У відвертому інтерв'ю для 24 каналу у межах проєкту СВОЇ подружжя розповіло, як кілька тижнів вони жили в окупованому Маріуполі під постійними обстрілами росіян, двічі втратили дім та змогли евакуюватися.

Важливо Про війну повідомив друг з Південної Кореї: історія волонтера, у якого росія двічі відбирала дім

Тетяна та Анатолій ще до початку війни та окупації Криму росіянами у 2014 році жили на півострові. Приблизно 7 років вони будували своє життя у містечку поблизу Севастополя. Однак російське вторгнення змусило їх покинути рідний дім та переїхати у Маріуполь.

Подружжя всім серцем любило це місто на узбережжі Азовського моря, яке зараз фактично повністю зруйнували російські загарбники. Вони з особливим теплом згадують море, мирне небо та свою домівку, в яку невідомо коли зможуть повернутися.

Розкажіть, будь ласка, про Маріуполь. Який він? Що вам найбільше подобалося там?

Тетяна: Ну, звичайно, море. Воно дуже лагідне, м'яке, красиве. І хоча воно не завжди привітне, але воно таке рідне. В останні роки місто було відбудоване, воно стало сучасним. Все нове та гарне. Зараз, коли це все зруйноване, уже нічого не побачиш.

Ми жили та насолоджувались тим, що у нас було. Я завжди казала: дивлюсь на небо – а скільки воно коштує? Це насолода така, що не передати. Найкрасивіше небо – над Маріуполем,
– згадала жінка.

Зауважимо, що Маріуполь під час війни чи не найбільше постраждав від атак російських окупантів. У місті не залишилося жодної цілої споруди, а вся інфраструктура знищена на 90 – 95%.

Як виглядає Маріуполь сьогодні: дивіться відео

Тривалий час Анатолій з дружиною жили в Криму. Але коли туди вдерлися росіяни, вони зрозуміли: буде багато крові.

Анатолій: Ще коли ми збиралися переїхати в Крим, наші друзі вже тоді казали: а куди ви їдете, там же буде війна. Це був 2009 рік. Коли ми туди приїхали, то зрозуміли, що війна дійсно буде. Просто тоді там (у Криму – 24 канал) була росія.

Тетяна: І росіянам там було дозволено робити все, що вони хочуть.

Зрештою, росія таки напала на Україну, відібравши у нас Крим. Подружжя не змогло жити в окупації, тож продало все майно та переїхало в український Маріуполь.

Чи думали, що почнеться повномасштабне вторгнення?

Тетяна: Думали. А чому ні? Вони цілий рік тримали свої війська біля наших кордонів. Цілий рік. Нащо це їм? Щоб потім сказати "Пішли додому?". Ні. Вони як собакам сказали "Фас!" і напали. Вони вже Крим захопили. То чого ж вони далі не підуть?


Тетяна та Анатолій були впевнені, що росія нападе / Фото 24 каналу

Як для вас почалося 24 лютого?

Тетяна: Наступило те, чого ми очікували. Ми прокинулись не від вибухів, 24 лютого ми їх не відчули. Але я почула, що сусід рано-вранці поїхав з дому.

Анатолій: Так, він завантажив дітей, речі в машину, і вони зранку поїхали.

Тетяна дуже боялася, що росіяни швидко захоплять місто. За її словами, тоді в Азовському морі перебувало багато ворожих кораблів. У будь-який момент міг висадитися ворожий десант. Подружжя не хотіло жити в окупації і прагнуло виїхати. Але вийшло це зробити не одразу, тож деякий час вони таки жили в окупації.

Ви пам'ятаєте дні в окупації? Ви ховалися під час бомбардувань?

Тетяна: У нас не було підвалу, і ми тільки молилися: як впаде, то тільки б так, щоб вбило одразу. Бо ми розуміли, що якщо поранить, ніхто ж не приїде, не допоможе. А як вб'є когось, то ховати де будемо? Ну, в городі будемо викопувати могилу. Ми це все проговорювали. Бо ми вже їздили містом цих 3 тижні, і бачили, що там відбувається.

Анатолій: Люди лежали просто на тротуарах, на дорогах. Все горіло. Ми чули, що нас бомбили і бомбили. Вирішили, що як тільки притихне – поїдемо. Крамниці вже не працювали. А літаки все частіше й частіше скидали бомби.

