Вони народилися в один день і своєю появою ощасливили всю родину, яка так чекала на дітей. Олег і Олеся Максимківи, окрім спільного дня народження, усе життя ділили між собою будь-які труднощі, переживання, успіхи та мрії. Брат і сестра справді були нерозлучні, і лише кривава війна наважилася це змінити.
Творчий, цілеспрямований і дуже миролюбний Олег Максимків взяв до рук зброю ще у лютому 2022 року. Попри те, що був непридатним до служби та ніколи не хотів воювати – він став на цей шлях і пройшов його гідно, впевнено та до кінця.
11 листопада 2024 року на Донеччині його серце зупинилося. І хоч Росії вдалося забрати його земне життя, але рідні Героя бережуть у серцях спогади про кожен день разом. У рамках проєкту "Життя після втрати" сестра Олега розповіла 24 Каналу про братові мрії, його службу на фронті, складні операції, в яких він брав участь, та про те, як сім'я переживає втрату найріднішої людини.
Читайте також Шукала 11 місяців серед живих і мертвих: розмова з дружиною воїна, якого безжально вбили росіяни під Бахмутом
Талановитий хлопець, якому завжди все вдавалося: яким був Олег?
Хоч Олег та Олеся є двійнятами, але зовнішньо вони дуже різні. У дитинстві навіть не всі вірили, що бачать перед собою брата і сестру. Те саме можна сказати і про їхні характери. Олег ріс дуже творчим, з 4 років займався вокалом, мав особливий тембр голосу, гарну пам'ять. Він постійно виступав, декламував вірші, співав, грав на гітарі – був надзвичайно творчою і талановитою людиною.
Здавалося, все за що він береться – приречене на успіх. Олега завжди називали душею компанії, авторитетом і лідером у будь-якому колективі. Чудові знання і любов до української мови та літератури дозволили йому вступити на бюджет факультету філології Львівського національного університету ім. Івана Франка. Там він провчився лише рік і через особисті причини відрахувався.
Олег і Олеся росли різними, але дуже близькими людьми / Фото надані 24 Каналу
Втім любов до письма та захоплення українськими авторами у нього не зникло. Через кілька років він навіть візьме з собою на війну книжку улюбленого автора Михайла Семенка.
Зрештою Олег здобув вищу освіту, став геодезистом і почав працювати за фахом. Він вирішив залишитися у рідному місті Жидачів. Працював, розвивався, а сім'я раділа, що їхні діти "стали на ноги".
"У січні 2022 року ми святкували своє 26-річчя. Пригадую, тоді ми почувалися максимально щасливими. У нас було все, чого ми хотіли, а про велику війну ніхто не думав. Я знала, що брат непридатний, що його не можуть мобілізувати", – розповіла Олеся Максимків.
Сім'я Максимківих вихововала дітей у любові та дружбі / Фото надане 24 Каналу
Батьки забрали його паспорт: як Олег потрапив на фронт?
З початком повномасштабного вторгнення батьки переконували Олесю та Олега виїжджати за кордон, дуже хвилювалися та панікували. Вони розуміли, що їхня дочка – лікар, тому її потенційно могли мобілізувати. Страх за Олега також брав гору, тож єдиним рішення для батьків було забрати у сина паспорт.
24 лютого Олег віддав мамі документи з фразою: "Тримайте, щоб ви не переживали". А через кілька днів батькам подзвонили знайомі з військкомату й розповіли, що Олег ще 24 лютого написав заяву на вступ до лав Збройних Сил,
– пригадала його сестра.
Сім'я важко прийняла таке рішення. Син був непризовного віку, ще навчався у магістратурі на денній формі та мав проблеми зі здоров'ям, через які його ще раніше визнали непридатним для служби. Попри це, бажання Олега воювати було непохитним і на жодні аргументи він не зважав.
