Чотири роки після російського теракту в Оленівці: історії тих, хто досі чекає

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року росіяни підірвали барак із полоненими азовцями в Оленівці, що на тимчасово окупованих територіях. Близько 23:15 за межами колонії стався вибух, за декілька хвилин пролунав другий, вже всередині бараку. Приміщення завалилось і здійнялося полум'я.

Полонені, які перебували ближче до вибуху, загинули. Ті, що були в іншій частині – отримали важкі поранення й опіки. Лунали крики. Але зайти всередину було неможливо. Росіяни ж не діяли надто довго…

Частина українських військових померла від больового шоку та втрати крові, бо росіяни вчинили ще один злочин – і не прийшли бранцям на допомогу. Щонайменше 53 українських захисників загинули та ще 130 дістали поранення різної важкості.

46 із них – важкопоранені. Вони з різними травмами досі залишаються в полоні. Рідні не мають з ними зв'язку, мало що знають про стан здоров'я – хіба що дізнаються від тих, хто вже повернувся з російської неволі й передав звістку. Новини надходять гіркі. Поранення не загоюються, морально військові почуваються важко. Та все ж не втрачають надії.

"Просив передати, що дуже сумує за родиною, за донькою", – пригадує Анна, дружина Олега Лобова, азовця, який чотири роки перебуває в полоні.

24 Канал поговорив з Анною Лобовою та Анастасією Гондюл, засновницями ГО "Спільнота Оленівки". Про віру, спогади, відчай, але попри те – постійну роботу, щоб нарешті повернути своїх коханих додому.

Історія Олега та Анни Лобових

Анна та Олег познайомилися 2020 року завдяки спільним друзям. Спершу товаришували, а потім дружба переросла в стосунки.

"Якщо поговорити з ним в цивільному житті, ти не зрозумієш, що це військовий", – каже Анна. Згодом вона переїхала ближче до місця служби Олега. В січні 2022 року у них народилася донечка.

Олег Лобов і його дружина Анна / Фото – родинний архів сім'ї Лобових

Олег Лобов на початок повномасштабного вторгнення вже був чинним військовослужбовцем "Азову" й боронив Маріуполь. Про той час його дружина Анна знала мало: отримувала від чоловіка лише невеликі повідомлення.  

Важким моментом була ніч на 15 квітня 2022 року, під час прориву на "Азовсталь". Тоді Олег втратив під час бою брата-близнюка. Зв'язок став ще рідшим. 

16 травня Анна дізналася, що на "Азовсталі" щось відбувається. Одна з дружин військових повідомила, що почалася евакуація поранених, а всі деталі будуть увечері. Інформації було обмаль: лише російські телеграм-канали повідомляли, буцімто оборонці Маріуполя здаються в полон.

Олег Лобов у російському полоні / Фото надане ГО "Спільнота Оленівки"

Командир "Азову" Денис "Редіс" Прокопенко повідомив надвечір повідомив: бійці виконують наказ вищого керівництва держави про збереження життя та здоров'я Маріупольського гарнізону та припинення оборони міста. Відбулося це на 86-й день від початку оборони Маріуполя й 82-й день повного оточення міста.

Тоді була інформація, що їх везуть у сіру зону. Ми тоді ще не розуміли, що це таке. Але усвідомлювали, що це територія посеред бойових дій: не наша, не їхня. Посередині. І вже з вечірніх новин стало зрозуміло, що їх везуть в Оленівку. Ми на той час не бачили, що військові проходять російський військовий конвой. Тобто оглядають їхні речі… Тобто евакуація це чи полон, зрозуміло не було. Йшов час, вихід тривав п'ять днів, ніхто не дзвонив, як обіцяли рідним. Тобто, вже щось було не так, 
– пригадує Анна.

У червні, після чергового обміну, вона дізналася: її чоловік Олег перебуває в Оленівці.

Його емоційний стан моральний дуже важкий, тому що він ще відходив від того, що він втратив брата. Я на той момент ще була в окупації. І все, що я знала, це були російські новини, 
– додає дружина військового. 

Саме з прокремлівських ефірів 29 липня Анна почула інформацію, нібито Україна обстріляла своїх полонених. Згодом списалася з іншими родинами бійців – ті намагалися заспокоїти: мовляв, усе добре, це російська пропаганда. 

