"Я – у безпеці, а рідні тряслися в підвалі": Іван з Бородянки про війну і власну справу у Львові

Про непросту історію переїзду, рідних, які жили в окупації, новий дім та відкриття власної справи у Львові розповів Іван Демченко у межах проєкту СВОЇ на 24 каналі.

Важливо Харків, мов Сирія – там бойові дії, все розвалено: історія Владислава про переїзд у Львів

Іван Демченко – український підприємець, якого, як і тисячі інших людей, російські загарбники 24 лютого змусили покинути рідний дім. Він жив у Бородянці, яка після російської навали виглядає як декорації до фільму про постапокаліпсис. Хлопець навчався у Києво-Могилянській академії та мріяв зробити щось корисне для свого міста.

Але не встиг. 24 лютого його розбудила війна. Тож він прихопив із собою ноутбук, кілька речей і величезне бажання реалізувати свою мрію в Україні. Разом з другом Сергієм з Ірпеня та подругою Дариною з Києва вони знайшли прихисток у Львові, де почали нову сторінку свого життя.

Іван Демченко – український підприємець з Бородянки / Фото 24 каналу

Розмова з Іваном про війну на Київщині і бізнес у Львові: дивіться відео

 

"Чули і бачили, як висаджувався російський десант": про перші дні війни під Києвом

Як для вас почалася війна? Що пам'ятаєте про 24 лютого?

Я пам'ятаю, що ще 16 лютого всі були такі напружені, але якось вже потім воно зійшло. Казали, що росія почне війну 16, 18, 21, 23 лютого, і нічого не сталося. Ввечері 23 лютого всі лягли спати зі спокійною душею, а потім ми прокинулися від звуків авіації.

У нас, знаєте, Ірпінь, Гостомель, Буча розташовані дуже компактно, близько, кордонів немає. І коли вже десант висаджувався в Гостомелі, ми все це чули. А коли їхали трасою, що пролягала повз, то ще й бачили.

Ми всі спочатку плакали, не знали, що робити. Не було розуміння, що буде далі. Ми нічого не змогли вивезти, взяли із собою мінімум речей.

За день до початку повномасштабного вторгнення Іван не ночував вдома. Він залишився у свого друга Сергія, який жив в Ірпені. Все тому, що на наступний день Іван мав поїхати в Бучу по роботі, а з Ірпеня добиратися ближче, ніж з Бородянки. Тож фактично, всі речі, які чоловік взяв до друга, – ноутбук і трохи одягу. 

Коли чоловіки вирішили виїжджати з Київщини, вони проїжджали повз Бородянку, але додому Іван так і не зміг заїхати. 

"Минулі проблеми – взагалі не проблеми": яким було життя на Київщині до 24 лютого

Яким було ваше життя на Київщині?

Зараз я аналізую і можу сказати, що насправді в передмісті Києва жити непогано. Раніше ми жалілися: ой, щось нам не так, де велодоріжка. Як згадаю минулі проблеми, це ж взагалі не проблеми.

Рідні Івана – мама з татом і сестрою – жили не у центрі Бородянки. Це, за словами хлопця, і врятувало їх.

Іван із сестрою, яка певний час жила в окупації / Фото надані 24 каналу

Якби ми жили в центрі, то я не знаю, чи вижили б. І чи залишився б будинок. Ми жили на околиці, і до нас окупанти не дійшли. Але виходиш у центр і ставиш собі лише одне питання: "За що?"

І мама постійно питала: "За що?" Я тут працювала, я тут ходила в супермаркет, а тепер там просто земля. Я проходив біля дому моєї подруги, її будинку нема. Я там провів своє дитинство.

Чесно кажучи, ми не вірили, що все це станеться. А якщо й станеться, то не з правим берегом. Але, може й добре, що це сталося тільки з нами, а не з Києвом, бо я не знаю, скільки мільйонів людей втратили б домівки.

"Я – в безпеці, а моя 12-річна сестра трясеться у підвалі": про рідних, які жили в окупації

Іван зміг у перші ж дні виїхати з Київщини. Його рідним пощастило менше. Тато та мама з 12-річною дитиною – сестрою Івана – виїхали аж на другий тиждень. А бабуся та дідусь взагалі вирішили не евакуйовуватися. Думками Іван був постійно на Київщині. Там, де його дім, там, де залишилися найрідніші люди. 

Коли тут була робота, якось виходило балансувати, бо я, чесно кажучи, був одною ногою там (у Бородянці – 24 канал). Ходив на вокзал, не знав, їхати чи ні. Я розумів, що тим, що приїду, я їм не допоможу. Думка, що я в безпеці, а моя менша сестра, якій 12 років, сидить в підвалі і трясеться від авіації, яка в нас там літала, скидала бомби…

Зараз вони в Німеччині. Мама з сестрою. Вони дуже хочуть повернутися, але моя сестра пережила сильне психологічне потрясіння. Знаєте, у нас немає бруківки, а у Львові – є. І коли вони приїхали сюди, почули як автомобілі їздять бруківкою, вони падали на землю, бо боялися цього звуку.

