Про покликання до священства
– Відчував, передовсім, покликання до глибшого духовного життя. Чи це має бути священство – це вже похідне. Очевидно, в мене це дуже довго тривало, бо я закінчив семінарію. Це була нагода жити з патріархом Йосифом під одним дахом три роки, а став я священиком аж на 15 років пізніше – в 38 років.
Читайте також: Кожна хвилина повинна бути присвячена саморозвитку, – Оксана Линів
– Однією причиною, чому я не просив свячення стільки років – це питання одружуватись чи ні. Але в кінці я зрозумів, що не є важливо, що я хочу. Господь мене кличе до такого служіння і я почав сміятися зі своїх побажань, зі своїх сумнівів.
– Моя мама була бездітна дев'ять років в подружжі. І лікарі сказали, що дітей не буде, батьки почали процес усиновлення і мама завагітніла. Вона зробила обітницю, що "я постараюся виховати цю дитину, якщо це хлопчик, для Бога". Я це прочитав у львівській газеті маючи 40 років. Я цього не знав, мама в ніякий спосіб цього не показувала, але вона це робила.
Дитяче фото владики Бориса Ґудзяка
– Мама десь відкривала цю перспективу. І від початку до кінця – це є Божа справа. В мене було потягнення до молитви. Я в 12, 13, 14 років шукав місце помолитися. Я мав маленький мотоцикл і я їхав в ліс, я в лісі мав таку маленьку святиню, де я зупинявся і молився.
Владика Борис мав у лісі свою "маленьку святиню"
Про зустріч з Йосифом Сліпим
– З Йосифом Сліпим я познайомився вперше маючи сім років. В кептарику я його вітав на летовищі від громади хлібом, сіллю та квітами. Потім, бувши вже підлітком, я мав нагоду кілька разів і в Америці, і в Римі зустрітися з патріархом.
Інтерв'ю з владикою Борисом Ґудзяком
– Коли я відчував покликання до священства, я зрозумів, що його приклад мене притягує. Він, можна сказати, був лідером у найбільшому змаганні ХХ століття і тому він може нас вчити змагань ХХІ століття. Я за його прикладом хотів би, хотів би в житті йти.
Про спорт
– Більше, ніж 50 років я щороку їздив на лижах. Колись це було і 12, і 30 днів у рік.
Владика Борис захоплюється баскетболом та лижами / фото Максим Баландюх
– В Парижі, де я живу, є баскетбольний щит. Колись в Галичині казали: "були перли, та ся стерли". В баскетбол пробую грати, але моя успішність стає все більш печальною.
Про заснування католицького університету
– Ми ставили питання – який університет потрібний країні, яка має вже багато сильних університетів? Ми хотіли відповісти на виклики тоталітаризму. На цей страх. На цю міжособисту недовіру.
Основне питання було: як спілкуватися з людьми, як помагати молодим людям бути вільними у спілкуванні? Як робити, очевидно, свої професійні речі компетентно – без корупції, без плагіату.
– Допомога приходила часто від несподіваних осіб. Не українці повірили в цей університет більше, ніж український істеблішмент. Аж потім я зрозумів, що це Божий помисел. Бо, якщо на тебе не звертають увагу, принаймні тобі не перешкоджають.
Ми купили територію, де Червона армія з Москви будувала культурний центр Прикарпатського військового округу. Там, де партія мала бавитись, де мала свою ідеологію, так би сказати, втілювати в соцреалістичні культурні заходи, там сьогодні стоїть головний корпус Українського католицького університету. Мені здається, в Господа є почуття гумору.
Відеокоментар владики Бориса Ґудзяка про відкриття Українського католицького університету:
Більше – дивіться у програмі.