У фільмі "Побратими. Ближче за близьких" з документального циклу "Подвиг бути людиною" військові та ветерани Сил оборони України розповідають, що для них означає побратимство на фронті, як воно виглядає у полоні, чи можна виростити побратимство штучно та якщо гине побратим, куди подіти ваш зв'язок, читайте на 24 Каналі.

Читайте також "На похороні я просила в сина пробачення": спогади мами азовця "Арса", який передбачив велику війну

Ветеран НГУ Дмитро Козацький "Орест" зазначив, що йому пощастило проходити військову службу в "Азові", де побратимство закріплено як одна з основних цінностей військової служби. Там тобі одразу пояснюють, що таке цей інститут побратимства, наскільки це цінно і важливо.

Я дуже щасливий, що після підрозділу Національної гвардії, в якому я проходив службу, я перейшов в "Азов". Там я зрозумів, що таке побратимство і відчув його на собі. Ці почуття поваги та любові посилились в часи Азовсталі. Багато кого я почав цінувати набагато більше, багато хто став для мене ближче,
– висловився "Орест".

Наприклад, Валерія Суботіна "Нава" колись проходила службу в "Азові". "Орест" розповідає, що не знав її, азовці забрали її до себе на другий або третій день повномасштабного вторгнення і вона працювала з ними. Це була зовсім нова людина в житті Дмитра, але вже через місяць, а особливо через два місяці, це для нього була настільки рідна людина, настільки близька.

Насправді такого багато, коли побратими ставали дуже хорошими друзями, і ледь не було відчуття, що це хтось з твоїх рідних. І якраз такі ці складні часи, вони й загострюють, підсилюють ці почуття.

Фільм "Побратими. Ближче за близьких": дивіться повне відео

Побратимство в полоні для "Ореста" – це про спільне планування весілля побратима. Про намотані круги по дворі в Оленівці з різними особистими та вразливими розмовами. Про розмови про їжу в Донецькому СІЗО, коли просто згадували, хто які їв цукерки, які вони були на смак. Це про чергу на прочитання Біблії, яка була одна в камері.

Дмитро Козацький з Валерією Суботіною / Фото: з особистих архівів Дмитра Козацького

Побратимство – це не завжди про те, що все гладко, все дуже дружно, що іноді можуть виникати конфлікти. Побратимство – це про те, що мені не соромно згадувати ті часи. Не можна казати, що я згадую ці часи з теплотою. Очевидно, що ні. Однак єдина теплота, яка йде з цих спогадів – це про те, що побратими були поруч.

Азовців розселили в три різні бараки, і ми могли підтримувати зв'язок один з одним, якось бачитись навіть через огорожу. Дівчат поселили в іншу будівлю. Я пам'ятаю момент, коли привезли машину з флюорографією і по черзі всіх водили туди робити цей знімок. Я довго чекав під огорожею, коли проводили дівчат, щоб побачити там своїх посестер. Я був дуже щасливий, коли побачив "Наву", коли зміг їй помахати,
– розповів ветеран НГУ.

Попри те, що там були побратими, з якими "Орест" не дуже близько спілкувався, з ними він ближче подружився в Оленівці в одному бараці. Дмитро був радий, що вони були там. Потім частину з них перевели в барак, в якому росіяни здійснили теракт. Багато близьких побратимів "Ореста" загинули там.

"Один із тих, з яким я близько почав спілкуватися, саме в Оленівці загинув. Інший, з яким ми теж дуже близько спілкувалися, був поранений, але його, на щастя, звільнили. І я став його хрещеним батьком, хоча він доросліший, ніж я. Однак ми зараз продовжуємо, попри те, що я вже не військовослужбовець, дружити, підтримувати тісний зв'язок уже в ролі хрещеного і хрещеника", – додав Козацький.

Нагадаємо! Теракт в Оленівці – це масове вбивство українських військовополонених, зокрема захисників Азовсталі. У ніч проти 29 липня 2022 року в окупованій колонії №120 на Донеччині. Внаслідок вибуху в бараку загинуло понад 50 захисників, ще понад 130 отримали поранення. Експертизи вказують на застосування росіянами термобаричної зброї, що підтверджує спланований характер злочину.

