Україні не варто чекати, що хтось прийде і завершить війну замість неї. Країні доведеться вистояти у війні на виснаження та або дочекатися глобального рішення, яке визначить її місце у новому світовому порядку, або побудувати потужну самодостатню державу, здатну самостійно гарантувати свою безпеку.

Водночас перемога для України не може обмежуватися припиненням бойових дій. Вона має дати українцям три речі: безпеку, майбутнє та справедливість. А однією з найбільших небезпек тривалої війни є те, щоб українці, воюючи з Росією, ментально не стали схожими на свого ворога.

Про це в інтерв'ю 24 Каналу до 35-го Дня Незалежності розповів колишній головнокомандувач Збройних Сил України, а тепер посол нашої держави у Великій Британії, Валерій Залужний.

У розмові з Альбіною Підгірняк військовий, дипломат і політик пояснив, що сьогодні означає Незалежність, якою має бути українська Перемога, чи можна прогнозувати завершення війни та коли Україна стане по-справжньому незалежною.

Сьогодні Україна святкує 35-ту річницю своєї Незалежності. Що це для вас особисто? Якою є ціна нинішньої Незалежності?

Саме з початком війни у 2014 році я особисто, і, сподіваюся, дуже багато українців зрозуміли це слово зовсім по-іншому.

Як я сприймав це до 2014 року? Звісно, це слово зі словника української мови. Це вихідний день. Це такий стан у душі, велике відчуття радості від того, що в мене є країна, у якій є День Незалежності.

Все змінила війна. У 2014 році я принаймні зрозумів, що за цю незалежність вбивають. Потрібно було не дуже багато часу, щоб зрозуміти, чому вбивають.

Гадаю, що у 2022 році для більшості українців прийшло прозріння, чому вбивають саме за цю Незалежність. Тому що Незалежність – це не тільки право говорити й думати своєю мовою. Незалежність – це не тільки право ходити у свою церкву і мати в душі свого Бога. Незалежність – це право обирати своє майбутнє. Ось воно ключове. І війна зараз іде саме за це – за те, щоб позбавити нас права обирати своє майбутнє.

Саме за це ми боремося, вмираємо, б'ємося і вбиваємо, щоб принаймні наші діти мали це святе поняття майбутнього, яке вони будуть обирати самі.

Що б ви побажали українцям у День Незалежності?

Побажати можна тільки одного: щоб українці не забували, що це право, про яке я казав, – обирати своє майбутнє – уже коштувало дуже і дуже багато життів.

І щоб українці пам'ятали, що це право можна відібрати, не тільки вбиваючи людей на фронті або в під'їздах, житлових будинках.

Це право можна відібрати маніпуляціями, зокрема в інформаційному просторі. Це право можна відібрати брехнею. Його можна відібрати з використанням сучасних технологій у будь-який спосіб.

Я хочу, щоб українці зберегли як віру, як мову, як найсвятіше, що в них є, віру у своє майбутнє. Щоб ця свобода була передусім вірою в те, що можна обирати своє майбутнє і жити так, як твоя душа цього бажає.

Війна – дуже погана річ, архіпогана, її потрібно уникати. Я про це постійно кажу. Але в цій війні є один позитивний момент, який має дуже глибоке значення для суспільства. Війна, як і будь-яка інша війна, лікує суспільство.

Почуття свободи, справедливості та чесності, мабуть, стають більш доступними й більш важливими для більшості людей.

Інтерв'ю Валерія Залужного 24 Каналу до Дня Незалежності – дивіться відео:

Ми дійсно боремося за право обирати, про яке ви говорите. Якщо забігти трохи наперед і поговорити про перемогу: що українське суспільство має зберегти після неї, щоб відбудовувати країну в мирний час?

Я про це вже багато разів казав і повторюся ще раз із превеликим задоволенням: будь-яка перемога у війні має дати людині й суспільству в цілому три банальні речі.

Коли ми колись прокинемося і нам оголосять, що війна закінчилася, я хотів би відразу після цього відчути, що все те, що з нами відбулося, не повториться хоча б 50 років. Щоб мої діти та внуки більше не побачили всього того, що побачили ми.

Ми маємо відчути найголовніше – безпеку. Це не просто завершилися бойові дії, а завершилася війна і ми перебуваємо у безпеці. Ось це найголовніша перемога для України як держави.