Хлопець добровільно пішов на фронт у 2022-му / Фото надане 24 Каналу
Упродовж року Олег служив у роті охорони, а коли випадала нагода – приїжджав додому. Батьки постійно вмовляли його закріпитися у тиловій частині, перевестися в інше місце, демобілізуватися за станом здоров'я, адже розуміли, що рано чи пізно сина відправлять на гарячі напрямки фронту.
Такі розмови велися постійно, але брат завжди їх зупиняв. Навіть був момент, коли під час однієї бесіди він сказав батькам, що вони більше його не побачать, якщо продовжуватимуть вмовляти залишити військо,
– додала Олеся.
Зі свого боку вона ніколи не починала подібних розмов. Дівчина неймовірно пишалася братом і підтримувала його у всьому. Вона зізнається, що до 2022 року Олег ніколи не хотів служити. Батьки виховували їх у великій любові, дуже патріотично, але війна була чимось далеким та зовсім не притаманним її брату.
"Він виріс дуже миролюбним, вірив, що будь-який конфлікт треба вирішувати не силою, а з розумом, спокоєм, дипломатично. Олег ніколи ні з ким не бився, не конфліктував і не сприймав такої поведінки від інших", – підкреслила Олеся.
Тоді загинули майже всі бійці: про операцію під Горлівкою
Олег розумів, що з роти охорони невдовзі потрапить у бойову бригаду. Морально був до цього готовий. Ба більше, обирав для себе між трьома підрозділами й коли прийшов час – почав служити у 24 окремій механізованій бригаді імені короля Данила.
Спершу він навіть не говорив рідним, що вирушає на Донеччину. Переконував усіх, що нібито їде у Харків. Потім на кілька днів зник з мережі, і лише через тиждень розповів, що уже на Донбасі та навіть виходив на свої перші завдання.
Олег служив у піхотному батальйоні звичайним солдатом. Але під час перших штурмів дуже добре себе проявив, тому невдовзі став командиром групи, а через кілька місяців його відправили на офіцерські курси,
– зауважила Олеся Максимків.
Олег зі солдата став офіцером / Фото надане 24 Каналу
Менше ніж за рік він дослужився до лейтенанта, став командиром роти. Весь той час разом з підрозділом воював на Донеччині. Пройшов бої у Часовому Ярі, Бахмуті, Торецьку, Нью-Йорку, брав участь у спецзавданнях, куди його відправили особистим наказом сьогоднішнього Головномандувача ЗСУ Олександра Сирського.
"Олега призначили керівником групи, яку зібрали з найкращих бійців. Тоді були найважчі бої за весь період його служби. Він навіть казав, що сам кілька разів думав про смерть, бо втрати були надзвичайно великі. За 15 хвилин могло бути 10 вбитих…", – поділилася Олеся Максимків.
Важливо! Мовиться про операцію "Терикони", яка відбулася у грудні 2023 року. Тоді українські бійці взяли під контроль один з териконів у Горлівці – місті, окупованому ще з 2014 року. Це дозволило Україні отримати стратегічну перевагу та з висоти контролювати під'їзні шляхи. Володимир Зеленський назвав героями кожного, хто брав участь у тих складних боях.
За словам Олесі, це були найважчі моменти служби для її брата. Ситуацію ускладнювали не лише постійні штурми, але й щоденні втрати. Дуже багато бійців, які були у групі Олега, загинули.
"Коли почалися перші поранені, а потім і загиблі – Олег не знаходив собі місця. Хоча командування дуже його цінувало, він за фахом – геодезист, добре орієнтувався у місцевості, знався на картах. Штурми, які він очолював, завжди закінчувалися успішно, але ця операція була надзвичайно складною", – додала Олеся.
Воїн пройшов найважчі напрямки фронту / Фото надані 24 Каналу
Ніби постарів на 10 років: як змінився військовий за час служби?
Про все пережите на фронті Олег майже нічого не розповідав. Сім'я розуміє, що він був командиром, багато про що був змушений мовчати. Попри це завжди знаходив час відповісти на повідомлення. Щодня писав батькам, що з ним все добре.
