Якщо не брати до уваги те, що ці переселенці живуть в цьому санаторії вже третій рік, ситуація могла б здатися дійсно цілком однозначною. Однак насправді все набагато складніше і багатогранніше.

З моменту початку бойових дій в Донецькій і Луганській областях близько 500 переселенців-інвалідів прийняв у себе санаторій Куяльник. Тоді ситуація була дійсно критичною і директор санаторію Араік Погосян погодився розмістити цих людей в санаторії на благодійній основі. До того ж досвід у нього вже був – ще на початку весни 2014 він також дав притулок у себе сім'ї кримських військових, які були змушені тікати з анексованого півострова. Тоді проблем не виникло, і керівництво погодилося допомогти знову.
Цю ситуацію взяв на контроль департамент соцзахисту Одеської ОДА.

Всього на сьогоднішній день Одеська область прийняла 29 387 переселенців, з яких 1295 є інвалідами.

Чи справді переселенців-інвалідів масово виставляють на вулицю?

Не варто забувати, що Куяльник – підприємство не державне, а приватне. І працює воно для того, щоб заробляти. Держава, зі свого боку не залишилася осторонь і пообіцяла підприємцю компенсацію за переселенців, які проживають у нього. Ситуація виглядала цілком непогано: переселенці отримали притулок, Погосян отримав можливість зробити добру справу не за "просто так", місцева влада показували Куяльник як приклад власної успішної роботи по усіх ЗМІ.

І довший час всі були задоволені. Але не варто забувати про два ключові моменти – це було тимчасове житло для переселенців, і держава рано чи пізно повинна була зайнятися питанням постійного житла для цих людей, адже швидкого розв'язання конфлікту на сході України не передбачалося. А по-друге – за проживання цих людей хтось повинен був платити, тому що вони там жили, користувалися всіма комунікаціями (електроенергія, вода, опалення), а комунальні послуги коштували грошей.

Держава, зі свого боку, не поспішала сплачувати борги підприємцю. Місцева влада неодноразово змінювалася і питання Куяльника постійно передавалося з рук в руки. Якісь платежі з рахунків ОДА і Кабміну надходили, півроку вони навіть були регулярними, а потім, після чергової зміни обласної команди, ситуація знову заморозилась. В цей час люди продовжували жити в Куяльнику. До того ж частину переселенців-інвалідів з Сергіївки (де вони перебували з 2014 року) теж переселили в Куяльник. Адміністрація санаторію і до цього поставилася з розумінням, хоча не без роздратування.

Все це призвело до того, що підприємство опинилося на межі банкрутства, а переселенців-інвалідів ненав'язливо попросили з'їхати.
І якщо до цього всі поточні питання вдавалося вирішувати достатньо конструктивно, то з травня 2016 року конфлікт загострився.

З боку ОДА була запропонована альтернатива – переселитися в інші місця компактного проживання – село Борщі в Одеській області, центр компактного проживання на вулиці Червоній в Одесі, будинок престарілих Паустовський недалеко від Куяльника і кілька інших варіантів.

Але виїжджати люди не поспішали і тоді керівництво санаторію пішло на вимушені заходи – локально почали відключати комунікації тим, хто не платить за проживання. Звичайно, це викликало нову хвилю обурення – громадськість стала говорити про "геноцид інвалідів". Обласна адміністрація продовжувала залишатися осторонь, і тільки після "галасу в пресі" звернулася повторно до директора санаторію з проханням включити всі комунікації і з запевненнями про те, що всі борги будуть погашені, а переселенці незабаром розселені. Тоді пішли на поступки, але на цьому діалог закінчився. Ніхто не сплачував борги і не поспішав вивезти інвалідів з Куяльника.

Читайте також: Переселенців з інвалідністю "видворили" з пансіону на Одещині – змушені їхати в "ДНР"

Ця бездіяльність довела до відчаю і адміністрацію санаторія, і, що найстрашніше, самих переселенців. Тоді силами самого директора Куяльника і силами волонтерів було знайдено одне з рішень – зв'язалися з представниками санаторію "Святі гори" на підконтрольній Україні частині Донецької області і вирішили, що більшість переселенців з Куяльника зможуть прийняти там. Дійсно, багато хто скористався цією можливістю і поїхали в Донецьку область. Але не всі. І ось тоді конфлікт досяг піку – ті, хто залишилися в Куяльнику, стали справжнісінькими заручниками ситуації.

Станом на 13 жовтня в Куяльнику залишилося близько 70 переселенців – деякі з них мають виїхати сьогодні, 15 жовтня до Сєвєродонецька. Проте є ще сім родин, які не планують з'їжджати 15 жовтня. Автору вдалося поспілкуватися з трьома з семи і з'ясувати ситуацію зсередини.

