СЗЧ, втома від війни і межа справедливості

Одна з найболючіших тем сьогодні – це самовільне залишення частини. СЗЧ. Тема, про яку багато говорять емоційно, різко, категорично. Але за кожним таким провадженням стоїть не лише юридичний термін, а й людина. Її страх, виснаження, розчарування, іноді – розпач. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

До теми Хлопець 16 разів був у СЗЧ: військовий відверто назвав найголовніші проблеми в армії

За СЗЧ часто стоїть не одна емоція

Слідчі ДБР фіксують не лише матеріали кримінальних проваджень. Вони бачать наслідки війни, які роками накопичуються в людській психіці. Бачать втому. Бачать зламані сім'ї. Бачать людей, які тривалий час жили на межі фізичних і моральних можливостей. І про це важливо говорити чесно.

Українські військові – не роботи. Не персонажі з бойовиків. Це люди, які так само бояться, втомлюються, переживають втрати побратимів і місяцями живуть у стані постійної небезпеки.

Але є й інша правда.

Армія тримається на відповідальності одних перед іншими. Коли хтось залишає позицію, інший змушений закривати цю ділянку. Іноді – ціною власного життя.

Саме тому суспільство так гостро реагує на випадки СЗЧ. Не через формальне порушення закону. А через відчуття справедливості. Через розуміння того, наскільки дорогою є ціна кожного такого рішення на війні. І тут немає простих відповідей.

Серед причин СЗЧ є не лише страх чи втома. Іноді йдеться про втрату довіри до безпосереднього командира, гострі конфлікти щодо рішень на бойових позиціях або незгоду з тактикою виконання бойових завдань. Це складні й чутливі ситуації, про які не заведено говорити публічно. Але вони існують у будь-якій армії світу.

Звісно, незгода з рішеннями командира не скасовує вимог закону та військової дисципліни. Водночас вона нагадує нам, що за абревіатурою СЗЧ часто стоїть не одна причина і не одна емоція.

Саме тому рішення держави надати військовослужбовцям можливість повернутися до строю стало важливим і справедливим кроком. Воно дозволило відокремити тих, хто свідомо уникає відповідальності, від тих, хто готовий повернутися до виконання свого обов'язку.

Доля людини не повинна визначатися однією помилкою

Один із таких прикладів – історія старшого солдата Дмитра. У перші дні повномасштабного вторгнення він добровільно став на захист України. Воював на Київщині, де отримав тяжке поранення. Після лікування повернувся до війська та продовжив службу на Харківському, Луганському й Донецькому напрямках.

Згодом через конфлікт і різне бачення ведення бойових дій із новим командиром він самовільно залишив частину. Однак не відмовився від служби та не втік від війни. Після появи законного механізму повернення Дмитро скористався ним та відновив службу.

Вже в складі іншого підрозділу він продовжив виконувати бойові завдання на передовій. А в серпні 2025 року за мужність та успішне виконання бойових завдань на Куп'янському напрямку був нагороджений почесним нагрудним знаком "Золотий хрест".

Ця історія не перекреслює факту порушення дисципліни. Але вона показує інше: доля людини не повинна назавжди визначатися однією помилкою.

Саме в цьому і полягає роль Державного бюро розслідувань. Не ставити всіх під одну мірку. Не підміняти справедливість формальним підходом. А ретельно встановлювати обставини кожного випадку, відокремлюючи тих, хто через виснаження чи складні життєві обставини припустився помилки, від тих, хто свідомо та тривалий час уникає виконання військового обов'язку.

Водночас кожному військовослужбовцю, який сьогодні переживає втому, розпач чи втрату віри у власні сили, варто пам'ятати: рішення залишити службу ніколи не є простим виходом із ситуації. Воно майже завжди створює нові проблеми – для побратимів, для підрозділу і для самої людини. Часто значно важливіше вчасно звернутися по допомогу, шукати законні механізми вирішення складної ситуації та не залишатися зі своїми проблемами наодинці.

Головний виклик сьогодні – не втратити людяність

Разом із тим держава і правоохоронна система мають залишатися принциповими щодо тих, хто свідомо обирає шлях тривалого ухилення від служби та не планує повертатися до виконання свого обов'язку. У таких випадках позиція ДБР була і залишається послідовною: кожен факт злочину має отримати належну правову оцінку, а відповідальність – настати незалежно від посади, звання чи попередніх заслуг.

Зауважте Проблема СЗЧ – суттєва: омбудсман пропонує змінити закон і встановити чіткі строки служби

Гуманність і справедливість не суперечать одна одній. Допомога тим, хто готовий повернутися до строю, не означає поблажливості до тих, хто свідомо перекладає свій обов'язок на плечі інших.

Справедливість під час війни – це не лише покарання. Але й не байдужість до наслідків. Кожна ситуація потребує окремої оцінки, адже за однаковими формулюваннями в документах і матеріалах справ можуть стояти абсолютно різні життєві обставини.

Так, є ті, хто свідомо уникає відповідальності. А багато захисників після зриву повертається до служби. Є люди, які потребують не лише правової оцінки, а й психологічної підтримки та допомоги. Війна зробила нас жорсткішими. Але вона не повинна позбавити нас здатності бачити в людині людину.

Сьогодні Україна тримається не лише на зброї. Вона тримається на довірі, взаємній відповідальності та здатності навіть у найважчі моменти залишатися суспільством, а не натовпом, який ділить усіх лише на "своїх" і "чужих".

Ми всі втомилися від війни. Це правда. Але країна тримається саме на тому, що навіть у виснаженні люди продовжують виконувати свій обов'язок – перед побратимами, родинами й державою. 

І, можливо, головний виклик сьогодні – не втратити людяність, не втративши при цьому здатності називати речі своїми іменами.