Як виглядає Україна "без косметики" та чому важливо зафіксувати "епоху вимирання" українських сіл – в інтерв'ю 24 каналу розповів ведучий проєкту Володимир Кохан.
Цікаво Треба просто не відпускати ідею, – історія українця, який створив міжнародний кінофестиваль
"В Україні 28 тисяч сіл, а яка кількість з них "мертва"?"
На Вашому YuoTube-каналі – майже 80 тисяч підписників. Розкажіть про цей проєкт, яка його мета?
Ми знімаємо щось накшталт документальних фільмів. Не професійно, але так, як ми це бачимо. Як виникла ідея? Ми виникли від ідеї. Як сказав Степан Андрійович Бандера "ніщо не спинить ідеї, час якої настав". Якби не ми, то це зробив би хтось інший. В українському суспільстві, мабуть, вже назрівало це.
Вже комусь потрібно було висвітлювати тему України та сіл, зокрема, які зникають та вимирають. Про це в принципі всі замовчують. Бувають, звісно, короткі сюжети на телеканалах України, де в якомусь селі живе троє літніх людей. Але загалом це питання ніхто ніколи не порушував.
"Вже комусь потрібно було висвітлювати тему України та сіл" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
А ті, хто буває у сільській місцевості, хто родом звідти, хто їздить туди, той розуміє, яка катастрофа там. Люди живуть в інформаційній бульбашці десь там у Києві, Львові чи Одесі й думають, що цих проблем немає. Мегаполіси постійно розбудовують, щось там відкривають, а в селах кардинально протилежна ситуація. В Україні 28 тисяч сіл, а яка кількість з них "мертва"? Такої статистики не існує.
Якщо на сайті Верховної Ради в селі записано 500 людей, то в цьому селі буде 300 людей. Це в кращому випадку. А якщо це село не біля траси, і у відносно не в перспективній області, то там ще менше людей. Я перше дивувався, думав – невже ніхто не виїжджає і не бачить цих сіл? А потім я зрозумів, що це я мандрую по селах, бо в мене таке хобі, а більшість не потрапляють ніколи туди.
Подорожі – суміжне хобі, яким ми "хворіємо та страждаємо"
Як все починалося? В одному з відео Ви кажете, що це – "Україна без косметики". Чому, зокрема, тобі цікаві села України?
Цілі робити YouTube-канал не було. Ми всі працювали на роботах і досі працюємо, а подорожі – суміжне хобі, яким ми "хворіємо та страждаємо". Перші вилазки ми почали робити у 2006-2007 роках. Все почалося з околиці рідного села. Жили ми у звичайних бідних селянських родинах, які не могли дозволити купити нам путівки у Мілан чи Львів, куди їздять зараз діти.
Ми далі сусіднього села нікуди не ходили. І найцікавіше, що ми бачили – закинутий млин, зруйновану хату. Ми лізли туди й фотографувалися на перші телефони, де були камери. Нам було це неймовірно цікаво. З часом це переросло у хобі й ми почали мандрувати Європою. Я об'їздив доволі багато країн, але коли я туди їхав, у мене ніколи не викликало захвату від якоїсь там європейської столиці – Відня, Риму і так далі.
"Ми намагаємося знайти якусь душу України в цих нетрях"
Ти приїжджаєш і таке враження, мовби ти все це вже бачив. Ти подивився трейлер у YouTube, а тут приїжджаєш і все, як на картинках, нічим не відрізняється. А про якісь села, наприклад, Іванівці, Петрівці, яких в Україні тисячі, – нуль інформації й ніхто нічого про них не знає. І ти приходиш у це село, а там вау, покинутий млин.
"Може я дивак, може вся наша компанія диваків" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
Може я дивак, може вся наша компанія диваків, але нас набагато більше впирає два млини, які по своїй суті, у порівнянні з Віднем, не представляють жодної архітектурної цінності. У мене дійсно волосся стає дибки, виникає відчуття "вав, як це кайфово".
Нам хочеться лазити, ходити, дивитись або знайти якусь бабусю у селі й поговорити, побачити, як вона своїми тремтячими руками дасть нам два квашених яблука в дорогу, перехрестить та побажає щасливої дороги. Це краще, ніж поїхати у Мілан та лазити між помпезними оперними театрами. В цьому є якась душа – в руках бабці з замурзаними руками. Ми намагаємось знайти якусь душу України в цих нетрях. Мені здається, що вона десь там.
У містах такого не відчувається?
У містах немає такого, вони втратили це. Можливо, в них формується нова Україна і ми переживаємо етап в Києві чи Львові українське міщанство. Багато істориків стверджують, що в нас завжди була культура українських міст. На мою думку, вона була не скрізь.
