Сьогодні командир роти 30-ї механізованої бригади Богдан вчить своїх хлопців стріляти у справжніх бойових ситуаціях. Торік у цей самий день молодий офіцер мав зовсім інші завдання. Виводив своїх солдатів із Дебальцевого, яке майже захопив ворог. Розмови про те, що бойовики будуть захоплювати Дебальцеве, ходили не один день. Андрій Янченко зараз держслужбовець, а тоді керував 25-им окремим батальйоном "Київська Русь". Його хлопці останніми виходили з окупованого міста.
Керівництво АТО категорично заперечувало, що утворився дебальцевський котел. Українців запевняли — продовольство та боєприпаси підовзять, місто міцно тримають українські сили. Зрештою, президент визнав — Дебальцеве треба залишати. Місто майже не мало зв’язку з зовнішнім світом. Єдиний шлях — артемівська траса. Дорога прострілювалася і їхати треба було на шаленій швидкості, аби не дати змоги ворожому снайперу прицілитися.
Точні втрати під час боїв за Дебальцеве і зараз назвати важко. Лише за офіційними даними загинули дві сотні українських героїв. Майже півтисячі зазнали поранень. Медики, які тоді вивозили наших двохсотих і трьохсотих, взагалі називають шокуючі цифри. Лише поранених було не одна тисяча. Гинули і діставали поранення і самі медики, які їхали в саме пекло, аби врятувати якомога більше життів.
Попри весь трагізм і неоднозначність історії дебальцевського котла, багато з тих, хто тоді вижив, впевнені — там ще замайорить український прапор. Адже правда на нашій стороні.