Лави парламентарів поповнили двоє нових народних депутатів: Микола Давидюк приєднався до фракції "Голос", а Андрій Левус – до "Європейської Солідарності". Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Зауважте Це історичний день: Україна вийшла на фінішну пряму у євроінтеграції
Влада vs опозиція
Спочатку група нардепів із фракції "Європейська солідарність" на чолі з Іриною Геращенко зареєструвала проєкт постанови про відкликання представниці монобільшості Роксолани Підласи з посади голови Комітету з питань бюджету.
Відповідь "Слуги народу" не забарилася. Того ж дня член президентської фракції Андрій Мотовиловець зареєстрував аналогічний проєкт постанови про відкликання Іванни Климпуш-Цинцадзе з посади голови Комітету з питань інтеграції України до Європейського Союзу.
Схоже на політичний пінг-понг. Але імітаційний, адже обидва проєкти невдовзі відкликали одразу після надання для ознайомлення депутатам.
Ця ситуація дуже показова. Жоден із проєктів не мав реальних шансів на ухвалення, обидва з самого початку були демонстративним інструментом політичного тиску, а не щирим наміром змінити щось у роботі парламентських органів. Бюджетний та комітет із євроінтеграції – одні з найвпливовіших у Раді, особливо зараз, в умовах виконання фінансових зобов'язань перед міжнародними партнерами та євроінтеграційного порядку денного.
Їхні голови – це реальні гравці, а не декоративні фігури. Але обговорення їхньої роботи відбулося не в форматі парламентських слухань, звітування чи оцінювання ефективності комітетів, а через взаємну погрозу відкликанням.
Це і є ціна відсутності інституційних механізмів оцінювання роботи керівництва парламентських комітетів: замість змістовного контролю лише обмін жестами.
Повернення Шуфрича
На тлі показового обміну постановами відбулася ще одна подія, яку важко назвати інакше, ніж абсурдом. На засідання Комітету з питань свободи слова з'явився нардеп Нестор Шуфрич, якому оголошено підозру в державній зраді. Вперше після виходу з СІЗО під домашній арешт нардеп долучився онлайн і голосував на засіданні комітету, але в контексті подій тижня його присутність набула особливого символічного значення.
Шуфрич, депутат від наразі забороненої проросійської ОПЗЖ, хоч уже й не очолює комітет, але залишається його рядовим членом. Ситуація справді абсурдна: особа, яку підозрюють у співпраці з державою-агресором, юридично перебуває в структурі, покликаній гарантувати свободу слова в парламенті.
Важливо розуміти, що означає "бути присутнім на засіданні комітету" стосовно впливу. Комітет – це не просто локація, де нардепи збираються для галочки. Саме тут відбувається первинна експертиза законопроєктів, формується порядок денний реформ, ухвалюються рекомендації до рішень парламенту. Голова та заступники мають реальний вплив на темп розгляду, прозорість засідань, саме вони підписують висновки та рекомендації до законопроєктів, взаємодіють із виконавчою владою та міжнародними партнерами.
Рядовий член комітету впливає менше, але він голосує. Він бере участь в обговоренні. Він легітимізує своєю присутністю процедуру. І коли цим членом є людина з підозрою в державній зраді, мовиться не про моральний дискомфорт, а про інституційну проблему.
Присутність Шуфрича на засіданні – не виняток, а симптом. Ми вже неодноразово писали про те, що переформатування комітетів дало б реальну можливість розв'язати цю проблему, але нею, схоже, знову не скористаються.
Зміни досі на часі
На керівних посадах у комітетах все ще перебувають нардепи, щодо яких є більш ніж достатньо підстав для виключення. Наприклад, колишній "слуга", а наразі член групи "Відновлення України" Євгеній Шевченко, якого підозрюють у державній зраді, колабораційній діяльності та заволодінні чужим майном шляхом обману. Водночас Шевченко досі залишається головою підкомітету з питань взаємодії з правоохоронними органами в економічних питаннях Комітету з питань економічного розвитку.