Більше рідні змогли дізнатися лише тоді, коли Олега поранили. Він був на лікуванні й поділився з батьками та сестрою тим, що пережив.
Коли дрон влучив у їхню машину, він дістав осколкові поранення, пошкодження нервів. Хоча у той день навіть не мав їхати на позицію, командування заборонило це робити офіцерам, але він все одно хотів бачити солдатів, знати реальну ситуацію, часто сам доставляв їм провізію,
– пригадала Олеся.
Після поранення Олег не міг добре ходити, його визнали обмежено придатним. Але переводитися в тилову частину він не захотів. Головною причиною були хлопці, яких він залишив на Сході.
Його сестра зізнається, що спершу Олег пішов на фронт, щоб захистити свій дім і своїх близьких, а вже після лікування повернувся знову, щоб бути поруч з побратимами.
"Він дуже сильно за них переживав. Вдома постійно був на телефоні, командував звідси. Кожну втрату чи поранення сприймав надзвичайно важко", – сказала Олеся.
Навіть на фронті воїн продовжував читати книги / Фото надані 24 Каналу
На жаль, у тих страшних боях гинули люди, яких Олег добре знав. Коли до його роти потрапив чоловік вчительки з рідної школи – офіцер розумів, що не може не відправляти його на завдання. Людей катастрофічно не вистачало. Невдовзі під час боєзіткнення цей чоловік зник безвісти.
Пам'ятаю, ми тоді переписувалися всю ніч. Олег казав, що не знає, як повернеться додому й дивитиметься людям в очі. Він не міг пробачити собі, що у його роті загинув солдат,
– додала сестра військового.
Рота була для нього другою сім'єю. Він дбав про своїх бійців, намагався забезпечити їх всім, чим міг. Безліч питань покривав сам, а які не міг – знаходив волонтерів, фонди. До загибелі Олега солдати навіть не знали, звідки у них з'являлися турнікети, генератори та безліч інших речей.
Його сестра зізнається, що війна наклала великий відбиток на характері брата. Він став більш суворим, мовчазним і дуже втомленим. Сьогодні вона зберігає три фото Олега, зроблені у різний період служби. Між першим і останнім різниця у понад рік, але здається, ніби пройшло уже 10.
"Олег страждав від безсоння, перші місяці після поранення взагалі не міг спати. А ще абсолютно не сприймав різких звуків, коли чув у когось будильник, міг просто зірватися з ліжка", – зауважила Олеся.
Знав, що може не повернутися: про передчуття перед загибеллю
Упродовж всієї служби військовий розумів, що за ним постійно чатує небезпека. Ще після першого штурму він передав сестрі паролі від своїх акаунтів, номери банківських рахунків, зробив цифровим спадкоємцем телефону.
Коли приїхав у першу відпустку – залишив підписані листівки для найближчих людей. Добре розумів, що їде туди, звідки може не повернутися.
Він почав дуже акцентувати увагу на рідних і близьких. В останні пів року постійно всіх фотографував, міг сидіти поруч з батьками й просто на них дивититися. Він, ніби, хотів назавжди запам'ятати все, що бачить,
– додала Олеся.
Тривожні передчуття не покидали його сестру. Вона зізналася, що коли брат влітку 2024 року ночував у неї вдома, вона стояла над ним і плакала, розуміла, що навряд чи знову його побачить.
"Ми мали готувати сніданок, але Олег побачив, що закінчився перець. Тоді поїхав в магазин і купив дуже велику банку, сказав, що хоче, щоб я все мала. Тоді у мене в голові промайнула думка – цей перець у мене залишиться, а тебе вже не буде", – пригадала Олеся.
Приблизно за 2 тижні до загибелі у переписках з друзями Олег відверто казав, що відповість їм, якщо виживе, писав, що не знає, чи доживе до ранку, що все навколо заміновано й він сумнівається, чи зможе звідти вийти. Такими фразами закінчував усі листування і лише найрідніших людей намагався вберегти від цих страшних деталей.
