Росіяни відкрили по нас вогонь, – Лідія про те, як виїхала з донечкою з окупованого Токмака

Історію Лідії ми розповідаємо у межах проєкту СВОЇ. На момент розмови вона з донечкою жили в притулку для переселенців у Львові, але все ще не відчувала себе в безпеці. Сирена та гучні звуки раз у раз нагадували, як росіяни накривали їх місто "Градом".

До теми Вийшли на вулицю і прилетів снаряд, я закрила доньку собою, – харків'янка Юля про втечу з міста

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

Лідія з донькою втекли від війни: дивіться відео

"Мам, я ж українка": день, коли посмішки обірвала війна

Згадка про 24 лютого – і в очах Ліди сльози. Вона попросила кілька хвилин, аби заспокоїтись. Важко згадувати день, коли посмішки обірвала війна. 

Пам'ятаю цей день, донька захотіла купити наш прапор. Ми вийшли на вулицю, вона каже: "Мам, я ж українка". Вона скрізь ходила з цим прапором, така щаслива. А потім ми дізналися, що все почалось... Чоловік сказав, що треба збиратись, бо незабаром і до нас дійдуть. Ми спочатку в це не повірили, думали, ну навіщо їм маленьке містечко,
– пригадала Лідія. 

За кілька днів росіяни таки дійшли до Токмака. Колона військ йшла просто по центру міста. Ліда бачила все з вікон своєї квартири. Далі постійні удари та обстріли. Сім'я тиждень ховалися у підвалах: без води та світла. 

Виїжджати хотіли відразу, але як? Вирішили зачекати, поки війська пройдуть. Знайомі запевнили: росіяни не планують залишатись в Токмаку. Але вони залишилися. І залишилися до сьогодні.

Маленька Ліза гордо показує свій патріотичний малюнок, адже вона – українка / Фото надані мамою дівчинки

Марні спроби виїхати: окупанти не пропускали на блокпостах

Сім'я тричі намагалась виїхати – кожного разу росіяни повертали їх назад. По місту розташовані кілька ворожих блокпостів, перевірку на яких повинні пройти жителі. 

Під час третьої спроби начебто все вийшло: день очікувань, лише 5 годин на передостанньому блокпості, щоб в результаті почути: "Ми вас нікуди не пропускаємо".

40 автівок стояли на трасі. І нас просто не пропустили. Люди з маленькими дітьми йшли на переговори, а їм відповіли: "Нам все одно, діти у вас, чи ні, ви всі будете стояти тут". І ми спали на трасі,
– розповідає жінка.

Далі Ліда пригадує, що окупанти наказали вишикуватись у ряд і спати на трасі. Людям, які й далі пробували йти на переговори, окупанти пояснювали наглядно. 

Вони направляли на людей дуло, і казали: "Ніхто не проходить, всі тут стоять",
– пригадала Ліда.

Ці страшні події відбувались у місті Василівка. Коли о 20:00 почало темніти, росіяни відкрили вогонь – з "Градів" обстріляли маленькі села, де вже були українські військові. Так продовжувалось до 3 ранку.

Весь цей час люди просто стояли на трасі, з дітьми на руках. О 6 ранку люди знову спробували рухатись, їх знову не пропустили, виїхати не можна було ні з міста, ні в місто.

"Стійте тут і все", – так погрожували російські найманці.

Стійте і дивіться, як вогонь з'їдає ваші будинки, села, вбиває ваших знайомих, ваших захисників. І сподівайтесь, що цей вогонь у наступну хвилину не відкриють проти вас. 

Їхати довелось під обстрілами

Сім'я вирішила втікати – їхати селами. Пощастило, окупанти не знали цієї дороги. Уже під'їжджаючи до українського блокпоста, по них відкрили вогонь росіяни. 

Коли ми дісталися до першого українського блокпосту, де були наші військові, по нас відкрили вогонь. Як нам військові пояснили, я не розбираюся, стріляли із БМП. Удари посилювалися і нам сказали: "Швидко сідайте в машини і тікайте звідси",
– зі сльозами на очах розповідає Лідія. 

На українському блокпосту люди мали пройти паспортний контроль та дочекатись "провідника", який би допоміг виїхати безпечно, адже дороги заміновані. Однак постріли були надто близько, чекати часу не було, люди поїхали на свій страх і ризик. 

Гучні звуки буденності стали звуками війни

На щастя, сім'я в безпеці. Увесь жах, який їм довелось пережити, Ліда пригадує болісно. Через це сім'я не хотіла залишатись в Україні. Її психологічний стан, і стан дитини нестабільний. Гучні звуки стали звуками війни.

Ліза з мамою приїхали з окупованого Токмака до Львова / Фото надані Лідією

Відчуття безпеки – одна з базових потреб психіки. І навпаки – страх – одна із найруйнівніших емоцій. Діти не повинні дорослішати у мить. Діти повинні мати дитинство.

Дитина лякається кожного гучного звуку, наприклад, коли вантажівка їде, або ворота відкриваються. Вона тоді каже: "Мама, спускатися вже (з наміром спускатися у підвал чи сховище – 24 канал)?". Це складно,
– каже Лідія.

Жінка розповідає, що у свої 3,5 роки донечка Ліза усе розуміла. Коли будинок "хитало" від вибухів, поводила себе, як доросла: швидко зібрала необхідні речі, повідомила матусю, що не боїться і уже готова тікати.

На окупованій території зовсім немає ліків, діти хворіють

Серце Ліди болить за дітьми, які залишились у місті. Вони – без доступу до ліків, без дитячого харчування. 

Багато знайомих просто бояться виїжджати, бояться дороги. І Ліда боялась, але каже, страх залишитись там, без їжі й засобів для існування був сильнішим. 

У маленької Лізи є сестра, вони виїхали разом. Дівчинці 10 років, відразу після евакуації її доставили в лікарню. Через грибок у підвалі, в якому доводилось постійно ховатись, у дитини загострилась астма.

На окупованій території зовсім немає ліків, їх просто не пропускають. У лікарні всі були в шоці, наскільки запущений стан у дитини. Я не знаю, чим би все закінчилося, якби вона залишилася, 
– додає Ліда.

Діти сплять в холодному підвалі через обстріли росіян / Фото надані Лідією

Про мрії говорить не багато: просто хочеться, щоб усі діти, і всі жителі нашої країни жили спокійно нарешті. Каже, що не думала, що знову буде плакати: "Здавалось, виплакала уже все". 

Лідія з донечкою Лізою у Львові / Фото надані героїнею

Сім'я в безпеці: донечка співає "Два кольори"

Посмішка на обличчі з'являється лише при розповідях про донечку. Ліза дуже любить українські пісні, а особливо народні, і особливо Гімн України. Коли покидали місто, дитина просила взяти прапор у дорогу.  

"А чому ми не можемо з собою прапор взяти у дорогу?". Я кажу: "Бо це дуже небезпечно. І прикро. Але нічого, ми інший купимо",
– пригадала Ліда. 

Ця крихітка уже в безпеці. Перед публікацією розмови, ми зв'язались з Лідією. Вони разом з донечкою у Варшаві, почуваються краще. Ліза голосно співає українські пісні і гордо усім заявляє, що українка. 

Наступні розмови з переселенцями у межах проєкту СВОЇ читайте на сайті незабаром.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.
Над проєктом працюють: Анастасія Зазуляк, Наталя Боднар, Анастасія Лукашевська, Валентина Поліщук, Костянтин Габрійчук, Юрій Герасимов.