Жодних конкурентів поруч із "царем"
Тому критичні були явка та відсоток голосів за Владіміра Путіна, який не міг бути менший, ніж на будь-яких попередніх виборах.
Читайте також Найкращий спосіб засудити фальсифікацію виборів у Росії
При цьому цифри сприймалися не як результат електорального процесу, а як мірило лояльності місцевої влади (як губернатора, так і місцевих еліт) новому-старому губернатору. Тому навіть у проблемних регіонах явка та голоси "за" зашкалювали.
Особливо показова була картина в регіонах, де з об'єктивних причин явку "нагнати" було складно. Там за Путіна нібито проголосували всі, хто може ходити або взагалі рухатися. Наприклад, та сама Бурятія, маючи менший відсоток явки (що логічно, враховуючи складну ситуацію з протестами), дає близькі до рекордних показники. Як, втім, і Брянська, Бєлгородська та Курська області.
Друга відмінність формату "вибори царя" – ставлення до конкурентів. Поруч з імператором не може бути фігури, яку піддані можуть сприйняти як потенційну альтернативу. Отже, всі конкуренти задовольняються малим відсотком. Причому відсотком, який є нижчим за прохідний бар'єр для партій на виборах у Держдуму.
Теж логічно — політичне життя можливе винятково з волі царя. Він визначає, хто матиме більше голосів у парламенті. Виняток – монархісти (сьогодні "Єдина Росія"), які свого кандидата не виставляли. В інших Путін забиратиме навіть частину їхньої електоральної та ідеологічної бази.
Комуністам відведено роль "свистка на чайнику" для старих людей. З поступовим вимиранням електоральної бази вимиратиме і їхня позиція у російській політиці. А вихід на молодших, заснований на міфі про СРСР як "велику країну", заборонений – ця ідеологема вже використовується Путіним.
У ЛДПР, можливо, найсумніша доля в середньостроковій перспективі. Ця партія останні 20 років завжди виходила з більш радикальними та націоналістичнішими, ніж у Кремля, гаслами, та мала свого виборця. Але у 2023 – 2024 роках Путін вирішив приручити "проблемну" для нього електоральну групу умовних "російських імперців-радикалів".
Спочатку не залишив там яскравих постатей, а потім сам почав загравати з "ветеранами", "добровольцями", "захисниками Росії". Загравати, навіть лякаючи частину свого оточення. Наприклад, тезою про "нову еліту" країни. Відповідно, ЛДПР як проєкт вичерпав себе. Не може бути радикальніших патріотів, ніж сам "цар-батюшка".
Умовні ліберали. Відразу зауважу, що не варто їх сприймати як ідейно споріднених з лібералами європейського штибу. Тут інше – це люди, які не заперечують імперських ідеологем, але виступають лише за ліберальніші механізми їх реалізації. Група стала і стабільна – їх кількість коливається в межах 20%. Але оскільки "цар" грає на іншому полі (імперці), ця група не може мати єдиного центру складання. Значить, її подрібнюватимуть.
З одного боку, великий (як для цих виборів) відсоток віддали Даванкову. Він може стати одним із лідерів "парламентських" ліберальних проєктів. З іншого боку, не списали Нечаєва. Тобто навіть "думські ліберали" мають конкуренцію між собою. Частину віддадуть Надєждіну. Він засвітився, але продемонстрував абсолютну керованість.
Бомба сповільненої дії в Росії
Є зміни і щодо груп еліт. Влада Путіна до 2023 року була владою арбітра між групами впливу. Тобто посередника у вирішенні суперечок, постаті, яка, хай і була вища, але намагалася знаходити в конфліктних ситуаціях компромісне рішення. Водночас Путін не давав посилитися одній із груп, щоб не було спокуси замінити його.
Формат царя дещо інший. "Вежі Кремля" можуть звертатися до Путіна, але вже не інформуючи про проблему, а просячи захисту. "Цар" може милувати та страчувати. "Цар" може змінювати свою думку. Тобто концепція "арбітр – гарант домовленостей" відходить у минуле. Замість неї "прихильність "царя" – гарант твоїх позицій". Функції арбітражу залишаться, але з'являється опція рішення за принципом бажання однієї особи.