Та це Анну зовсім не заспокоїло. Згодом вона побачила списки загиблих і поранених з бараку. Олег був і в першому, і в другому.

Кожного дня я переглядала відео з лікарень, шукала будь-яку інформацію. І лише 17 серпня в телеграм-каналі Шарія з'явилось відео, з лікарень. Там був і Олег: живий, він розповідав про події тієї ночі. Мало що пам'ятає, але це гарантія, що відео було записане після Оленівки. З того моменту я ухвалила рішення, що ми маємо виїздити з окупації, аби йому допомогти. Я дуже вірила, що держава їх не покине, що вони будуть повернуті першочергово. Цього не сталося, 
– згадує Анна Лобова.

Олег Лобов перебуває у полоні вже чотири роки. Не бачив, як росте його донька.

Олег дуже турботливий. Він відповідальний, на нього можна покластися. Не любив, щоб його жаліли. Він сирота, їх із братом-близнюком виховала бабуся. Але жалості не переносив… Він дуже чекав на дитину, будував багато планів, як буде її ростити, виховувати. Уявляв нас у ролі батьків. І те, що я чую від звільнених з полону – якби йому не було так важко, він ці якості не втратив. Він залишився людиною. Всі мені кажуть, що у мене золотий чоловік. Колишні полонені розповідають – спілкувалися з ними, він їх морально підтримував, не давав опуститися. Він залишився тим, ким був, 
– розповідає дружина бранця та сподівається на його повернення.

Історія Артема та Анастасії Гондюлів

Анастасія Гондюл із чоловіком познайомилася 20 років тому. Спершу він був її підлеглим, а тоді пішов до армії.

Після того, як він повернувся з армії, ми багато років були виключно друзями. Тобто раз на рік чи двічі на рік вітали один одного зі святами, раз на рік також ходили на каву, обмінюватися інформацією, у кого які життєві колапси трапились за цей час, 
– пригадує Анастасія. 

Після однієї з таких кав вони вже не розлучалися. Тоді була пропозиція, і Артем та Анастасія переїхали до Маріуполя.

Артем Гондюл з дружиною Анастасією / Фото – родинний архів сім'ї Гондюл

Я завжди була бізнесвумен, незалежна. Самостійна така жінка. Але коли він запропонував мені одружитися і переїхати в Маріуполь, то сказав: "Ти можеш розслабитись і видихнути. Тепер я про все буду піклуватись. Мені не потрібен директор або бізнес-вумен. Мені потрібна дружина. Просто покладись на мене". Я жодного дня не шкодувала. Він людина слова. Дуже-дуже порядний, не кидає слів на вітер. Якщо він щось сказав, він це виконає. Таких порядних, таких патріотичних людей я на той час в житті не зустрічала, 
– розповідає Анастасія, пригадуючи спільні моменти з Артемом. –

Повномасштабне вторгнення пара зустріла в Маріуполі. 23 лютого 2022-го Артема відпустили додому, взяти необхідні речі і відпочити.

Він приїхав і сказав мені, щоб я зібрала усі необхідні речі і на ранок 24 числа я мала вже виїхати з міста. Він ліг відпочивати, а я просто сиділа поруч і роздивлялась його… Потім він пішов, я боялась з ним прощатись. Я пообіцяла, що я вийду, заберу собаку, заберу речі і зроблю, як він каже, 
– згадує Анастасія Гондюл.

Вона довго не могла заснути, а в четвертій ранку уже чула вибухи. Чоловік вирушив захищати місто від росіян. Анастасія ще кілька днів відмовлялася виїжджати. Але тоді Артем таки переконав дружину: постійно телефонував і вмовляв поїхати, тому що боявся за її долю і не міг в повному обсязі виконувати свої обов'язки.

В останній день лютого Анастасія таки виїхала. Зв'язок з чоловіком почав потрохи зникати.

У квітні вона дізналася, що чоловіка поранено – уламок потрапив у таз і Артем не відчував ніг. Без рентгену не змогли видалити уламок в імпровізованому шпиталі. Тому рану обробили і зашили, уламок залишився в тілі.

Далі спілкування було лише тоді, коли з'являвся зв'язок.