Після звільнення Київщини ви були вдома?

У Бородянку я їжджу регулярно, і там… Якщо Буча й Ірпінь – це великі міста, порівняно з Бородянкою, там 100 тисяч, 70 тисяч населення. То Бородянка – це 15 тисяч людей. Не знаю, скільки там виїхало, але дуже багато. Ще й усе поруйноване, шкіл не залишилось.

Коли туди їздиш, то якийсь розпач у людей в очах. Молодь ще якось тримається, а старші люди, особливо ті, хто втратив дім, – це жах.

"Техніку дали волонтери, а стаканчики – інші кав'ярні": про відкриття власної справи у Львові

У це важко повірити, але Іван разом з другом Сергієм почали нове життя у Львові. Хлопці тривалий час не могли знайти там роботу, тож вирішили ризикнути та відкрити щось своє під час війни. На щастя, все вдалося і зараз вони частують людей у центрі Львова смачними пирогами, галетами, незабутньою лавандовою кавою і не тільки.

Як у вас народилася ідея відкрити КІІТ кафе? 

Взагалі до війни кожен з нас хотів щось таке зробити, це я про Сергія і про себе. Сергій веде років 5, а то й більше, кулінарний влог. І він завжди хотів щось подібне організувати, але постійно боявся наважитись. Грошей не вистачить, все піде не так. Я теж хотів у Бородянці зробити щось цікаве для молоді. Бо ми живемо під Києвом, і всі їздять до столиці гуляти, а хотілося б, щоб і в нас гуляли.

Одного дня ми гуляли центром Львова і побачили це віконце. А згодом на OLX знайшли його і вирішили орендувати. Насправді нам дуже пощастило, і все склалося само собою.

Напевно, було дуже важко відкритися, адже техніка та інші дрібниці коштують немало. 

Спочатку ми волонтерили у "Ясна річ". До війни це був шоурум, а після 24 лютого став волонтерським штабом, де роздавали одяг волонтерам і різні речі. Ми там подружилися з власницею, Ірою Сальник. Вона реально дуже класна і багато кому допомогла. Зокрема і нам: одягом, посудом, побутовою технікою. Вона віддала чайник, мікрохвильовку.

Це така нібито дрібниця, але якщо це все купувати, то буде взагалі не дрібниця. Загалом у волонтерському штабі ми завели купу знайомств, і вони нам, власне, допомогли. Ми навіть просили стаканчики в сусідній кав'ярні.

Як воно, мати таку кав'ярню?

Якщо чесно, більше додалося тривожності, бо відповідальність більша. Якщо ти найманий робітник, то працюй собі, отримуй зарплату вчасно і все. А зараз треба думати про багато-багато речей. Але це насправді прикольно. У період з березня по квітень думками я був постійно вдома. А це допомогло мені трохи перемкнутися.

До теми "Втрачений дім": 24 канал презентує фільм про міста Київщини, які зруйнували росіяни

Чому кав'ярня називається КІІТ?

Чому кіт? Все дуже просто. Бо Сергієвого кота звати Кіт. Ну, коли він його кличе, то він каже ось так довго: "Кі-іт! Сюди ходи!". І тому КІІТ. 

Містер Кіт, на честь якого і назвали заклад / Фото з інстаграму КІІТ

Увага – котик, що став обличчям закладу, загубився

Важлива інформація! Котик Сергія загубився! Сталося це у Ворзелі, де Кіт був на перетримці. У сусідній будинок влучила ракета, вибило вікна. Сергій сподівається, що котик просто втік і зараз десь ховається. 

Його особиста прикмета — маленька грижа на животику. Її можна відчути, якщо провести по ньому рукою. Містер Кіт – метис Мейн-куна з характерною "М" у вигляді тризуба на чолі.

Якщо ви маєте будь-яку інформацію про місцеперебування кота – допоможіть йому повернутися до люблячої сім'ї, дзвоніть за номером  063-44-15-534. Цей кіт дуже важливий для Сергія та всієї команди КІІТ. 

Співзасновник КІІТ Сергій Стоян розповів, що не втрачає надії знайти свого улюбленця, з яким вони разом вже 8 років.

Я щиро сподіваюся, що зможу його знайти. Ми з ним прожили разом 8 років, 1 вересня – його день народження. Зараз все інше – не на часі, головне – життя, і не важливо, чиє це життя, людини чи тварини,
– наголосив Сергій.

У Ворзелі загубився Кіт, метис Мейн-куна / Фото надані 24 каналу

Незвичне меню та інклюзивна кухня: чому варто завітати у КІІТ

Чим ви відрізняєтеся від сотень інших закладів у Львові?