Олег Максимків за день до загибелі / Фото надане 24 Каналу
Пропустив перед собою іншого офіцера: обставини смертельного поранення
Через підірване здоров'я та моральне виснаження Олег все-таки ухвалив рішення про переведення. У листопаді 2024 року усі документи вже були готові, залишалося дочекатися тільки наказу на переміщення. Рідні вмовляли Олега більше не заступати на КСП, адже його переведення вже погодили. Втім він відмовився залишити хлопців і знову поїхав на позицію.
У цей час батьки готувалися до приїзду сина. Вони знали, що він невдовзі буде вдома, тому прибирали в його кімнаті, готували їжу, прасували постіль і з нетерпінням на нього чекали. Сім'я вірила, що невдовзі весь цей жах закінчиться і син нарешті буде поруч.
Позиція Олега була на передньому краю, останні 2 тижні туди прицільно били дрони. Будинків уже не залишилося, а КСП, звідки керували штурмами, розташовували у вцілілих підвалах. Ситуація була настільки складна, що навіть воду їм доставляли дронами, згодом вийти за провізією взагалі стало неможливо.
У ті дні Олеся та Олег переписувалися на звичайні, буденні теми. Обговорювали своїх домашніх улюбленців, брат часто питав, як собака, яку колись подарували йому бійці.
Воїн любив тварин і щомісяця надсилав кошти на їхні притулки / Фото надане 24 Каналу
"Я кожного дня надсилала фото песиків, показувала, який одяг купила їм на зиму. Поганого у нього вистачало, тому я хотіла розповідати тільки про хороше. Він час від часу говорив, що йдуть безперервні штурми…", – пригадала Олеся.
Мама постійно писала Олегу, що всі його люблять, чекають, просила берегти себе. Він відповідав, що вже дуже хоче додому… Ще вранці батьки традиційно написали синові, він встиг відповісти, що у нього все добре, а через кілька годин зник з мережі…
Рідні відкидали будь-які погані думки, переконували себе, що у нього зламався Starlink і він скоро вийде на зв'язок. Але Олеся відчувала, що цього разу все інакше.
Офіцер на позиціях / Фото надане 24 Каналу
"Я знала, що він командир, тому постійно має доступ до інтернету, але ніколи йому не надокучала, тільки постійно дивилася, коли він був онлайн. Якщо тривога брала гору, я писала, і тоді він завжди відповідав через кілька хвилин. Цього разу Олег мовчав уже не одну годину", – додала вона.
Було дуже страшно, але Олеся пригадала слова брата, який просив її не панікувати. Він радив почекати 24 години, перш ніж писати комусь з побратимів. Коли цей час пройшов, сестра зв'язалася з його бійцями.
Коли я запитала хлопців, що з Олегом – вони лише сказали, що зараз приїдуть… Більше і не треба було нічого говорити,
– пригадала Олеся.
У ті дні сім'я чекала на повідомлення Олега про те, що він уже їде додому. На жаль, у вихідні, коли це нарешті мало статися, тіло воїна привезли для поховання.
Згодом рідні дізналися, що 11 листопада його позицію постійно обстрілювали. Залишатися у ній вже було неможливо, тому Олег разом зі ще одним бійцем були змушені змінити розташування КСП. Прицільно за ним полетіли дрони.
Потім нам офіційно повідомили, що коли летів безпілотник, Олег дав можливість заховатися іншому офіцеру, пропустив його вперед. Особовий склад завжди був для брата на першому місці. В цей момент дрон влучив просто йому у спину,
– розповіла Олеся Максимків.
За своє життя Олег здобув такий авторитет у бригаді, що евакуйовувати його тіло пішли побратими. Вони не чекали на медичну евакуацію, яка була дуже ускладнена, а ризикуючи своїм життя, під постійними обстрілами – вирішили забрати тіло героя поки до нього не дістався ворог.