Крайню звістку я отримала 16 травня 2022 року, в день виходу в полон. Мені надійшла фотографія записки, де він сказав, що це безпечний номер і він чекає на мою відповідь, щоб я не хвилювалася і не боялась, і відповіла йому, як я і що зі мною. Я написала відповідь. Але, скоріш за все, він відповідь вже не отримав, тому що за кілька годин після того, як я надіслала відповідь, мені зателефонував той самий номер, який повідомив про поранення мого чоловіка і сказав, що мій чоловік разом з іншими пораненими був евакуйований на непідконтрольну Україні територію. І на той час я так зраділа цій новині, бо слова "полон" не було, а було слово "евакуація". Тож я поклала трубку і почала бігати по квартирі збирати йому речі, тому що розуміла, що він поранений і що у нього немає взагалі ніяких речей, я готувалася їхати до нього, 
– розповідає Анастасія.

Але все було не так оптимістично. Їй сказали чекати новин. А ті надходили довго. Наприкінці травня 2022 року Анастасія поїхала на зустріч до Координаційного штабу. Дорогою назад пролунав дзвінок.

Це зателефонував з полону мій чоловік. І він мені сказав, що вони перебувають в Оленівці, і запитав, що не кажуть, коли їх повернуть. Я сказала, що країна робить усе можливе і сподіваюся, що скоро ми зустрінемось. Він також відповів, що, скоріш за все, серпень або вересень, не раніше, 
– каже Анастасія. 

Вдруге Артем зателефонував 18 червня 2022-го. Був бадьорим і сповненим надії, обіцяв привітати на річницю весілля 27 червня. І дуже хотів потрапити додому на сезон винограду.

Артем Гондюл у російському полоні / Фото надане ГО "Спільнота Оленівки"

Але не потрапив. Натомість 29 липня Анастасія, як і інші рідні полонених азовців, дізналася страшну звістку: росіяни підірвали барак з українськими військовими. Дізналася, що Артем у списку важкопоранених. Уявляла найстрашніше, але згодом побачила відео з пропагандистських каналів, де був чоловік.

Він в цьому інтерв'ю звернувся особисто до мене: сказав, що з ним усе в порядку. Головне – живий, майже цілий. Люблю, цілую і сподіваюсь, скоро ми зустрінемось. Ось це було 4 серпня 2022 року. Він був дуже схудлий… Одні кістки, тіло підлітка, а не здорового дорослого чоловіка. І вже в вересні… його виписали разом з багатьма іншими важкопораненими. На відео зазначалося, що їх перевозять назад в Оленівку. І от з того часу жодної інформації не було, 
– пригадує Анастасія.

За два роки після того Артему та Олегу дали зателефонувати рідним. Російські журналісти записували відео – мовляв, дали полоненим поспілкуватися з дружинами. Єдиний раз за останні два роки. Далі інформацію доводиться шукати й визбирувати по крихтах: щось розповідають військові, які повертаються з полону.

З Маріуполя Анастасія забрала з собою собаку Матюшу. Артем, приходивши зі служби, завжди казав "Моя доця, йди до папи, Матюша!", а собака вірно чекала його під дверима.

Зараз він приїде додому, коли його обміняють, і побачить, познайомиться ще з пташкою й з рибками. Бо я вдома розвела цілий зоопарк, тому що зараз у мене дуже обмежене коло спілкування. Емоційне вигорання, тому що не можеш спілкуватися з іншими людьми, які не варяться з тобою разом в цій біді. Яких це не стосується, які те саме, що і ти не проживають. У мене коло спілкування – це мої діти, Аня (Анна Лобова, –  24 Канал), моя "живність" у домі й жінка мого померлого брата. Більше з людьми я не спілкуюсь і з дому майже не виходжу. Лише за потреби, 
– підсумовує Анастасія Гондюл.

Як ГО "Спільнота Оленівки" бореться за повернення українських бранців

Анастасія та Анна спільно з родинами полонених створили "Спільноту Оленівки". Разом вони пробиваються крізь пелену байдужості: міжнародне розслідування було призупинене, результатів і висновків не було. Міжнародну місію ООН просто розпустили – не отримали доступу на тимчасово окуповану територію. Червоний Хрест не має доступу до полонених. На жаль, не завжди комунікує держава.