Ми все робимо без сиропів, без цукру, навіть у випічці мінімальний вміст цукру: один пакетик ванільного цукру на весь пиріг. Але воно все одно солодке. У нас така інклюзивна кухня – тобто більшості вона підходить. Саме тому у нас багато різних гостей.

У закладі створили безліч позицій на будь-який смак – солодке та солоне, для веганів та вегетаріанців. Кожен знайде щось смачненьке для себе. До того ж хлопці не бояться експериментувати. 

Нещодавно я придумав енерспресо. Це енергетик з еспресо. А взагалі я люблю щось таке робити з травами. Щоб у каві відчувалася якась меліса, лаванда. Зелений чай покладеш, він втратить свій смак, а от лаванда дуже така пахуча, розкривається якраз у каві.

Додамо, що зараз у Львові працюють вже 2 заклади. Один з них – на вулиці Руська, 3. Також почастувати себе смачними пирогами можна і в Києві за адресою вулиця Еспланадна, 30.

Хлопці експериментують зі стравами та напоями / Фото надані 24 каналу

Вас відзначили премією "Сміливі" від Львівської міської ради. Що ви відчували?

Було дуже приємно, що нас відзначили. Коли ми відкривались, то взагалі не думали, що ми такі одні. Думали, що багато хто релокується, переносить бізнеси. Але ми відкрилися з нуля під час війни, а багато з тих, хто приїхав і відкрився, має досвід. Але відзначили саме нас. Дуже приємно. Дякуємо Львову, львів'янам.

На початках до нас багато приходило саме переселенців, особливо з наших регіонів: Чернігівщина, Київщина, Житомирщина. І вони любили до нас прийти, щоб почути новини. У нас був такий комунікаційний клуб переселенців.

Власників КІІТ відзначили премією ЛМР / Фото з інстаграму Івана

Премія "Сміливі" / Фото з інстаграму Івана

Сергій Стоян згадав, що на третій день роботи кав'ярні написав свою історію в меню. На табличці мовилося, що вони – біженці з Київщини та приїхали до Львова, аби робити те, що вміють, – смачно готувати та варити каву.

Ми написали, що працюємо, не полишаємо країну, допомагаємо ЗСУ, віримо в нашу країну. Наступного дня в нас були такі черги, що не вистачало їжі. У нас було як у супермаркетах у час кризи,
– зізнався Сергій.

"Я, мабуть, вже не зможу жити на Київщині": де тепер дім Івана

Як вам загалом Львів?

Я, чесно кажучи, хотів сюди переїхати навесні цього року. Але не за таких обставин. Мені подобається Львів тим, що він компактний, всі говорять українською мовою, а я хотів її підтягнути. Мені цього вдома просто не вистачало, бо в нас такий регіон був трошки зросійщений. Ну, і плюс тут люди такі класні. Коли ми приїхали сюди, то це само собою підтвердилося, бо нам дуже допомагали.

Де твій дім: у Києві чи Львові?

Зараз, якщо чесно, я вже не знаю, де я себе почуваю більш вдома – тут чи у Києві. Мабуть, більше вже тут. Я, мабуть, не зможу вже там жити.

Я б хотів, і планую, власне, повернутися у Бородянку. І щось там робити, покращувати, тільки нехай з'явиться більше можливостей, ресурсів, якісь, можливо, проєкти для молоді.

Життя на Київщині стало обмеженим. Я навіть не можу вийти в поле. Чому? Бо там міни. Звернути праворуч, ліворуч не можна, бо станеться ще щось, не дай Боже, погане.

"Хочу побачитися із сестрою, тож поїду будь-куди": про плани після перемоги

Україна неодмінно переможе і вижене російських загарбників з нашої землі. Коли це стенеться, що ви зробите спершу?

Я вірю у нашу перемогу. Сподіваюся вона буде от-от. Я б хотів просто побачитися із сестрою. Це перше, що я зроблю. Не знаю, де вона буде – тут, в Україні, чи в Німеччині. Я поїду будь-куди. Бо вона не приїздила в Україну і я дуже хочу її побачити.

А після цього я б хотів зібрати усіх своїх близьких родичів, бабусю, дідуся, тата, маму, сестру. Як раніше ми робили – збиралися на шашлики у нас вдома. Я хочу побачити всю свою сім'ю в повному складі в Україні. Хоча б на день.

Якщо говорити про глобальні плани – хочу зробити щось для Бородянки. Я відчуваю цю відповідальність, що саме мені потрібно щось зробити. Багато хто виїхав, і хочеться хоч трохи людей повернути туди.

Після початку вторгнення всі ми категорично відхрестилися від будь-якого російського продукту. Ми знаємо, що одяг чи товари російських виробників просякнуті кров'ю невинних українців, а монетизація російського контенту перетворюється на ракети, які потім летять у наші домівки. Саме тому ми ще активніше почали підтримувати своє. Бо українське – найкраще й іншого не треба.