Прийняття смерті, але не капітуляції

Усі ці неусвідомлені смерті лягають одна на одну, ніби каміння. І так вибудовують всередині емоційну стіну. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

До теми Вночі в Київ знову приходило зло і нагадало, чому ми обираємо спротив

Колись давно ми всі могли плакати. Навіть ридати. Ми мали на це емоційні сили і моральне право. Тепер і це відібрали кляті окупанти.

Наповнена по вінця болем, тривогою, страхом і надією душа навіть від легкого хвилювання розплескується довкола краплями розпачу. Буває, сльози течуть просто так. Мимоволі. Дрібненькою цівкою по зморшках шкіри довкола очей. Але це вже не розпач.

Усі емоції – всередині. Просто просочуються назовні з переповненої чаші терпіння. Домінує інше — прийняття. Прийняття смерті, на противагу капітуляції.

За ці роки повномасштабного вторгнення, навіть у найтемніші часи, заміри суспільної думки свідчать про одне: ми не здаємось, не погоджуємось на здачу територій і не йдемо на принизливі умови капітуляції. Ми зробили свій вибір, і тому маємо розкіш жити і воювати як вільні люди.

І чим ближче до смерті – тим більша насолода від кожного прожитого дня. Бо не в кількості, а в якості справа. Нам буде що згадати і що відповісти наприкінці. А все тому, що ми зробили свій вибір.

Україна між двох маніяків

Нам досі відмовляють у праві на самовизначення, у праві на власну державу, мову і культуру. Тиран Путін і самодур Трамп насправді дивляться на нас діаметрально по-різному. Але сходяться в одному: в Росії розуміють нашу перевагу над ними, тож, аби уникнути загрози, раби намагаються поневолити вільних. Для них це – екзистенційна війна.

А от у Трампа – політична близькозорість. Він мислить як диктатор і бізнесмен одночасно. Для нього смерті українців – це як скорочення кадрів на підприємстві, яке закривають, бо воно нерентабельне і шкодить бізнесу глобальних корпорацій.

Трамп би хотів збанкрутувати Україну і повісити табличку "Закрито". Тоді як Путін щиро прагне не лише знищити державу Україна – мова йде про фізичне знищення українців як носіїв етносу. Ось між такими двома маніяками сьогодні ми б'ємося за свою свободу і незалежність.

Поки не переможемо – таких ночей, як сьогодні, буде ще багато. Хочеться сказати: "Поможи нам, Боже", – і завершити цей текст. Але я певен, що Бог швидше допоможе тим, хто сам собі зможе допомогти. В Україні не повинно бути жодної людини, яка ще досі не працює на перемогу. Байдужим ватним "ждунам" має настати кінець. До них мають бути застосовані економічні, адміністративні та політичні заходи.

Намагання наректи себе людьми "вищого сорту", подати себе як видатних особистостей, які нібито "набагато корисніші в тилу" – викликає в мене іронічну усмішку. Особливо боляче таке чути, коли згадуєш побратимів на кладовищі – ким вони були і як завзято бились за свою країну. Хоча могли "відпетляти", як багато нікчем.

Схаменіться ті, хто рятує свою "менталочку" і намагається не думати про війну. Якщо вам фізично знесе голову, думати не буде чим. Завтра може не настати. Ствольна артилерія знову може обстрілювати Київ з відстані 20 кілометрів. А ваш план знову втекти з Києва, як на початку вторгнення, цього разу може не спрацювати.

Болить за Київ, болить за Одесу, Харків і кожне місто і село. І злості стає все більше. І врешті-решт ми всі станемо злими – і тоді здобудемо перемогу. Бо справа перемоги – буде справою честі кожного з нас. Без винятків.

А поки одні передають співчуття іншим і сподіваються, що їх це мине…