Три історії

57-річна жінка, мати двох дочок, розповідає свою історію і пояснює свою позицію. Молодшій доньці 15 років, і у неї ДЦП – дівчинка не може сама ходити, навіть в туалет встати не може, їй потрібен постійний медичний нагляд і догляд мами. Друга дочка старша, і у неї цукровий діабет з ускладненнями. Вона інсулінозалежна, що теж вимагає певних умов проживання.

Грошей їм ледве вистачає на лікування, не кажучи вже про оплату житла, тому мама заявляє, що нікуди з Куяльника не поїде навіть у тому випадку, коли керівництво повністю відключить їм електроенергію, воду і опалення. Така позиція не зовсім поєднується з потребою в належних умовах для двох хворих дітей, але жінка сподівається, що керівництво санаторію не піде на такі відчайдушні заходи, якщо вони будуть продовжувати залишатися в своїх номерах.

Пропозиція обладміністрації переїхати в Борщі її не влаштовує.

Там немає належних умов, і доступу до медичного обслуговування. Як я там зможу жити? А якщо щось трапиться, то де ліки брати?! Я ж не можу їх самих покинути…,
– розповідає вона.

Хоча в адміністрації області заявляють протилежне – в селі для переселенців-інвалідів передбачено соціальне житло: 2-поверховий комплекс школи-інтернату на 120 людей, в 10 км від міста Котовськ. Вартість щомісячного проживання для дорослих – близько 500 грн з людини. Однак, при належному наповненні комплексу ціна буде зменшуватися. Біля комплексу розташована залізнична станція. Є пральня, їдальня і постійне медичне спостереження, тому що поруч розташована велика залізнична лікарня.

У "Святі гори" жінка їхати не готова, тому що воліє залишитись на Одещині.

Створюється враження, що ОДА просто не поінформувала переселенців належним чином.

Друга історія виглядає інакше – Катерина сама інвалід і пересуватися може виключно на інвалідному візку. Її опікуном є син, який з нею проживає. Катерина, як тільки дізналася про те, що їх будуть розселяти, написала заяву з проханням прийняти її з сином в комплекс на вулиці Червоній, однак до 13 жовтня так і не отримала відповіді, тому не знає, чи зможе виїхати. За її словами, вона готова переїжджати, але не розуміє куди, а виїхати в "Святі гори" не може з особистих юридичних причин. Вона намагається за допомогою юристів вирішити всі питання і все-таки отримати відповідь про те, куди їй і синові можна перебратися з Куяльника. Поки такої відповіді немає – виїжджати не буде.

Історія Наталії ще складніша – у неї батько інвалід. Йому за 80 і він ветеран війни. Зараз чоловік лежачий, і жінці доводиться повністю за ним доглядати. Коли відключали воду і світло в Куяльнику, то Наталя кілька днів не могла не тільки приготувати йому їжу, але навіть помити чоловіка, який ходить під себе. А ще у Наталі є син, він теж інвалід, і за ним теж потрібен постійний медичний догляд.

Наталя називає позицію директора Куяльника просто знущанням над людьми, і не знає, що робити далі. Жінці, швидше за все, потрібна психологічна допомога, тому що ніяких рішень в її теперішньому стані вона приймати не може.

Все це показує дві ключові проблеми в роботі департаменту соціального захисту щодо переселенців-інвалідів – відсутність повноцінної інформаційної кампанії і відсутність індивідуального підходу соцінспекторів до людей, які потребують особливої уваги.

При вирішенні цих двох питань ситуація може вирішитися досить швидко. Однак, за два роки ніяких передумов до таких дій з боку Одеської ОДА не спостерігалося. А всі сили були спрямовані на з'ясування фінансових відносин з Куяльником і показові виїзні "загальні зустрічі" з обіцянками.

Коментувати роботу ОДА в цій ситуації важко, проте самі вони заявляють, що нічого вдіяти не можуть.

Коли вони приїхали в Одесу і побачили наш клімат і умови, то всім захотілось залишитися саме в Одесі. І коли їм пропонують інші варіанти, то вони не погоджуються. Кажуть: або Одеса, або нічого. А потім ще і самогубством шантажують,
– пояснює ситуацію заступник голови ОДА Соломія Бобровська.

Звичайно, що вина самих переселенців в ситуації, що склалася, теж простежується – у деяких просто завищені вимоги, у деяких – принципова позиція, у деяких – відверта бездіяльність.

Проте не варто забувати, що всі ці проблеми – в першу чергу це долі окремих людей. І якби від початку на них дивилися як на людей, а не як на проблемний прошарок суспільства, то багатьох проблем вдалося б уникнути.

Публікація підготовлена в рамках проекту "Голос місцевих ЗМІ: професійні стандарти та етичні норми у висвітленні конфліктів" за підтримки ЄС.