама. Каже, що "тато – вільний, тато – у Чернігівській області". Спочатку до мене не дійшло. Думаю: невже це правда? Стільки часу не було ні зв'язку, нічого, і тут раптом звільнили.

До мене довго доходила та інформація. А вже коли дійшла, у мене був плач, почалася істерика. Тремтіли руки. Я випила три таблетки валер'янки. Трішки заспокоїлася і чекала вже дзвінка. Потім тато зателефонував. І я зрозуміла, що він – вдома, все закінчилося.

Зворушлива зустріч Михайло Діанова з сім'єю: дивіться відео з інстаграму Катерини Діанової

 

Які перші слова ви почули від тата після його повернення? 

"Привіт, Катруся. Вітай мене, я вільний". Голос був дуже щасливий, радісний. Не передати тих емоцій, які я відчувала, і він відчував у той момент.

Як зараз почувається ваш тато?

Почувається добре. Ми буквально недавно з ним спілкувалися. Він – бадьорий. Посміхається. Жартує. Все нормально.

Михайло Діанов потребує тривалого лікування після полону: дивіться відео

 

Який Михайло Діанов вдома? Можливо, поділитеся одним зі своїх теплих спогадів з дитинства?

Це прекрасний тато. Він завжди старався для мене якнайкраще. Старався мені щось купити, якось побалувати. Це був час 2000-х, 2010-ті, у дітей не було нічого такого, як є зараз. Він старався мені купляти щось новомодне. Якісь машинки на радіоуправлінні. Літачки. Разом з мамою вони купили мені перший телефон. Наступні телефони – також.

Він мене балував. Я була його принцеса і зараз я – його принцеса.

"Треба боротися далі: витягувати з полону кожного та кожну"

Якби у вас була суперсила повертати час, що б ви сказали татові перед початком оборони Маріуполя?

Просто "бережи себе, я тебе дуже люблю, чекаю вдома, сподіваюся, що у тебе все буде добре". Навіть якби я повернулася у той час, я б, мабуть, навіть не відмовляла тата від того, щоб туди піти. Він би все одно пішов. Це – людина, яка йде завжди напролом. Він не буде сидіти й дивитися збоку, як знищують Маріуполь, Херсон чи Харків.

Яку мрію ваш тато тепер здійснить?

Він відкриє свою майстерню з металообробки. У нього вже є людина, яка з цим допоможе. Хоче допомогти мені. Щоб ми відкрили магазин разом, займалися своєю справою, працювали на себе, розвивалися. У нього дуже багато ідей щодо цього.

Вже є думки, як ваша родина відсвяткує перемогу?

Ще таких думок не було. Але, думаю, з тим, як наші воїни просуваються вперед, вже треба задуматися над цим. У Крим. У Херсон. Херсонських кавунів поїсти.

Я також хочу сказати, щоб люди не забували, що у нас багато військових та цивільних, які залишилися у полоні. Нам категорично не можна забувати про них. Хто знає, що росіяни ще придумають. І що там зараз відбувається. Треба боротися далі. Витягувати всіх і кожного. Тому що це наші люди, наші герої, вони мусять бути вдома. І щоб наші воїни побачили нарешті український прапор.

Україна обов'язково переможе у цій війні і ми повернемо додому кожного захисника і захисницю. Ми будемо боротися за них до останнього.