"Як можна бути близьким комусь,
коли ти далекий сам собі?"
(Олег Романчук)
...Парадокс, але іншу людину ми здатні побачити/”прочитати”/зрозуміти/ЛЮБИТИ настільки глибоко і цілісно, наскільки глибокими і цілісними є ми самі... Крім усього іншого, як би неприємно нам було це визнати, звідси випливає причинно-наслідковий зв'язок типу: “маємо те, що нам мати під силу...” Тут також “зав'язана” ще давньогрецька істина: “подібне тягнеться до подібного”... І навпаки — “неподібності”, попри можливі чисельні спільні фактори, закономірно, разом бути довго не можуть...
...Перефразовуючи, перелити бурхливе і свободолюбиве море у кришталевий позолочений бокал важко... Попри те, що обоє — місткості з рідиною, море могло б “розповісти” про неї набагато більше...
...Один і той самий океан життя гламурна вишукана яхта та грубий у своїй надійності підводний човен сприйматимуть по-різному... Останньому буде важко пояснити першій красу глибин, яку та ніколи не бачила... Вже не кажучи про те, як можна стільки часу бути наодинці і не тусуватись у регатах...
Для процесів усвідомлення того, ким ми є, осмислення власної глибини, цілісності, вміння зупинитись, завмерти, розслабитись і зануритись в себе (як би нам цього не хотілось) найбільш конструктивним є той час, коли ми на самоті, наодинці з собою... Однак через один з найбільших наших страхів — страх перед цією самотністю — ми так і не зустрічаємось із собою справжніми, зі своїми страхами, недоліками... Так і не знаємо, хто і які ми... (нерідко лукавимо перед собою, ніби-то "харячись" через те, що всі вже дістали і хочеться спокою... Але якби так раптом нам НІХТО ВЗАГАЛІ НЕ ДЗВОНИВ ДЕКІЛЬКА ДНІВ — о-о-о... "як це так?", "що вони всі собі думають?", "отак би й вмер/вмерла — і навіть ніхто не поцікавиться..!" І починаємо дзвонити самі: “Привіт, чим займаєшся, чому не дзвониш..?")
Цікаво, як для одних людей самотність може бути чи не найважчим з можливих покарань (камера-одиночка) і в той же час для інших — способом життя (монахи-аскети-відлюдники-самітники в різних релігіях та культурах). Причому до останніх ще й йдуть отримати пораду одружені, самотні, багаті, бідні...
Ми ж, найчастіше, втікаємо самі від себе “тупити” в інтернеті, в максимальний саунд в навушниках, у штучно витворену зайнятість, у вирішення нами ж створених проблем... І навіть, коли нема куди себе подіти і нема чим себе зайняти, бо в нас — незаплановане побачення з самотністю (під кабінетом у лікаря, в черзі, в заторі чи довгою дорогою додому) — “вбиваємо” час десятками вишуканих способів (хоч в нас його й так надто мало)...
Ось так і “пливемо” по життю за течією чи проти, навіть не здогадуючись, що можна просто “плисти” туди, куди потрібно... Не керуємо власним життям, бо не керуємо окремо взятими ситуаціями, з яких воно складається... А все тому, що ну дУУУже важко контролювати будь-яку ситуацію, коли не контролюємо в першу чергу себе... І вже тим більше важко контролювати щось чуже і невідоме для нас... Особливо, коли це — ми самі...
Із заледве прихованою тугою в серці чекаємо не дочекаємось того моменту, коли скажемо нашій другій половинці заповітно-омріяні слова: “Я твоя” чи “Я твій”... І навіть ніколи не задумувались, чим ми в момент, коли це скажемо, того нещасного/ту нещасну покараємо... Ні, справді! Адже з подарунками все набагато легше — шукаєш графу “склад продукту” — і вперед ознайомлюватись з переліком складників формату “Е” з циферками. А як дізнатись, що за людина відсьогодні “твоя”, коли вона сама не в курсі себе рідної... От і маємо “кота в мішку”: хтось, незрозуміло хто, дарує комусь, невідомо кому, щось, не знати що...
