Зараз в інтернеті досить багато розмов про братні народи, єднання і т. д. З цим важко не погодитися, але лише на перший погляд. В час інформаційної свободи я пропоную вам звернутися до історії, цієї путани режиму, нею кожен крутить, як йому подобається, та всі забувають про те, як це виглядає в ретроспективі. Можливо я й не є доктором історії, та з загальних джерел можна взяти декілька фактів для розгляду. Тема затерта до дірок, та все ж доведеться до неї повернутись.
Чому така гостра конфронтація між братніми народами? Чому все українське у «старшого» брата викликає повне несприйняття і неприкриту ворожість? Причин, як на мене декілька, та головна криється в самому менталітеті кожного з народів. Культура та державницькі традиції, закладені в підсвідомості народів, призводять до таких конфронтацій. Зараз поясню трошки детальніше. Чому таке несприйняття викликає вимога дієвої демократії не на словах, а на ділі. Почнемо хоча б з того, що всі русини одного кореня.
Так було до певного моменту. Все почалось тоді, коли був зруйнований монголо-татарами Київ. Русь втратила СВОЮ владу. З того часу починається не наша влада, а чиясь, нав’язана нам ззовні. І це, початок того, що різнить нас, братів. Кожна наступна влада на нашій території так чи інакше була нав’язана до початку козацьких повстань.
Ось саме в цьому аспекті історії можна говорити про розхід культури на дві протилежні.
Територія Русі – величезна, як на той час, - контролюється різними силами, і жодна з них навіть близько не лежала з демократією… То ж звідки взявся демократичний устрій Січі, і, як наслідок, перша конституція варварської, неконтрольованої «держави»???
Демон криється в деталях… Тут, в цій частині Русі (мова йде про Україну), вся влада, так чи інакше була ворожа до народу, тому коли шляхтич Вишневецький зібрав хлопців на Хортиці, все повинно було виглядати по іншому… Засади ґрунтувались не на містицизмі володаря, а на здоровому глузді ( primus inter pares- перший серед рівних). Звісно, таку демократію не можна назвати ідеальною, адже процес формування не може проходити без помилок. Попри те, що зараз мова йде про суспільний устрій, мене більше цікавить сам принцип вибору і виборності. Тобто так чи інакше вибираючи, чи будучи обраним на людині лежить відповідальність. Усвідомлення такої відповідальності, в принципі, вже є фактором громадянського суспільства. На сьогодні, в Україні, таке суспільство ще до кінця не сформоване, але Україна в цьому напрямку рухається досить інтенсивно.
На противагу виступає інша частина Русі (територія сучасної Росії), де влада теж не належить русинам, та князі з монгольського «дозволу» княжать, а потім і «царі» - царять. Тут не йде мова про якесь народовладдя в принципі. Тобто від середньовіччя і до зараз дві моделі побудови держави існують, розвиваються і виховують. Абсолютизм деякий час був нормою існування у всій Європі, але тут він затримався на значно довший час, і нікуди не збирається йти.Напевно, саме тому комуністичні революції не змогли щось суттєво змінити, вони просто не брали до уваги особливості інших народів, які вони намагалися скріпити єдиною Руссю, а спирались лише на один народ. На відміну від демократичної системи, тут не можна говорити про усвідомлення якоїсь суспільної відповідальності за свій вибір. Прошу пробачення за такі узагальнення, адже в обидвохї випадках не можна говорити настільки однозначно, та зараз мова лише про архетипові риси двох народів, а не про про кожного з громадян тієї чи іншої держави. Говорити про те, який гірший, який кращий, напевно недоцільно, адже ідеальних систем не буває, і всі ми тільки люди.
З огляду на вищесказане виникає питання: а чи потрібно єднатися? Якщо так, то проти кого чи чого, і за що? У нас різні погляди на життя і національні інтереси, у нас різні системи цінностей, то чи можемо ми говорити про якусь єдність, як панацею від всіх проблем?
Та найсумнішим залишається той факт, що на історію ніхто й далі не звертає уваги. Це була помилка імперської Росії, помилка СРСР, і, як правонаступниця цих двох попередниць РФ. Їм тяжко взяти до уваги народовладність України. Це щось, що вони не сприймають поважно. А при тому це зовсім інша культура, пригнічена раніше, майже не важлива колись, та найсерйозніша загроза зараз для них. Не розуміння і не сприйняття цього аспекту української культури вже призводило до втрати України, та зараз в нас є реальний шанс до виходу на світову арену, як реального суб’єкту політики , а не просто, як території, сировинного придатку чи колонії.
Народовладдя не можливе без боротьби! Не можна вірити в те, що хтось це зробить за нас тому, що таким чином ми , громадяни, відмовляємося від самої суті громадянства. На- приклад в давній Греції рабом був не той, хто потрапив у полон , а той, хто відмовлявся покласти своє життя заради свободи.
Саме таку проблему ставить перед всіма нами світ, і саме цю проблему - я вірю - ми вміємо і можемо подолати.