Анна Лобова не втрачає надії та продовжує боротися за повернення чоловіка та його побратимів / Фото – ГО "Спільнота Оленівки"

Вони проводять пресконференції і їздять за кордон, щоб розповідати світу про воєнні злочини росіян. Щоб їхні рідні нарешті повернулися з полону.

На сьогодні це 46 наших захисників. 46 важкопоранених досі перебувають у полоні. Люди, які пережили теракт, бачили пекло на власні очі, досі не мають належної медичної допомоги й чекають своєї черги на порятунок та на медичну допомогу, коли про них згадають, 
– наголошує Анастасія Гондюл.

Інформації про полонених обмаль. За два роки, після пропагандистського ролика, де вдалося поспілкуватися з чоловіками, більше на звʼязок вони не виходили.

Кілька разів нам телефонували звільнені з полону і казали, що бачили наших чоловіків. Особисто за Артема сказали, що у нього сині й набряклі ноги, тому що їм не дозволяють сидіти. Сидять вони тричі на день під час споживання їжі. Тому, звісно, з пораненнями й уламками, коли люди майже не рухаються, а вимушені стояти, у них набряклі й сині ноги. За цей час ми купу зробили акцій. Ми виходили з акцією безстрокового голодування на Майдан. З наметами, з кариматами. Ми виходили та оголошували загальне безстрокове голодування. Ми перекривали рух біля Верховної Ради. Після перекриття руху на нас викликали Національну поліцію і склали адмінпротокол за порушення громадського спокою… У нас пройшов суд в Печерському районі, де нас визнали невинними й ми, скажімо так, легким шоком та попередженням відділилося. І потім, коли ми робили акцію безстрокового голодування, наші головні вимоги були повернення важкопоранених, це перша умова. Друга умова – це офіційний день жалоби, день пам'яті, 
– розповідає Анастасія Гондюл.

Спершу законопроєкт про пам'ятний день відхилили. Тільки 2025 року Верховна Рада оголосила 28 липня щорічним Днем вшанування пам'яті Захисників та Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні. 

Але окрім Дня жалоби, ми нічого не досягли. Наші рідні досі в полоні, їх не повернули за рік жодного… За два роки після того, як ми спілкувалися з нашими чоловіками, для нас нічого не змінилося. Ми 24 на 7 робимо все можливе: пишемо купу листів, боремось, робимо не тільки те, що в наших силах, ми робимо навіть те, що поза нашими силами. Результат буде лише тоді, коли ми отримаємо дзвінок і почуємо голос наших рідних зі словами: "Я вдома, мене обміняли", 
– каже Анастасія.

Анна Лобова каже: військові, що поверталися з полону, передавали, що Олег – у важкому моральному стані. Не отримував ні посилок, ні листів від родини.

Людина п'ятий рік перебуває в колонії в повній ізоляції… І дуже сильно він сумує за родиною, за донькою. Він розуміє, що вона вже зовсім інша, що вона подорослішала. І так вийшло, що в травні мені зателефонували військові за Олега. І перші слова у людей: "Ваш чоловік вас дуже кохає, просив передати, щоб ви від нього обняли дитину. І найважливіше, що він повідомив, що їх усіх будуть судити. Відбуваються якісь слідчі дії". Мені навіть повідомили, що 20 травня мав відбутися суд, але я й до сьогодні не знаю, чи він відбувся. Тобто інформаційна ізоляція, 
– наголошує Анна.

За інформацією ГО "Спільнота Оленівки", за чотири роки повернулися 23 військових, що були у бараку. 46 досі залишаються в полоні.

Анастасія Гондюл на мітингу на підтримку українських бранців / Фото надане ГО "Спільнота Оленівки"

Зараз Спільнота звернулася до омбудсмена з прав людини Дмитра Лубінця, який налагоджує нові контакти з уповноваженою з прав людини в Росії Яною Лантратовою. Жінки кажуть, Уповноважений ВРУ з прав людини передав листа, так би мовити, російській "колезі", але відповіді у них досі немає. 

Фото з акцій ГО "Спільнота Оленівки" з вимогами повернення героїв оборони Маріуполя:

"Небайдужих можна перерахувати на пальцях"

Анна каже, що коло спілкування родин полонених дуже обмежене. Це інші жінки, що чекають на своїх рідних. І низка активістів, яких дуже мало.