Вже не кажучи про зрілість... Принаймні зрілість базову, мінімально необхідну для того, щоб все ж таки не зіпсувати одне одному життя, одягнувши весільні сукню або костюм... Як не крути, зрілість є результатом особистісного розвитку людини (або те, що ще називають “індивідуальним життєвим шляхом”)... І попри велике внутрішнє бажання кожного з нас бути щасливим (і в подружжі також), це буде ну дУУУже важко втілити в реальність, коли ми в першу чергу далекі від гармонії з собою... В такому випадку наше бажання налагодити гармонійні стосунки, схоже на прагнення вирівняти Пізанську вежу, працюючи при цьому лише з двома її верхніми поверхами...
Ризикнути продовжувати свій “індивідуальний життєвий шлях” разом з кимось іншим можна, коли... є що продовжувати...)) Коли ми, найперше, усвідомлюємо, ким є і що маємо, а тому не боїмося бути собою (що зазвичай відбувається через дві причини: 1) боїмось зазирнути у потаємні закутки свого “я” і визнати себе справжнього перед... самим же собою; 2) страх самотності — боїмось, що коли відкриємо себе справжніх іншим — нас відкинуть...) В такому випадку, крім усього іншого, ми вже більше не будемо боляче реагувати на різноманітні заяви стосовно нашої особи з боку інших... Бо якщо ми знаєм і усвідомлюєм, що, до прикладу, нервові, то чому нас це повинно злити, коли хтось, навіть і кохана людина, нам про це скаже? Чи навпаки, якщо ми не нервові? Адже в першому випадку — це всього лише констатація факту (інша справа, чи такий стан речей нас влаштовує і чи хочемо ми це міняти...), в іншому — це не відповідає дійсності... Всього-на-всього...
Коли не самостверджуємось за рахунок інших (і не тікаємо від самотності в стосунки, лише задля “скрасить одиночество”...)
Коли вміємо дарувати щастя, бо... самі щасливі (як би це банально не звучало, та ми не можемо дати того, чого самі не маємо... Якщо ми не вміємо бути щасливими наодинці, такими, якими ми є, в старих протертих джинсах і з 10-ма гривнями в кишені,на найближчий тиждень, тоді нам буде ну дУУУже важко ощасливити собою іншого...) На жаль ми багато речей у цьому житті помилково сприймаємо як щось належне, як щось із категорії обов'язкового... Але насправді той факт, що більшість із нас може вдихати аромат свіжоскошеної трави, ходити босоніж по ранковій росі, бачити цей неймовірний світ і чути мільярди його звуків — це вже “бонус” (часто розуміємо це лише тоді, коли опиняємось поруч із людьми, які позбавлені так звичних для нас можливостей...), це вже причина для щастя і посмішки... Це те, чого ми могли й не мати...
Коли ми знаємо, що життя лише ОДНЕ і занадто коротке для обману та для того, щоб жити його для інших, а тому вміємо бути вдячними (вміємо розуміти-співчувати-діяти: помітивши, що коханий/кохана втомлений/втомлена – не лише поспівчуваєм, але й візьмемо на себе частину обов’язків...)
Коли ми "на позитиві" і знаємо його справжній секрет, який полягає не в тому, щоб постійно усміхатись (навряд чи це взагалі можливо!), але в тому, щоб посміхнутись навіть після найбільшого суму...
Коли ми, врешті-решт, вміємо любити і жити (так, щоб колись не шкодувати про те, що у нас не було сміливості жити "на повні груди", висловлювати свої почуття і, врешті-решт, бути більш щасливими), а тому можемо власну любов та власне життя подарувати іншому/іншій... Без залишку, без решти...
Коли знаємо на власному досвіді, що “оголити тіло легше, ніж душу” (Джош МакДауел), та все ж не боїмось робити це знову і знову, допоки, підкріплені мріями, не знайдемо те, чого шукали... А тоді... А тоді “думайте сами, решайте сами, иметь или не иметь”...