За його словами, людяність – це про те, щоб бути людиною для себе і для оточення. І побратимство не може бути вибудоване, якщо ти не будеш ставитись до інших по-людськи, з повагою, з розумінням. Тому, на думку "Ореста", побратимство і людяність – це речі, які йдуть завжди поруч. Тому що в побратимстві часто проявляється людяність, і це те, що потрібно для побратимства – бути людяним по відношенню один до одного.

Засновниця БФ "Свої", ветеранка ЗСУ Леся Литвинова каже, що на війні взагалі простіше. У тебе є чорне і біле, побратими й вороги. Побратими ніколи не будуть однаковими. Люди різні. Від того, що вони прийшли воювати, вони не стали всі котиками, не стали ангелами з крильцями. Вони залишилися такими, якими були.

Ми сиділи під Бахмутом, а по нас "поливають" так, що носа висунути неможливо. Ми справді думали, що ніхто не вийде, бо шансів там не було ніяких. В перерві між обстрілами я сиділа в одній "дірці", а розвідка в сусідній, за 10 метрів. Чую, хлопець кричить: "Ей, лови". І до мене прилітає шоколадка. Шоколадка посеред абсолютного пекла. Я не люблю шоколад, але тоді він був неймовірно смачним,
– пригадала ветеранка ЗСУ.

Інколи просто потримати когось за руку в потрібний момент робить тебе людиною. Ти можеш пройти повз. Всім погано. А можеш на секунду затриматися, і інколи момент, коли ти торкаєшся руки, дає комусь шанс протриматися ще добу, ще рік, а може ще все інше життя.

І з тими, з ким ти сьогодні ідеш на вихід, або разом чистиш картоплю на обід, або спиш поряд в спальниках, або міняєшся шматком хліба, в цивільному житті ти б ніколи не спілкувався. Вам нема про що спілкуватися. Ви настільки з різних світів, ви б ніколи не стикнулись. А сьогодні він – найрідніша для тебе людина, найближча. І вона цією найближчою людиною залишиться до кінця життя.

Ветеранка ЗСУ Леся Литвинова / Фото: фейсбук-сторінка Лесі Літвинової

Бо те, що ви прийшли разом, не перехреститься нічим. Ти міг з людиною перетнутися на пів години десь в посадці й залишитись на все життя найріднішими. В тебе є ці найрідніші люди, сильно різноманітні, але найрідніші. І вони свої. Безумовно.

В пам'яті залишається те, що болить. Те, що не вдалось. Те, що ти не зміг зробити, хоча намагався. І воно буде муляти тебе до кінця життя. Хороші, добрі, людяні речі дають тобі можливість зробити ще один крок вперед, але не залишаються з тобою надовго. Вони ніби всмоктуються в тебе і розчиняються, а залишається якраз болюче.

Насправді те, що відбувається всередині війська, принаймні в тій частині, в якій я була, все тримається на людських стосунках і на здатності підтримувати один одного і пробачати один одного. Косячать всі. Страшно всім. Сказати, що я нікуди не піду, можуть всі ситуативно. І ти можеш відповісти: "Ти боягуз, і я бачити тебе більше не хочу". Або можеш сказати: "Не хвилюйся, сьогодні піду я". І в такий спосіб дати людині шанс зробити це в наступний раз. І вона зробить. Якщо ти її не відштовхнув, якщо ти їй не сказав, що вона нічого не варта, вона буде чогось варта. І це велике щастя, коли є ті, хто може це робити,
– мовить Литвинова.

Тобі хочеться вірити, що в тебе за спиною не тільки твої діти й твої батьки, а що тобі є за кого і за що воювати. Це важливо. Глобальне питання – за що воюємо? За територію? Ні, не за територію, не за назви на мапі, а за тих людей, які тут і за можливість бути суспільством, а не просто розлетітися по всьому світу.

Питання ж в не збереженні окремих життів. Можна відкрити кордони, відпустити всіх на волю і сказати, що на цій території не вдалося, щось побудуємо на іншій, а сюди хай ідуть. Так вийде зберегти купу життів.