Іноді суспільство робить нам закиди – мовляв, а що ми можемо зробити, їх же не віддає саме Росія. Але хочеться бачити підтримку акцій щодо військовополонених. Тому що зараз там здебільшого стоять лише родичі. Або рідні загиблих чи звільнених з полону приходять підтримувати. Хлопці розраховують на цю підтримку. І коли вона повернеться, я вірю щиро, що їх почнуть міняти, 
– наголошує Анна Лобова.

Анастасія Гондюл погоджується з подругою в нещасті.

Якби люди слідкували й заглиблювалися в те, через що ми проходимо, вони б мали про розуміння. Звісно, на наші акції приходять небайдужі люди, але їх можна перерахувати на пальцях. На кожній такій події ми обіймаємось і раді їх бачити, тому що вони за цей час стали вже як рідні. Вони роблять дописи, використовуючи наші матеріали, ходять на акції в інших країнах. За кордоном вони виходять на акції з фотографіями мого чоловіка, Чоловіка Ані, ще деяких людей. Вони стали голосами Олега Лобова та Артема Гондюла. Це дуже цінно, 
– каже Анастасія Гондюл. 

Вона пригадує акцію, яку влаштувала в Канаді. Українська діаспора, каже Анастасія, була небайдужою й прийшла на акцію. Здебільшого – ті, хто виїхали задовго до війни. А люди, які приїхали туди вже під час повномасштабного вторгнення, ходять рідше.

Під час акції в місті Оттава було дуже холодно. І коли я виголошувала промову, вся тремтіла. І прийшла бабуся років вісімдесяти, вона була закутана українським прапором. Канадка. І вона підійшла і дала мені зігрівальні подушечки. І питала у дівчат, які мені перекладали, чи можна мене обійняти. Це було дуже мило. Вона мене обійняла, я розплакалася. Ми зламані, втомлені, зневірені. І потребуємо не жалю, а підтримки. Підтримки суспільства, підтримки небайдужих людей. 
– розповідає Анастасія.

Замість висновків

Вперше на обміні як журналістка я побувала у березні 2026 року. Сотні чоловіків, жінок і дітей зібралися біля шпиталю, щоб зустріти щойно звільнених з полону.

Ти відчуваєш дуже багато, коли серед цих людей. Відчай змінюється з надією, з натовпу лунає переможний крик, сповнений сліз радості: комусь із жінок щойно прийшло повідомлення, що її чоловік повертається додому з неволі. 

Її миттю обіймають всі навколо. Вона плаче. Притискає телефон до серця, мов талісман. За кілька годин вона вперше за N кількість часу (іноді це роки) побачить свою найріднішу людину у світі. Можливо, встигне його обійняти перед тим, як у супроводі військових і медиків його заберуть наверх, щоб полікувати й вперше за довгий період дати нормальної їжі.

Потім прибувають вони. Звільнені з полону. Усміхнені, але дуже виснажені. Раді, що на волі. Серед своїх. Трохи лякаються гучних "Дякуємо!" та "Вітаємо!", що лунають із натовпу.

Площа перед лікарнею з часом пустіє. Рідні тих, хто повернувся, з ними або ж щасливо їдуть додому, щоб готуватися до прибуття чоловіка чи брата, чи сина. Однак довго стоять ті, кому не прийшло повідомлення. Вони підіймають голови до вікон, щоб покричати імʼя своїх рідних і, можливо, отримати звістку про них. Тоді територію лікарні покидають і вони. Щоб прибути наступного разу, коли буде інформація про обмін.

Ці люди живуть одним: побачити свого рідного вдома. Мати тата, брата, чоловіка чи сина поруч. Повернути назад маму, сестру чи доньку. Повернути сенс життя.

Вони всі охоче говорять про своїх рідних, згадують лише на краще. Плачуть та посміхаються від спогадів. І дуже сильно сподіваються на їхнє повернення з полону.

Після того знімання, я сповна відчула сенс фрази "всі наші мають повернутися додому з полону". Це не просто слова, складені до купи. Це мантра, надія, сподівання. Але вона нічого не вартує без дій.

Можна прийти на акцію і висловити підтримку родинам, що чекають. Можна розповісти про полонених у соцмережах. І точно варто підтримати українські сили оборони внеском, бо вони і вдень, і вночі працюють над завершенням війни.