Друге – ми маємо знати, що, крім безпеки, отримали ще й майбутнє. Маємо відчути, що в нас є майбутнє у розвитку економіки, технологій, освіти.

Щоб мої внуки знали: якщо хтось із них захоче стати актором – він ним стане в цій країні. Хтось захоче стати інженером – він стане тут, у цій країні. Це має бути країна, в якій хотілося б жити не тільки через те, що вона безпечна.

І третє – я хочу жити у справедливій країні, яка ніколи тебе не зрадить. Ця держава має бути справедливою передусім до своїх захисників, до своїх людей і до того способу життя, який ці люди врешті-решт оберуть.

Тоді уточнімо ці три моменти. Якою може бути перемога на нинішньому етапі? Якою має бути безпечна країна? Чи йдеться про гарантії партнерів, чи насамперед про українські технології та армію? І як досягти справедливості, про яку ви говорите?

Дуже складне запитання станом на сьогодні. Я б сказав – архіскладне. Тому що сьогодні ми не маємо права дивитися на війну в Україні лише як на війну України з Росією, як на локальний або регіональний конфлікт.

На сьогодні це 2026 рік, і війна між Росією та Україною, яка триває вже дванадцятий рік на території Європи, давно перейшла з розряду регіонального у розряд глобального.

Для того, щоб припинити цю війну, рішення просто України або просто Росії вже буде недостатньо.

Ця війна триває в умовах старого світового порядку, який тріщить по швах і не витримує жодної критики.

Тому якщо ми говоримо хоча б про закінчення війни, потрібно бути дуже обережними. Найбільш ідеальний варіант для України – це завершення війни внаслідок global decision, глобального рішення.

Унаслідок цього Україна має отримати своє місце на геополітичній карті та право на безпечне існування. У новому світовому порядку для України це буде архіважливо.

Україна також має отримати економічні преференції, інвестиції та можливості для розвитку. Вона може стати частиною цивілізованого світу, наприклад, Заходу.

Якби це global decision було ухвалене й Україна отримала всі ці можливості, тоді можна було б запитати: чи є це перемогою?

Чи наші діти перебувають у безпеці? Чи мають вони світле майбутнє? Чи житимуть вони разом із нами в Україні, яка справедлива і захищає своїх громадян?

Наскільки реалістичне сьогодні таке глобальне рішення?

Я сумніваюся в цьому. Тоді вести мову про справедливе закінчення війни ми сьогодні не можемо. Входження до якихось економічних чи політичних блоків – також. Відповідно, повноцінно будувати своє майбутнє поки не можемо.

Тоді що ми можемо?

Ми можемо продовжувати нашу боротьбу, щоб не втратити те, що маємо сьогодні.

А ми все ж таки маємо державу Україну і маємо державне свято – День Незалежності.

Ми маємо власних громадян, які пройшли війну. Ми маємо громадян, які точно знають, чого вони хочуть.

Єдине, що нам потрібно, – щоб наші громадяни розуміли: ніхто не прийде, ні НАТО, ні президент якоїсь країни, і не зробить це замість нас.

Нам потрібно вистояти у цій війні на виснаження і дочекатися цього global decision. Або, як варіант, вистоявши, вибудувати таку Україну, народжену в ході війни, яка адаптується до цих умов, як, наприклад, Ізраїль, і буде існувати як потужна, самодостатня держава, здатна забезпечити й безпеку, й економічний розвиток, й справедливість.

Такого, що завтра ми прокинемося і все буде так, як відбулося у 1991 році, нас оголосять незалежними, а завтра хтось оголосить нас переможцями, такого точно, на жаль, не буде. Над цим потрібно буде важко працювати. Особливо в цей період, який буде дуже важким і дуже складним.

Потрібно вижити в умовах технологічних змін, відійти від класичних понять і розуміння воєнних дій, передбачити, що буде через три, через п'ять років, і вибудувати цей шлях до закінчення війни та, можливо, перемоги.

Сьогодні це залежить від нас усіх.

Якщо говорити про стан українського суспільства, які небезпеки ви бачите? Українці продовжують жити, працювати, будувати своє життя, хоча ракети постійно летять на голови. Яким має бути суспільство, щоб дійти до завершення війни?