Ще раз: людина з підозрою, яка перебуває під вартою – керівник підкомітету, що опікується взаємодією з правоохоронцями. Здається, коментарі зайві.
Не менш промовиста ситуація з іншим нардепом та чинним членом фракції "Слуга народу" Олександром Куницьким. Він виїхав з України ще 23 вересня 2024 року нібито у відрядження до США й відтоді не повертався. Його немає ані на пленарних засіданнях, ані на засіданнях комітету, а в останній декларації чоловік показав квартиру в Канаді. Формально ж Куницький і досі залишається членом Комітету з питань правоохоронної діяльності – ніби нічого не сталося.
Щоправда, рік тому в Раді зареєстрували проєкт постанови, в якій йдеться про відкликання Куницького з посади члена Комітету з питань правоохоронної діяльності, проте цей проєкт все ще очікує на розгляд.
Цікаво, чи парламент свідомо не помічає цієї аномалії, не ініціює виключення, не реагує, не пояснює?
Механізм є – немає волі
Найбільш невигідне для парламенту те, що відмовки на кшталт "це юридично складно", "процедура надто тривала" або ж "це складно реалізувати в умовах воєнного стану" тут не працюють. Бо прецеденти є, і вони свіжі.
- У 2024 році Верховна Рада відкликала Юрія Бойка з посади члена Комітету з питань прав людини та ТОТ після того, як рішенням РНБО на нього наклали санкції та позбавили держнагороди Герой України.
- У 2023 році парламент підтримав виключення Сергія Льовочкіна – фігуранта антикорупційних розслідувань, з Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки.
- У жовтні 2024 року Рада виключила нардепа-втікача Артема Дмитрука, який активно поширює проросійські наративи, зі складу Комітету з питань правоохоронної діяльності.
Тобто це дієвий інструмент. Процедура відкликання з комітету технічно значно простіша, ніж позбавлення мандата: ініціюється проєкт постанови, його передають на розгляд профільного комітету, виносять на голосування в сесійній залі. Достатньо 226 голосів і політичної волі.
Але в цьому й полягає проблема. Всі три згадані випадки виключення відбулися під тиском обставин: санкцій, резонансних розслідувань, суспільного обурення. Жодного разу це не стало результатом планомірної парламентської гігієни – стандартною реакцією на системну неучасть чи дискредитацію. Виключення не перетворилося на правило, а стається лише тоді, коли це вигідно або неминуче.
Парламентський контроль працює вибірково
Парадокс минулого пленарного тижня простежується в контрасті між двома типами реакцій на ситуацію в комітетах.
Реакція перша: "ЄС" і "Слуга народу" миттєво реєструють постанови про відкликання представників-опонентів, коли відчувають загрозу власним позиціям та шантажують один одного. Інструмент відомий і не новий.
Реакція друга: на питання про те, чому в Комітеті зі свободи слова засідає підозрюваний у держзраді, чому голова підкомітету з питань взаємодії з правоохоронними органами в економічних питаннях перебуває під вартою, чому нардеп-втікач входить до складу такого чутливого комітету з питань правоохоронної діяльності – відповіді немає. Втім, тиші більш ніж достатньо.
Залишати зрадників, втікачів чи дискредитованих осіб у комітетах – це пряма загроза ефективності парламенту. Якщо ж ніхто навіть превентивно не намагається позбавити їх впливу в комітеті, це схоже на свідомий зрив роботи парламенту, на який заплющують очі через політичні домовленості.
Питання парламентського контролю над комітетами це не якась абстрактна тема для академічних дискусій. Це питання про те, хто насправді формує законодавчий порядок денний, хто за нього голосує та підписує висновки до законопроєктів, хто сидить за столом, коли ухвалюються рішення про бюджет, безпеку, євроінтеграцію чи мобілізацію. І поки відповідь на це питання включає людей під вартою, у розшуку та з підозрами в державній зраді, розмова про якість парламентського контролю залишається незавершеною.
Минулого тижня парламент показав, що знає, як використовувати інструмент відкликання, щоправда, коли це треба для власного захисту. Тепер питання: чи застосовуватиме його для захисту інституції.