Ми сиділи ввечері, полетів літак, було чутно, що він летів і скинув бомбу. І було відчуття, наче ми всі провалилися. Не стало світла. Ось і все. Я боялася,
– додала Тетяна.

Тетяна: Дуже швидко зникло світло, а разом з ним і опалення. Тому що газовий котел працює від електроенергії. Холодно стало. 8 березня випав сніг. Дім охолонув, і температура – +2 градуси що на вулиці, що вдома. Їжі немає. Ну, каші, олія. А це потрібно було на чомусь приготувати. Холодно.

Тоді Толя зробив буржуйку. Немає ж ні інструмента, ні світла, щоб просвердлити. Знайшов якусь бочку, все склепав, вивели трубу у витяжку на кухні. Ми так жили 2 тижні, варили собі кашу, гріли воду. Прокинемося зранку? Не знаю… Прокинулись, живі.

Вам, напевно, було дуже важко морально. Як ви пережили цей період?

Анатолій: Головне складати план на день – що ти будеш робити. Це дуже важливо. Бо жити без плану в такій ситуації… Людина має обов'язково робити собі завдання, вона не має лежати, не має засмучуватись. Має обов'язково трудитись: дрова збирати, має бути в нормальному настрої. Вона не має бути пригніченою. Бо це все навалюється на людину такою грудою, що потім – хоч у петлю залізай.

Тетяна: Багатьох людей ми зустрічали на вулицях, всі ходили, збирали дрова. А біля багатоповерхівок люди збирались на вулиці й готували їжу. Це було так: обстріли йдуть, а люди на вулицях, ніхто не ховався. Толя зробив приймач. А ви думаєте, що? Зробили ж оцю пічку, тепер приймач. Ми слухали Єдині новини, вас слухали.

Анатолій: Воно летить зверху, ти ось так накриваєшся (прикриває руками голову). І все, головне – щоб не прилетіло в голову.


Подружжя з Маріуполя розповіло, як не зламатися морально, живучи в окупації / Фото 24 каналу

Спершу подружжя намагалося виїхати самостійно, не у складі евакуаційної колони. Вони доїхали до Мангуша, але побачили там російських військових і повернулися. Друга спроба виїхати була вже 15 березня. Тетяна та Анатолій побачили, що їде колона автівок і вирішили теж спробувати.

Тетяна: Ми швидко зібралися. Покидали у валізу пледи, щоб тепло було, воду та печиво.

Скрізь були їхні (російські – 24 канал) блокпости, вони перевіряли паспорти. Ми дуже боялись, що нас на Запоріжжя не пустять. Ну, люди їдуть, хто куди – хто в Бердянськ їхав, хто ще ближче, там села були на березі моря. Але нам треба було тільки на Запоріжжя.

Анатолій: Тільки в Україну, ніякий не Бердянськ, поки він окупований. Страшніше всього було те, що вони прийдуть і туди. Що вони прийдуть до нас, бо я їх знав ще з Криму.

Тетяна: Ну, чого ж вони прийшли? Вони прийшли вбивати. Їх потрібно боятися, хто не хоче виїжджати, чого ж чекати-то?

Як вам вдалося доїхати до Запоріжжя?

Тетяна: Одразу нас не пропустили рашисти. Вже була 6 година, вони сказали, що після 6-ї не пустимо. Завертайте в село Хмельницьке. І там ми переночували.

Нас там прийняли українці, в школі дали каремати, матраци, які були, ковдри. Нас нагодували, принесли все своє. Зварили два супи, борщ, компот, хліб, сало,
– розповіла Тетяна.

Це були звичайні мешканці села, яких організував директор однієї зі шкіл. Чимало людей знаходили там тимчасовий прихисток, набиралися сил та рушали далі.

Тетяна та Анатолій їхали через Василівку. Тоді вона ще була під контролем України. Дорога була важкою, місцями все було заміноване.

"Але там вже були наші. Ми приїхали й нарешті видихнули. Ми були щасливі, що вже в Україні. Справжній, неокупованій. І приїхали в Запоріжжя. Ми руки помили теплою водою, вперше за 2 тижні", – згадала Тетяна.

Вони переночували у Запоріжжі, але тої ночі місто знов обстрілювали окупанти. Подружжя було налякане, тож вирішило їхати чимдалі, на Захід.

Тетяна: ми вирішили їхати далі. Ми не думали, куди саме. Планували кудись у бік Львова, але не думали, що прямо до Львова. Спершу жили у прихистку на вулиці Степана Бандери, потім прийшли у "Твою Опору".