Це було важко назвати життям: про час після трагедії
Від дня загибелі Олега пройшов уже рік, але батьки досі дуже гостро переживають втрату. Вони з самого початку відмовляли сина від служби, сильно за нього хвилювалися, а тепер їхній найстрашніший сон став реальністю.
Олеся наголошує, що для сім'ї військових період втрати починається вже тоді, коли близька людина йде на фронт. У цей момент життя всіх членів родини змінюється назавжди.
Кожна секунда цих майже двох років служби була для нас жахливою. Ми постійно жили в очікуванні. Це навіть важко назвати життям. Пройшов уже рік, а я досі прокидаюся посеред ночі й перевіряю, чи був він у мережі,
– додала сестра військового.
Лише зараз Олесі поступово вдалося прийняти факт, що брат загинув. Батьки трохи раніше змирилися з цією думкою, але процес їхнього пережиття інший, важчий. Зараз їх ранить дуже багато речей: поведінка людей навколо, вислови у соцмережах, негідне вшанування пам'яті військових.
Рідні Олега дуже чекали на його повернення з фронту / Фото надане 24 Каналу
"Ми переживаємо це зовсім по-різному, але тут відіграє роль вік, розуміння того, кого ми втратили, ставлення до служби Олега. Я з самого початку неймовірно пишалася його рішенням, а батьки навпаки дуже хвилювались, не сприймали. Відповідно сьогодні емоції в кожного з нас різні", – підкреслила Олеся Максимків.
Вона наголошує, що справжній біль та усвідомлення часто приходять вже згодом, тому важливо бути поруч з родинами загиблих не тільки у перші дні, а й після цього. Якщо Олеся ще може відволіктися на роботі, кудись піти, то батьки переважно сидять вдома і сумують. Тож чиясь присутність є для них дуже важливою.
"Найгірша фраза, яку можна сказати": що не варто говорити людині у втраті?
Дівчина наголошує, що найважливіше – це просто бути поруч. У перші місяці до них постійно хтось телефонував, на вихідних приходив у гості, але згодом все це зникло. Також вона радить не питати "як ти?", адже більшість сімей скажуть, що у них нібито все нормально.
Не варто боятися заговорити чи підійти до людей, які переживають втрату. Батьків Олесі дуже ранить, коли вони помічають, що їх уникають, обходять стороною, не вітаються, бо не знають про що з ними говорити. Насправді вони найбільше потребують звичайних буденних розмов, а не сліз, жалю чи співчуття.
Найгірша фраза, яку можна сказати – "Герої не вмирають". Бо хто як не ми знаємо, що вони помирають,
– наголосила сестра загиблого військового.
Рідним дуже важливі пам'ятні заходи на рівні міста, громади, гідне вшанування пам'яті наших героїв. Наприклад, батьків Олега ранить, якщо його не згадують під час таких подій. Також їм болить, якщо хтось не зупиняється під час хвилини мовчання, влаштовує пишні святкування, відпустки.
В Олесі дещо інша думка щодо цього. Вона згадує, що Олег ніколи не засуджував людей за радість під час війни. Він завжди казав, що якщо у когось є можливість святкувати, мати позитивні емоції, то нехай вони це роблять.
Втім собі офіцер не дозволяв мріяти, казав, що в час війни не має на це права. Вже незадовго до загибелі, коли були готові документи на переведення, він зізнався, що дуже хоче сім'ю, мріє виховати сина та збудувати будинок.
На час війни воїн забув про всі свої мрії / Фото надані 24 Каналу
Своє подальше життя Олег Максимків бачив у рідному Жидачеві, навіть обирав земельну ділянку, на якій хотів звести родинну оселю. Дуже любив своє місто, називав його найкращим у світі.
На жаль, життя відважного воїна зупинилося за тисячу кілометрів від рідного дому. У місці, де він міг ніколи не бути. На війні, яку він точно не хотів починати. Але своїми щоденними вчинками, мужністю, відвагою та неймовірно великою жертвою – Олег Максимків зробив усе, щоб її нарешті закінчити.