"А душа українська криється все ж таки в цих селах" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
Мети як такої цілі не було. Я записував для себе відео й на комп'ютері мені не хватало місця. Я почав заливати це на YouTube чисто для себе, щоб збереглися на пам'ять. Це були незмонтовані відео на 2-3 хвилини, наприклад, з підписом "покинуте село в Житомирській області". А потім я дивлюся, а воно набирає 3-4 тисячі переглядів. Я зрозумів, що люди таким цікавляться і почав робити довші відео.
"Село справжнє те, якого соромляться"
Як виникла назва "Хащі"?
Назва з'явилася весною 2020 року. "Хащі" – це "захалустя", те, чого інші соромляться і намагаються приховати. Наприклад, ти з села, але навчаєшся десь у Києві. Коли ти хочеш показати комусь село, то ведеш його в найкращі місця. Але ніколи не ведеш його залаштунки. А ми якраз лізли в такі місця та показували їх.
Я не люблю пафос, коли всі в вишиванках і зустрічають тебе з короваєм. В нас це стандартна радянська традиція, коли їде якийсь чиновник – вистеляють доріжку, красивих дівчат з короваєм, мовби це наче село. А трохи в бік, чомусь, ми їх не ведемо, бо там село справжнє. Село справжнє – те, яке його соромляться.
"Ми якраз лізли в такі місця та показували їх" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
Нам досі кажуть інколи: "Ні, не показуй це". Наприклад, у містечку Чернівці живе близько двох тисяч мешканців. Це глуха провінція: погані дороги, безробіття, всі ями записані сміттям, історичні будинки зруйновані та розбиті, бо всім все одно на них. Все, що з нового там є – це вивіска з підписом "Я люблю Чернівці".
На фоні всієї цієї руїни це виглядає божевільно, певний сюрреалізм, де кілька метрів закладено дешевою плиткою і це в них центр. Тут же ж ставлять ялинку і висить білборд їхнього головного мажоритарника і всі біля цього фотографуються. І ніхто й не знає, що, відійшовши в бік, там все по-іншому.
Нам після опублікованого відео говорили: "А ми й не знали, що Чернівці так виглядають". Це, мабуть, притаманно людям, які живуть постійно на одній локації, не бачити певних речей, які бачить той, хто сюди приїжджає вперше. Ми, живучи в Україні, часто не помічаємо хрущовок бо вони для нас буденні, а іноземці їх фотографують, для них це ексклюзив, новизна, їм це цікаво.
"Я не люблю пафос, коли всі в вишиванках і зустрічають тебе з короваєм" /Фото з особистого архіву Володимира Кохана
"Це не проблема навіть влади, а суспільства, яке морально та духовно занепало"
Ми були на Півдні Київщини. Місцевий краєзнавець, історик запросив нас у хату та пригощав українським борщем. Ми говорили про "Хащі" й він тоді сказав тост: "Хлопці, випиймо за дехащінізацію України". Після цього моменту я зрозумів, що треба спрямовувати погляд людей під іншим ракурсом на звичайні речі. Те, що люди не бачать і щоб інколи через відео їм навіть стало соромно.
В цих Чернівцях ми зняли колишній торгівельний павільйон 50-х років, котрий перетворили на смітник і неофіційну вбиральню. Я зайшов туди та зняв відео. Це не проблема навіть влади, а суспільства, яке морально та духовно занепало до такого рівня.
У людей чомусь немає такого, щоб вони гуртувалися, до чогось прагнули, щоб вони мали якусь ідею. Вони живуть в роках дикого капіталізму, коли всі хочуть заробити гроші й все одно якими методами – все знищити, все розкрасти. Людям начхати, як після них будуть жити їх діти та внуки.
Після того, як вийшло відео, люди все ж пішли та прибрали там. Це реально дві години роботи, а воно стояло там 30 років і всім було байдуже. Інші люди бачать нові туристичні маршрути. Після нас приїжджають туди люди, фотографують.
"Люди живуть в роках дикого капіталізму, коли всі хочуть заробити гроші" /Фото з особистого архіву Володимира Кохана
"Ми ж не депутати-мажоритарники, які для трьох банок консервів будуть операторів запрошувати"
Ми колись зняли найвищий водоспад на Хмельниччині. Біля нього є село Черкасівка, де живе близько 15 людей. Там проживає самотній дідусь, в якого немає ні світла, нічого. Ми якось випадково його зустріли, поговорили з ним. А він, як актор з фільму, – щирий, цікавий. Після цього я бачив в соцмережах, що люди йшли по наших слідах, приходили до цього діда, приносили йому буханку хліба.