На перший погляд, ситуація для Путіна чудова. "Патріоти" Росії будуть стверджувати, що ситуація прекрасна і для Росії. Але є кілька особливостей і викликів, які сьогодні не руйнують цю країну, проте в комплексі закладають міну сповільненої дії під її основи. Нижче зазначені основні.
– Вибудовування пірамідальної системи зі зменшенням рівня делегування повноважень. Путін-арбітр може поділяти сфери відповідальності. Путін-цар має замикати все на собі. До того ж система змінюватиметься знизу – чиновникам бажано здобувати схвалення своїх дій на самому верху.
Тобто кількість звернень почне збільшуватись і навіть з абсолютно мізерних приводів. В умовах розростання кризи старий монарх може просто не встигати схвалювати рішення. Це не руйнує країну, але створює проблеми в її розвитку навіть у мирний час. Крім того, страх перед царем – хороший мотиватор лояльності лише доти, доки з'являється можливість "злити царя".
– Кадри та суперечності всередині системи. Путін вибудовує царство, де, крім царя, є бояри. Тобто відбувається капсулювання системи на верху. А це означає, що в перспективі 4 – 5 років зупиняються соціальні ліфти. Тут маємо "міну під системою" – активність "технократів" щодо підготовки нових еліт.
Поки управлінець молодий та подає надії, він може рости, вибудовувати свою кар'єру. Але до певного рівня. Архаїчна закапсульована система передбачає реалізацію старого анекдоту часів СРСР "у генерала теж є діти". Далі капсулюється рівень, до якого встигла дорости "молода поросль". Соціальні сходи для нової генерації управлінців стають на кілька сходинок коротші. Як результат маємо "чайник, що поволі закипає", закопаний в основі піраміди влади.
– Кадри та розум. Ще один побічний ефект персоналізації системи. Соціальні ліфти іноді закидатимуть на гору окремих управлінців. Вибір між "розумним, але самостійним" та "ідіотом, але лояльним" завжди буде на користь другого. Так поступово знищується система реалізації ухвалених рішень.
З погляду роботи з населенням у проблемних регіонах можна було зіграти в "альтернативу" або в "демонстрацію проблем" – показати дещо менші, ніж у середньому по Росії, результати. На таке частково наважилися лише в Новосибірській та Свердловській областях. В інших регіонах спрацювали за алгоритмом "всі прийшли за Путіна". Місцеві жителі (ті самі учасники протесту) мають у це повірити.
Але вибори – дрібниця. Недовіра до результатів (якщо така буде) нівелюється роботою МВС та ФСБ. Основне питання в поведінці управлінців, які намагатимуться сподобатися "цареві" та будуть боятися самостійних рішень. У спокійний час це не дає великих проблем. У кризові періоди таке "очікування вказівок" лише посилює ситуацію. До речі, приклад такої деградації системи – оточення самопроголошеного президента Білорусі Алєксандра Лукашенка.
– Технологічна відсталість Росії. Ситуація тут лише погіршується. Навіть розворот на Схід призвів до прив'язки російської економіки до китайської, але не вирішив проблеми технологічного голоду. Товариші з КНР охоче купують сировину та продають свою продукцію. Але передавати складні технологічні товари для російської промисловості не поспішають.
Для виходу із ситуації Росії необхідні грамотні управлінські рішення та робота одночасно з кількома напрямками (ті самі США, ЄС, КНР, Японія). Але швидкі рішення за "царя" не завжди будуть, а можливості оточення поступово деградують.
Тому пік розвитку путінської системи, найімовірніше, припаде на найближчі рік – два. Далі піде поступове згасання системи управління та країни. Мовиться про роки й, можливо, кілька десятиліть. Швидкість залежатиме від стосунків із сусідами (зокрема, завершення війни в Україні) і від того, наскільки ці сусіди зможуть стати успішними та динамічно розвиватися.