Однак ні… Це щось набагато більше. І це набагато більш найскладніше намацати для того, аби знайти в собі додаткову мотивацію. Не просто я тут, щоб мої діти лишились живі. Для того, щоб мої діти лишились живі, я можу їх взяти й виїхати з ними за кордон. А ця історія – це щось більше, ніж моя особиста родина, ніж мої особисті мрії. Я уже хочу вірити, що все це не даремно.

Ветеран НГУ Владислав Грищенко "Полтава" називає братерство дуже дивним явищем. Воно для кожного своє, хто кого вважає побратимами, чому вважають побратимами. В армії розказують про братерство. Як такого його немає, але воно є. Це парадокс цього явища.

Коли ви приходите в армію, вам розказують, що ви один колектив, що ви побратими. Однак це не так. Вилазять розбіжності, виникають притирання. Для мене побратим – це той, з ким я воював або буду воювати.

Виникає якийсь зв'язок, а ти не розумієш, як він виникає. Наведу приклад. Я служив з Костею Поліщуком "Поль", зараз він поміняв позивний на "Рупер". Він геніальний фотограф, фотовиставки якого проходять за кордоном. В нього є серія фотознімків побратимів,
– розповів ветеран НГУ.

В нього також є серія "Нічна варта". Там є силуети вночі, фото зі спини. Військові могли пізнати за силуетом будь-кого. Було достатньо глянути навіть на неповний силует і спокійно впізнавали, хто це. Зараз коли "Полтава" бачить ці фотографії на виставці чи в соціальних мережах, то розуміє, хто це.

"Полтава" з побратимами на фронті / Фото: з особистих архівів Владислава Грищенка

Тобто це зв'язок, який виникає між людьми. З кимось ближче, з кимось трохи далі. Когось з часом ти відчуваєш, відчуваєш його настрій. За словами Владислава, може дзвонити до побратима, а він відповідає, що щойно подумав про нього.

Зараз частина під Липцями, частина під Куп'янськом. Я телефоную спитати, чи все нормально, бо приснився сон і відчуваю, що треба подзвонити. А мені кажуть, що недавно сильно прилетіло. Це щось магічне, незрозуміле. Зв'язок або виникає, або не виникає,
– додав "Полтава".

Для нього символом людяності на війні є уособлення двох людей: Сергія Либенського "Глиби" і Олега "Гери", командир роти РВП в 127-му батальйоні. Сергій мав дикий оптимізм, любов до всіх людей. Це була людина-парадокс, бо він був добряком і водночас був повний ненавистю до росіян.

Олег "Гера" був поранений, зараз його списали через здоров'я. Це теж людина, яка проявила свою людяність. І командирську людяність, і людську людяність. Був момент, коли взвод і рота мали йти на "м'ясне" завдання. Він зберіг особовий склад, але пішов туди сам. Взяв весь удар на себе. Потрапив під щільний мінометний обстріл, як воно і мало бути, тільки мало бути за всією нашою ротою. А так він взяв все на себе.

Хоч війна наша з нашого боку справедлива, благородна і правильна, українці захищаються, але будь-яка війна – це війна. І вона ламає, затягує в бруд. Поряд з брудом є місце світлому подвигу, пожертві, людяності. Однак дуже важко це проявити, а зберігати ще тяжче.

Фотограф та військовослужбовець 2-го Інтернаціонального легіону ЗСУ Олександр Заклецький сказав, що побратимство виникає органічно, адже люди живуть разом, їдять разом, воюють разом, захищають, прикривають один одного. Це люди, які прийшли з різних країн, але в них є спільна мета. Так формується відчуття великої родини. Це про якусь таку особливу теплоту між людьми, які вирішили стати сім'єю.

Ну, може тому і поспішаєш жити. Поспішаєш жити, поспішаєш щось сказати, поспішаєш щось робити, тому що ти для себе прийняв рішення, що ти готовий вбивати в будь-який момент і загинути в будь-який момент. Це на тебе накладає дуже серйозну відповідальність. А з іншого боку ти дійсно намагаєшся жити швидше,
– поділився Заклецький.

Однак коли когось раптом не стає поруч, Олександр просто намагаюся далі вести з ним діалог в голові, в уяві. Звертається до нього, думає, що б він сказав, як би себе повів, як би відреагував. Дійсно, поки людину пам'ятають, доти вона жива.