Ми також пробували міні гуманітарну допомогу надіслати. В останніх наших мандрах ми намагаємось мати пакет чогось, щоб комусь щось дати. Ми часто в мандрах зустрічали когось, хто потребував це. Нам й часто писали, чому ми цим людям не допомагаємо, не приносимо їжу.
Але в більшості випадків ми й не очікували, що зустрінемо справді когось самотнього. Інші рази щось давали, але ми не показуємо на камеру. Ми ж не депутати-мажоритарники, які для трьох банок консервів будуть операторів запрошувати. У нас немає мети хайпу благодійників.
"У нас немає жодного професійного журналіста чи оператора, монтажера"
Скільки вас у команді?
В нас є від трьох до шести людей, які в цьому зацікавлені, яким в задоволення кудись піти. І, маючи певні здібності, вони можуть щось робити. По суті, у нас немає жодного професійного журналіста чи оператора, монтажера. Інколи мій брат допомагає зі зйомками та монтажем. Це єдина людина, яка працює у цій сфері професійно. Всі інші – аматори й ми робили це так, як бачимо. Ми просто гуляємо, бо нас це пре.
Я не можу когось відкинути та сказати, наприклад, що Михайло не в команді, бо він не знімає і не монтує для проєкту. Але без того самого Михайла ті ж "Хащі" неможливі, бо він душа компанії. Ми сидимо ввечері за тим багаттям, він підкидає два слова і без нього я чи наш оператор – неповноцінні. Він не світиться в кадрі, не знімає і не монтує, але без нього походи не походи.
"Інколи мій брат допомагає зі зйомками та монтажем" /Фото з особистого архіву Володимира Кохана
У нас зараз втрата сталася нещодавно, наш постійний учасник Василь, який з нами ще з 2006-2007 років в мандрах, поїхав. Він був одним з основних ініціаторів ідей. Це людина, яка любить історію, естетику сіл. Всі основні фотографії робив він. Василь багато років працював на пожежній. Свого часу він одружився з етнічною німкою і зараз виїхав з України.
"Ми доволі аскетичні, не живемо в готелях, купуємо просту їжу"
Як Ви готуєтеся до походів?
Історію читаю. Колись взагалі не готувалися. В мене завжди є 20-30 маршрутів, куди я б хотів піти. Це ж не перший рік. Ми займаємось цими мандрами понад десять років. Колись ми не мали змоги кудись поїхати. Зараз люди самі скидають нам донати. Ми точно виходимо в нуль і не витрачаємо свої гроші на подорожі. Рік назад ми про це і мріяти не могли.
"Ми просто гуляємо, бо нас це пре" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
Але за ці кошти ми можемо поїхати на якусь Сумщину чи інше місце. Ми доволі аскетичні, не живемо в готелях, купуємо просту їжу, але все одно дорога, мінімальні витрати. Коли їде три людини, то треба вирвати з сімейного бюджету по дві тисячі з кожного. Зараз ми вже стали проєктом і маємо змогу їздити далі. Тому ми вивчаємо і їдемо в ті місця, про які тільки могли мріяти колись.
"Ми займаємось цими мандрами понад десять років" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
"Ми проходимо 50-60 кілометрів пішки за один маршрут"
Скільки експедицій на місяць ви маєте?
Одну – дві. Нам бракує часу, бо ми працюємо ще на основних роботах. Це все одно залишається для нас хобі. Зазвичай, ми проходимо 50-60 кілометрів пішки за один маршрут, щоб знайти щось цікаве та побачити. За день, коли ми записуємо і знімаємо, проходимо близько 27 кілометрів. Бо все цікаве заховане там, де немає цивілізації. Все, що біля траси, – його вже знімали та фотографували багато разів і такі місця знають.
"Все цікаве та заховане там, де немає цивілізації" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
У нас є мета на наступний рік – зняти хоча б по одному документальному фільму з кожного регіону України, як мінімум. Я розумію, що це умовний розподіл, який радянською владою був здійснений і не завжди відповідає етнографічному та культурному й навіть мовному населенню України.
"Сценарії складаються з тих моментів та пригод, які стаються з нами"
Скільки зараз вже є повних фільмів?
Наразі ми випустили вісім. Я б хотів в майбутньому знімати такі фільми, над яким треба працювати пів року, заслати експедицію в село і прожити там. Щоб місцеві жителі звикли до тебе і поводилися щоденно. Хочеться відзняти, як вони живуть, виживають, готують. Такий артхаусний, мовчазний фільм.