Мені важко сказати, в якому стані наше суспільство. Я не проводжу соціологічних опитувань. Але з тими людьми, з якими я спілкуюся, я бачу, що українці чудово навчилися виживати.

Вони навчилися виживати фізично. І не просто виживати, а навіть у цих складних умовах творити, якось будувати хоча б невеличке, але своє власне майбутнє.

Але що мене лякає? Щоб при всьому тому, що ми платимо величезну ціну за те, що маємо, щодня фізично відчуваємо цей біль, ми ментально не стали нашими ворогами.

Як кажуть в одній притчі, воюючи з драконом, головне самому не стати драконом. Що більше ти з цим драконом воюєш, то більше стаєш на нього схожим.

Я боюся, щоб ми не стали росіянами ментально.

Труднощі привчають людину до того, що фізично її вже нічого не лякає. А от що відбувається ментально з цією людиною – це дуже складно і дуже небезпечно в майбутньому.

Колись прийде час, коли люди, які щодня перебувають в окопах, повернуться до людей, які ментально вже будуть абсолютно іншими, ніж вони були, наприклад, у 2022 році. Це може закінчитися катастрофою.

До речі, це також один із планів Російської Федерації, яка робить це цілеспрямовано. Тому я боюся лише одного: щоб українці залишалися українцями й були ними до кінця, як би важко це не було. І в жодному разі не стали росіянами або подібними до них. Це те, що врешті-решт може знищити нас повністю.

Чи вірите ви, що Росія зараз, через два місяці чи через рік може сісти за стіл адекватних мирних переговорів? І чи можуть українські удари вглиб Росії призвести, наприклад, у 2027 році до того, що Москва піде на поступки?

Війна – така цікава і небезпечна річ, у якій будь-яке передбачення і прогнозування – це автоматичне шарлатанство. Не можна нічого передбачити абсолютно.

Тому вірити в те, що завтра щось робитиме Російська Федерація, чи не вірити – це абсолютно неправильний шлях.

Треба знати лише те, що Росія робить усе системно. І готувати системну відповідь на її системні кроки. А ще краще – зробити крок уперед і змусити Росію щось робити у відповідь.

Ось шлях до того, щоб можна було щось прогнозувати. Поки цього не відбувається, поки ми не нав'язали свою волю, своє бачення Російській Федерації, цього не буде.

Звісно, не все сьогодні залежить від нас. Ми знову повертаємося до того, що без global decision нічого не буде. Лише global decision може змусити, зокрема, Російську Федерацію щось зробити.

А наскільки дієвим важелем залишаються санкції?

Санкції допомагають Україні, звісно. Але не можуть вони бути, як поява нового айфона: пакет, пакет, пакет, пакет.

Чому неможливо їх ввести відразу, застосувати повний комплекс заходів?

З часом уже і цей комплекс санкцій буде недієвим, тому що Росія постійно адаптується, і ми втрачаємо час.

Це глобальна війна, де нам окремо від наших союзників діяти для того, щоб змусити Росію щось зробити, сьогодні неможливо.

Якщо говорити про важелі впливу на Російську Федерацію, то є дві країни у світі, які могли б змусити Росію щось зробити. Але ні одна, ні друга сьогодні цього не роблять.

Я не буду їх називати, щоб завтра ми не отримали наступну інформаційну операцію про те, що я когось звинуватив. Але вірити потрібно завжди. Віра в перемогу має бути.

Тільки вірячи в цю перемогу, потрібно фізично виживати й фізично щось робити, щоб до неї прийти. Ми не можемо опустити руки й сказати: "Ну добре, хай уже буде так, як буде".

І наостанок: коли Україна буде по-справжньому Незалежною?…

Коли вона буде безпечною і її безпека залежатиме тільки від неї.

Коли в цій країні буде перспектива розвитку.

І коли в цій країні буде найголовніше – право обирати собі краще життя, маючи безпеку, перспективу, справедливість і право обирати своє майбутнє.

Це справжнє щастя.

Сьогодні ми не можемо сказати, в яких це буде кордонах і коли це буде. Але те, що це буде, – воно точно буде.

Але лише тоді, коли ми будемо не тільки в це вірити, а й будемо щось для цього робити. Зокрема, підштовхуючи й підганяючи global decision, яке у війні на виснаження, на жаль, є єдиним виходом для закінчення такого конфлікту і такої війни.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.