Що відомо про прихисток "Твоя Опора"

Прихисток організований благодійним фондом "Твоя Опора" разом з партнерами від початку повномасштабного вторгнення став для сотень українців другим домом. Шелтер дуже потребує підтримки, адже там зараз перебуває понад 100 українців здебільшого з Донецької, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей. Але загалом місткість прихистку до 180 осіб, і регулярно евакуаційним потягом привозять ще людей, які не в змозі залишатися вдома або ж узагалі втратили свій дім.


Подружжя евакуювалося до Львова / Фото 24 каналу

Що ви можете сказати людям, які не хочуть евакуйовуватися з окупованих територій?

Тетяна: Люди, які живуть на територіях, які окуповані, або там де ведуться бойові дії, – їдьте звідти. Ну чого чекати, коли туди окупанти прийдуть? Життя дорожче всього того, що ви там накопичили. Із собою все одно нічого не забереш. А Господь дасть щось… От нам дав: і їжу, і ліжко, і світло, і тепло, і воду, і людей.

Тетяна та Анатолій дійсно втратили все. Їхній бізнес розбомбили, а додому вони повернутися не можуть. Так вийшло, що двічі за життя подружжя у них майже все відібрали окупанти.

Анатолій: Я готувався зустріти старість. Усе в мене було по науці. Бізнес, який приносив гроші. Я підготувався так, щоби зустріти старість більш-менш безбідно. Все зробив так, щоби бізнес працював без моєї участі. Я 30 років трудився, щоби зробити свій бізнес. Але вийшло, що мій бізнес розбомбили.


Подружжя двічі втратило дім через росіян / Фото 24 канал

Тетяна поспішила заспокоїти чоловіка, підтримати його, хоч і самій було не легше.

Тетяна: Ну, і нічого такого. Живі-здорові, слава Богу. Нам дуже багато добрих людей зустрілися по дорозі, і я навіть не знаю, як сказати, ми дуже вдячні всім-всім-всім.

Я пішла до стоматолога, а він запитав, звідки ми. Ну, по нас було видно, що ми переселенці. Записалися на прийом, ми прийшли, він полікував мене… І грошей з мене не взяв. Каже, це вам подарунок. Я кажу: та я можу заплатити! Він каже: ні. Ну, так вирішили, дякую,
– розповіла Тетяна.

Тетяна: Спершу жили в гімназії, потім мусили звідти переїхати. Нам дали цю адресу (прихистку "Твоя Опора"). Ми прийшли. Тут чудово, слів нема, щоб сказати, як гарно. Це дуже гарний прихисток, гарні волонтери працюють – і дівчата, і хлопці. Тут любов. Ми такого міста не бачили, як Львів.


Подружжя знайшло прихисток у "Твоїй Опорі" / Фото 24 каналу

Чи хотіли б ви повернутися в Маріуполь?

Анатолій: А Маріуполя нема. Як оце, знаєте, в домі є квартира, і вона жива. А все інше – дім вигорілий. І тобі кажуть – ти повертайся, у тебе ж квартира "жива". А ти кажеш: а як я туди потраплю?

Коли росіяни прийшли в Крим, от що ти відчуваєш? Коли ти, українець, а тебе прийшли й окупували. Поставили навкруги кораблі. Ти їх бачиш, можеш перерахувати, скільки їх. Ти відчуваєш себе там як хто? Звісно, як окупований. Вони вкрали радість,
– додав чоловік.

Тетяна: От буває у людини радість в житті, вона її відчуває від того, що бачить небо, бачить море, бачить своє місце, людей. Радістю людина живе! І ось у тебе цю радість вкрали. Ти просто не хочеш дивитися вже на те небо, яке над Кримом, на те море, воно не приносить тобі радощів. Як прийшло от щось темне, нависло над тобою і придавило. Ось таке відчуття було в Криму. Я боюся, що відчуття, навіть коли я повернусь в Маріуполь, буде таке ж.

Подружжя Тетяни та Анатолія не змогло жити в окупації, під постійними дулами автоматів. І навіть попри всі ті страхіття, які вони бачили в окупованому росіянами Маріуполі, вони не зламалися. Їм вистачило сил двічі покинули все, що разом накопичували та будували роками, аби жити у вільній країні. Тож тепер подружжя мріє повернутися додому і насолоджуватися простими речима. Такими, як прогулянка на узбережжі Азовського морі та мирне небо без ворожих снарядів і ракет.