"Сценарії складаються з тих моментів та пригод, які стаються з нами" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
"Тільки раз на тиждень до них привозять їжу. Це весь зв'язок з цивілізацією"
У Ваших відео багато живих історій очевидців тих чи інших подій. Багато емоційних історій. Яка вразила найбільше і чому?
Багато вражає. Все залежить від оповідача. Є така людина, яка може примітивно розказати історію, а може так, що аж душа болить. В експедиції по Рівненщині в селі Гориничі живе бабуся. Їй десь 80 років і вона каже, що їй відмовили в соціальному працівнику. Він до неї не приїжджає, бо держава сказала, що їй не треба.
Біля села Гориничі проходить українсько-білоруський кордон. З іншого боку – болота кілометрами. В цьому селі живе сім людей. А щоб добратися до районного центру, треба пройти 40 кілометрів неймовірно розбитими дорогами. І тільки раз на тиждень до них привозять їжу. Це весь зв'язок з цивілізацією.
"Таких бабусь по всій Україні тисячі"
Так вийшло, що історично, культурно та економічно цей район був прив'язаний до Білорусі, зокрема, до Пінська. І вся молодь їхала туди. Діти цих бабусь вихали у Білорусь. Ця бабуся два роки не бачить дітей, бо відрізані кордони. Почався коронавірус, протести. І вона говорить зі своїми родичами через телефон.
У які найбільш непередбачувані ситуації ти потрапляв з командою?
Була ситуація, яка мене вразила. На Житомирщині в покинутій хаті, під соломою випадково знайшли зошит. Ми підняли його, а це був щоденник, де бабуся записувала своє життя. Записувала простою мовою, як і говорила: "Нині вмерла мама, а по вівторку ховали маму". Чи, наприклад, "Корова літала, то я її гонила до бика".
В цьому щоденнику така щирість, таке відчуття, що ти знайшов якраз ту струну української душі. Вона резонує і через медіатор, через наше відео передається нашим глядачам. Ми й самі були дуже здивовані від цього щоденника.
Найбільший феномен стався, коли через тиждень мені в Instagram почав писати чоловік: "Ось мій номер, терміново мені зателефонуйте". Я подумав спершу, що буде якась агресія. Коли я подзвонив, то цей чоловік каже: "Я підписаний на наш канал вже пів року. Одного разу я приїхав додому й бачу, що "Хащі" нове відео опублікували. В мене ложка з рук випала, коли я їв, бо на заставці я побачив рідну хату своєї прабабусі".
Він все своє дитинство провів в цій хаті, в цьому селі. Цей чоловік розповів, що з хати вивіз всі речі після смерті й знав та чув, що бабуся веде цей щоденник. Однак, його не знайшов.
Ви казали в одному з відео, що у була думка збирати такі унікальні речі, щоб відкрити виставку або віддати їх у музей. Однак Ви відмовилися від цієї ідеї. Чому?
Я б сам з великим задоволенням пішов би, якби хтось зробив таку виставу. Вона вже має назву "Села України, які вимирають та зникають", тут навіть назву не треба придумувати. Уявіть, ти приходиш у великий зал, а там пише: "Хмельницька область, Дунаєвецький район, села Гамарня", й там знайдені артефакти – альбоми, вишиті сорочки, фотографії.
"Ми зараз обрали позицію фотографувати це" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
А чому не забираєте?
Нам писали люди, що це геніальна ідея, так і треба робити, чому ви ще думаєте. І в один момент ми навіть щось взяли в руки й вийшли з хати. Можливо, я забобонний. Ми чуттєві до всякої енергетики, хоч я і не дуже релігійна людина. Я, мабуть, більше агностик. Я не можу спростовувати якусь релігію, але я не настільки мудрий, щоб бути фанатиком та носієм будь-якої релігії.
"Але хто я такий, щоб їх брати та виносити" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
Я не знаю. У всьому є своя правда, але водночас на будь-яку релігію є свої спростування. Але те, що якась потаємна енергетика існує, я відчуваю її на своїй шкірі, в різних будинках цих.
І коли заходиш в цю хату, підіймаєш щоденник, то таке враження, що якась невидима рука бере його та тримає. І я собі думаю, а що якщо взяти та винести? Але хто я такий, щоб їх брати та виносити? Я відчуватиму себе мародером, який заради якогось умовного хайпу, виставки, куди прийде 100 журналістів, робить це. І ми б прославилися цим, але чи потрібна нам така слава?
Свого часу британські вчені прославилися, коли розкопували гробниці в пірамідах. Я не хочу цим займатися, звідти щось тягнути. Таке відчуття, наче ти в духів щось забираєш, з цвинтаря несеш. Якщо воно там залишилося, то значить воно там має бути. Ми зараз обрали позицію фотографувати це.
