Історію порятунку від війни нам розповіла харків'янка Юля. Вона мама двох дітей – старшої донечки Аліни і молодшого синочка, якому 2,5 роки. Жінка каже, що вони були у Харкові до останнього, тримались як могли, але як тільки з'явилась можливість – вирішили рятуватись.

До теми Ми завжди були Україна, – переселенка з Лисичанська про обстріли, виїзд з міста і "другу" війну

З 24 лютого до початку квітня сім'я Юлі ховалась в підвалі. За весь цей час вони виходили кілька разів, щоб помитись і сходити в магазин.

Перші дні ще можна було виходити. Однак коли була повна тиша, і прилетіло буквально за 10 метрів до нас, ми ледь-ледь встигли забігти в укриття. Тоді стало страшно виходити навіть на вулицю – ми жили в бомбосховищі, додому не ходили,
– пригадує Юля.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

Ми планували записати розмову з донькою Юлі – Аліною. Харизматична дівчина з очима неба нам поза камерою розповіла, як до них у підвал приходили українські військові, щоб потішити солодощами.

А ось про вибухи, евакуацію, та усе, що довелось пережити – Алінка відмовилась говорити. Їй досі страшно, вона ховалась то під стілець, то під матрац, який стояв поруч. На усі наші заспокоєння, що усе гаразд, вона в безпеці, їй нічого не загрожує, дівчинка хитала головою і не хотіла говорити.


Попри активність, Аліна не хотіла пригадувати нічого про те, чому виїхала з Харкова / Фото Валентини Поліщук, 24 канал


Ми намагались поговорити з Аліною наодинці / Фото Валентини Поліщук, 24 канал


Саме ховаючись за матрацом Аліна розповіла про військових, які принесли солодощі у підвал / Фото Валентини Поліщук. 24 канал

У підвалі, в якому ховалась сім'я, часто зникало світло – росіяни при обстрілах попадали в електропроводи. Щоб їх полагодити потрібен був час. Не було й води.

Аби не втрачати відчуття життя, сім'я намагалась дотримуватись звичного розпорядку. Однак виконувати буденні ритуали, як от почистити зуби перед сном, ставало щораз складніше.

Коли ми одного разу з дитиною вийшли на вулицю перед сном, щоб зуби почистити, у цей момент в нашу будівлю прилетів снаряд. Ми дуже перелякались, чули, як сиплеться скло. Ми стояли онімілі. Я обійняла Аліну, закрила її собою. Було дуже страшно,
– пригадує Юля.

Після цього сім'я вичекала 10 секунд, коли перша машина відстріляє, щоб не попасти під другий обстріл.

"Прибігли у сховище, приходили в себе, пили валер'янку, руки тряслися. Дуже страшно, коли не знаєш, куди наступну секунду прилетить", – додає жінка.

Тоді і Юля, і ми звернулись до маленької Аліни, яка сиділа в мами на колінах, притулившись до неї і слухаючи всю розмову.

Аліно, ти як? Ти теж чула ці вибухи?

Алін, розкажи, тобі страшно було?

Аліна: Угу.

Мама: Розкажи, коли тобі найбільше було страшно?

Аліна: Коли снаряд біля машини прилетів.

Мама: Чому тобі було страшно?

Аліна: Було голосно.

Мама: А ти пам'ятаєш, як прилітало, там стіни дрижали?

Аліна: Пам’ятаю.

Мама: А пам'ятаєш, як ми в туалет ходили, у будинок попало? Тобі страшно було?

Аліна: Так.

Росіяни обстрілювали житлові райони Харкова, сім'я мусила жити в підвалі / Фото надані Юлею

Як тільки постріли росіян стали "далекими", сім'я вирішила втікати. Виїхати на своєму авто не змогли – його вщент розтрощили російські окупанти. Евакуйовувались потягом, до вокзалу доїхати допомогли волонтери.

У нас машину розбили, прилетів снаряд поряд – машини просто немає. Під капотом усе знищене, все витекло, осколки наскрізь пошкодили авто, воно невиїзне – 4 колеса, усе скло – все вибито,
– пригадала жінка.

Російський снаряд зруйнував авто харків'янки Юлі: дивіться відео

Юля з дітьми змогла виїхати з міста

На вокзал сім'ї допомогли добратись волонтери, кілька годин чекань, а тоді дорога. Зрештою так і доїхали до Львова. Дорога з дітьми не може бути простою, але безпека дітей і їх спокій того вартував.

У Харкові залишився чоловік Юлі – тато Аліни. Він не захотів їхати у безпечніші області, час від часу виходить на зв'язок, щоб поспілкуватись з рідними. Лише при згадці про нього у доньки та дружини на очах з'явились сльози.

Сім'я не знає, як жити далі, виїжджати за кордон бажання немає, бо що там – невідомо, а тут – чоловік, тут вони в своїй країні. Водночас чи зможуть повернутись у Харків – теж не знають.

Не всім буде куди вертатися. До війни у нас був спокійний тихий район, свіже повітря, не так багато машин. Зараз там просто жах, пройтися неможливо – одне скло, сліди від снарядів…
– з болем розповіла Юля.

У кінці розмови з вимушеними переселенцями ми вирішили запитувати у людей про що вони мріють після перемоги і що хотіли б сказати світу. Юля, здається, знітилась – ніби ми запитали щось заборонене, чи таке, про що говорити в голос не хочеться.

Світло, вода, домашня їжа. Щоб усі людяними були.

Після війни дуже змінились цінності. Нам дуже мало треба в житті, насправді – нам не потрібна якась розкіш, нічого. Щоб усі допомагали один одному, людяними були. І хочеться, щоб швидше це закінчилось, усі повернулись додому. І, знаєте, просто сісти й з’їсти домашнього борщу чи супу – що-небудь домашнє,
– каже Юля.

А ось Аліна у відповідь на це запитання розплакалась. Бо у неї бажання одне – побачитись скоріше з татом. Мама спокійно пригорнула її до себе, пообіцяла скору зустріч.

Юля пригадала, як не могла відповісти доньці на запитання "хто придумав правила, і чому почалась війна".

Мама: Розкажи, як ти мені казала, хто придумав ці правила? І хто почав війну? Розкажеш?

Аліна: Мені страшно.

Мама: Страшно?

Аліна: Так.

Мама: Чого тобі страшно?

Аліна: Не знаю.


Аліна поки не відчуває себе у безпеці / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Наша знімальна група теж не змогла відповісти на запитання дитини. Раз у раз запитуємо у себе те саме.

Як можна розпочати війну. Як можна закривати на неї очі. Чому, щоб вижити людям доводиться залишати все і бігти в невідомість. Війна не виправдовує смерть. Не виправдовує розлуку з рідними. Діти не повинні жити із постійним відчуттям страху.

Наступного дня ми приїхали до Аліни. Вони з мамою живуть у притулку для переселенців у Львові. Під час інтерв'ю Аліна нам розповіла, що хоче звичайний пластилін. Ми прохання виконали. Але як би нам хотілось виконати й інші бажання дитини. Щоб вона змогла повернутись додому, обійняти тата і жити у своєму сучасному Харкові, без війни.

Наступні розмови з переселенцями у межах проєкту СВОЇ читайте на сайті незабаром.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.
Над проєктом працюють: Анастасія Зазуляк, Наталя Боднар, Анастасія Лукашевська, Валентина Поліщук, Костянтин Габрійчук, Юрій Герасимов.