Що робити українцям, аби повернути окуповані території

Звісно за цим столом не зможуть сидіти вбивці або російські окупанти. І тоді постає питання, хто саме має брати участь у цьому діалозі та що треба робити, а чого не треба робити, щоб такий

Читайте також: Який характер носять прояви расизму в "несвідомої" української молоді

Я весь час кажу про "наші землі", однак, іноді від багатьох політиків я чую думки, які засмучують мене своєю суперечливістю і вже зараз руйнують можливість майбутнього діалогу. Впевнений, аби висловлюватись на такі теми, насамперед, треба дати щиру відповідь на деякі базові запитання. Чи дійсно вважаємо ми Донбас своєю територією, частиною нашої історії та, що дуже важливо, нашого спільного майбутнього, як, до прикладу, Волинь, Закарпаття, Слобожанщину або Черкащину?

Від відповіді на це питання буде залежати, яким чином ми будемо досягати нашої мети – об’єднати країну і зібрати наші землі. Особисто я ні як депутат, ні як громадянин ніколи не зможу собі дозволити ані вголос, ані подумки допустити можливість втрати окупованих територій. Це наша країна і крапка. І це однаково стосується як Криму, так і Донбасу.

Але на жаль, за чотири роки війни керівництво держави так і не спромоглося запропонувати чітку і зрозумілу стратегію щодо повернення не тільки наших територій, але й частини наших людей, які живуть по той бік лінії фронту. Нещодавно міністр внутрішніх справ Арсен Аваков оприлюднив своє бачення звільнення Донбасу шляхом впровадження поступової поліцейської місії. Це перша спроба за чотири роки війни викласти цілісний погляд на питання звільнення окупованих територій.

Читайте також: Що спільного в українських політиків з Ескобаром – найжорстокішим злочинцем Колумбії

Втім світовий досвід свідчить, що реінтеграція складається з двох однаково важливих процесів – реінтеграції власне територій та населених пунктів та реінтеграції людей, які проживають на цих територіях. Для повернення територій нам, так чи інакше, прийдеться дочекатися, коли ворог покине окуповані території та ми фізично повернемо контроль над українськими населеними пунктами, використовуючи військові інструменти.

Натомість повернення або реінтеграцію людей, що мешкають по той бік лінії розмежування, можна розпочати вже сьогодні. Не очікуючи поки ворог вийди за наші кордони. І реінтеграція людей, які проживають у цих містах, боротьба за їх серця та думки, потребують зовсім інших інструментів.

По-перше, ми маємо почати відкритий діалог з тими, хто живе по той бік лінії розмежування. Ми сильніші, і ми можемо собі дозволити звернутись до тих, кого хочемо бачити на своєму боці. Нашими партнерами по той бік блокпостів в першу чергу мають стати ті, хто в силу об’єктивних причин частіше замислюються над майбутнім, а саме матері та молодь. Це має бути не пустий діалог, а наповнений конкретними пропозиціями. Окуповані території не дають їм ніяких перспектив, це маємо зробити ми. Починаючи від постійного спілкування і пояснення тої прірви, у яку веде окупаційна влада сотні тисяч молодих людей і завершуючи пільговим навчанням на мирній території України, спрощеним оформленням документів і наданням освітніх грантів коштом міжнародної технічної допомоги.

По-друге, ми маємо змінити своє ставлення до прифронтових територій. Дехто називає їх "сірою зоною", а для багатьох, хто ніколи там не був це територія занепаду, яку треба піднімати лише після закінчення війни. Втім, насправді, там тисячі умовним населених пунктів, де люди продовжують жити повсякденним життям, стикаючись з величезними проблемами.

За чотири роки війни держава досі не створила базу зруйнованого майна цивільного населення. Така база дала б можливість почати процес відшкодування збитків коштом міжнародної допомоги. Блокпости, які щомісяця перетинають мільйони громадян України, досі не облаштовані. Внаслідок неефективного контролю, люди вимушені в жару та мороз по шість-десять годин чекати перетину лінії розмежування, іноді не маючи доступу до туалетів та наметів.

По-третє, нашими послами доброї волі мають стати переселенці, але це неможливо від зміни нашого ставлення до них. Уявіть собі, майже два мільйони людей втративши житло, минуле, могили батьків, обрали нас як шанс для свого майбутнього. При цьому вони не відрізали зв'язок з тими, хто все ще у заручниках російської окупації, адже там залишились їх родичі, вони постійно спілкуються і перетинають лінію розмежування. І, звісно, вони розповідають там, що відбувається в нас тут.

Від того, як вони тут облаштувались, які умови ми їм надали, а головне від нашого з вами людського ставлення до них, залежить якою мовою вони говорять про нас там, по той бік лінії розмежування. Ми маємо перестати дивитися на тих, хто був вимушений виїхати й обрав Україну, як на ворогів, або людей іншого сорту. Навпаки, це наша величезна перемога і перевага.

Так, вони мають жити за законами, як і ми всі. Але вони, втративши все, свідомо обрали нас. Вони мають право отримати державну підтримку на час, поки не облаштуються. Вони мають право на гідне ставлення при перетині блокпостів, де внаслідок недолугої політики СБУ в людей досі забирають предмети першої необхідності. Зрештою, вони мають отримати право голосу на місцевих виборах. Я переконаний, що наш діалог з переселенцями, наше ставлення до них – це фундамент подальшої реінтеграції всього регіону.

Я весь час кажу "наші землі", хоча часто я чую натяки, мовляв, "донецькі, то не наші" або взагалі абсурд: "їх треба відрізати, адже вони не дають нам розвиватися". І це, на жаль, стосується всіх, не тільки політиків, але й багатьох пересічних громадян. І до всіх них у мене є одне просте питання. А чи усвідомлюють вони, що середньостатистичний мешканець Лондона, Парижа або Брюсселю так само ставиться до нас, українців. Вони також бачать в нас лише проблему, скептично ставлячись до наших європейських прагнень. І проте, не зважаючи на всі наші недоліки починаючи від корупції, війни й завершуючи відсталою економікою, неефективною судовою системою, наше покоління вимагає від Європейського Союзу прийняти Україну у свою родину.

Звісно, всі ці проблеми – це наші слабкості, які треба долати, викорчовуючи стару політичну систему. Але поки ми цього добиваємося у внутрішній боротьбі, ми вимагаємо права бути у Європейській родині. І я переконаний, що ми маємо ставитись до окупованих територій так само, як колись вимагали від Європейського Союзу поставитись до нас, іноді окупованих радянським минулим. Післявоєнна Німеччина була розділена понад сорок років, але за цей час жоден німецький політик навіть подумки не міг допустити відрізання окупованої радянським союзом території. Діалог між німцями тривав весь цей час і став запорукою об'єднання і падінням Берлінської стіни у 1989 році.

Рано чи пізно "зшивати" країну доведеться і нам. І ніякі переговори бодай на найвищому рівні не зроблять за нас нашу роботу. Мінські домовленості, Нормандський формат та навіть Будапештський меморандум можуть лише допомогти нам перемогти ворога у війні та повернути наші землі. Втім повноцінне повернення частини нашої країни, історії та людей, які з нею пов'язані можливий лише через діалог, який ми можемо почати вже зараз. Діалог, який я впевнений закладе підвалини того круглого столу порозуміння, про який я казав на початку нашої розмови.