"Якщо воно там залишилося, то значить воно там має бути" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
За весь час ми забрали цей щоденник. І потім родич знайшовся цей і ми відправили поштою йому. Колись я ще знаходив агітаційну радянську книжку 1920-х років про Симона Петлюру. Вона мене вразила дуже. Ми залізли на горище, воно було завалене все книжками. І серед цих радянських книжок ця.
"Села катастрофічно зникають"
Також у Ваших відео є розповіді про закинуті села, де найближчий магазин розташований, наприклад, за 20 кілометрів. Як Ви вважаєте, села України вимирають? Що держава має робити для таких сіл?
Звичайно, вмирають. Вони катастрофічно зникають. Якраз наші відео, мабуть, є певним рупором, червоним прапорцем, який ми кидаємо, щоб проявити увагу до цієї проблематики. Тому що, мені здається, держава забула взагалі про це. Вона зайняла нейтральну позицію й політику. І в деяких моментах я розумію державу, як би це грубо не звучало.
Я себе й сам вважаю людиною з села, хоч частину життя я прожив в Одесі. Але поки я навчався в школі, то жив у селі й воно мене формувало. І моє село теж зараз вимирає і без болю на це неможливо дивитися. Але я розумію владу і на її місці робив би практично так само, бо змінити щось у цьому процесі вже фактично неможливо, на жаль.
Дуже легко когось критикувати, але українцям непритаманно ставити себе на місце когось та відчути себе в шкірі іншого. А що ви б робили на місці влади? Ці села дійсно безперспективні, економічно не вигідні, нікому не потрібні. Вони штучно утримувалися Радянським Союзом та колгоспами.
"Села штучно утримувалися Радянським Союзом та колгоспами" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
"Це була дешева робоча сила і радянська влада цим заробляла гроші"
Коли весь світ поступово перейшов глобалізацію, коли сільське населення зменшувалося, а міське збільшувалося, і в них так не вимерли села, вони просто трансформувалися в якісь фермерські господарства. У нас вийшло так, що радянська влада робила колективізацію, розганяли хутора в Україні та заганяли їх у більші села. Потім надавали цим селам великі землі та змушували людей там працювати.
Була погана механізація на той час. Для того, щоб обробити умовні 100 гектарів землі, треба було 1000 людей. Крім того, це була дешева робоча сила і радянська влада цим заробляла гроші. Після того як прийшов занепад СРСР, люди отримали паспорти й змогли кудись нарешті виїжджати.
"Це була дешева робоча сила і радянська влада цим заробляла гроші" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
З 80-х років і почався цей занепад. Ще більший занепад розпочався після розпаду колгоспів, а стрімких обертів набрало у 2000-х. Зараз ми спостерігаємо фінальний етап вимирання українських сіл. Це, певною мірою, пояснює, чому люди згадують СРСР. Умовно кажучи, бабка жила, їй було 20 років і в селі будували клуб, якийсь будинок культури. А зараз вона бачить занепад.
"Пік падіння сіл настане через 15 років"
Через свою освіту та розвиток, ця бабка не може побудувати причинно-наслідковий зв'язок і чому так сталося. Адже в занепаді сіл також винен СРСР, який утримував людей штучно в селах. Вона бачить лише реальні наслідки, що село руйнується.
Ми роздумували з хлопцями, що пік падіння сіл настане через 15 років. Ми зараз переживаємо трансформацію українського тіла, де в селах жило по 1000 людей і вони ходили жати якесь зерно. У всьому світі цей процес пройшов непомітно, а в нас буде накшталт оповідання "Перевтілення" Франца Кафки.
Цей процес виглядає болісно. Це колись досягне свого піку і зупиниться. У своїх відео ми ще намагаємося зафіксувати цю "епоху вимирання", щоб мої діти змогли подивитися колись, а як жило українське село та що там було.
"Ми ще намагаємося зафіксувати цю "епоху вимирання" / Фото з особистого архіву Володимира Кохана
Чому важливо популяризувати історію сіл України, їх культуру, традиції?
Привернення уваги. Можливо, завдяки нашим відео вдасться відкрити або змінити туристичні маршрути. І туристи не будуть їздити тільки на Бакоту, у Львів та Хотин. Є багато цікавих місць, де є старі фортеці, про які ніхто не знає, чудові каньйони, ріки, озера, фантастична природа. Але про них реально ніхто не знає і за рік там немає жодного туриста.
Дивіться фільм проєкту "Хащі": відео