До 2014 року В'ячеслав жив у Докучаєвську на Донеччині. російська армія змусила чоловіка покинути те, над чим він все життя працював, і виїхати у Херсон. А у 2022 році – вже з Херсона до Львова. Історію українця читайте у межах проєкту СВОЇ 24 каналу.

Рекомендуємо Страшно ходити під бомбами, – дружина захисника Маріуполя про евакуацію й нове життя у Львові

Батьки В'ячеслава переїхали в Україну ще за часів радянського союзу. Їхній рід з Далекого Сходу репресували в Казахстан. В'ячеслав народився вже в Україні.

Яким було ваше життя до початку російського вторгнення у 2014 році?

Наше місто до 2014 року було дуже комфортним. Навіть люди з Донецька переїжджали й купували собі квартири або будинки в Докучаєвську. У нас була добре розвинена інфраструктура, зоопарк, культурні пам'ятки. Але це все просто пішло в нікуди. Ніякого комфорту та розвитку після вторгнення росії в моєму місті не залишилося.

Зауважимо, що Докучаєвськ розташований між Донецьком та Маріуполем, тобто до 2022 року він був практично на лінії розмежування. Мешканці, які залишилися жити в окупації, практично щодня впродовж 8 років чули звуки обстрілів.

Від того Докучаєвська, в якому жив В'ячеслав, вже нічого не залишилося. Більшість з 25-тисячного населення виїхала, лишилися пенсіонери. Наприкінці березня росіяни створили в місті "фільтраційний табір" для мешканців Маріуполя.


Докучаєвський зоопарк до початку війни / Фото I go to World

Побачивши, що росія масштабно та планомірно захоплює Донбас, у травні я, моя громадянська дружина, син та донька виїхали. Не відразу, це поступово відбувалося, але залишатися там вже не можна було.

Було дуже важко покинути свій дім. Це була наша маленька батьківщина. Віддавати свій дім тому, хто прийшов його вкрасти, для мене, як для чоловіка, було дуже важко.
– зізнався В'ячеслав.

Жінка поверталася періодично у місто, бо в неї там мати залишилася, батьківський дім. Це пам'ять. Повністю ми всі переїхали на початку 2015 року. У Херсоні довелося все починати спочатку – шукати роботу, думати про бізнес. При цьому я тоді ще волонтерством почав займатися – допомагав військовим, які в АТО були.

За 8 років життя в Херсоні встигли там облаштуватися?

Ні, якось навіть і не обжилися. Житло було орендоване. У нас залишалася надія, що все повернеться, що ЗСУ повернуться в наше місто, а ми – додому. Дуже сильно пускати коріння ми не хотіли,
– розповів чоловік.

Спершу я працював на приватному підприємстві, яке спеціалізувалося на металоконструкціях, чорному металі, металовиробах. Дружина влаштувалася у будівельну компанію.

Вже згодом я відкрив власний бізнес. Спершу це був продаж металу, а потім – сонячних батарей, які ми й монтували. Але знову прийшла війна…

Яким у вас було 24 лютого? Що пам'ятаєте з того дня?

Ми якраз за 5 – 6 днів до того приїхали в Ірпінь по роботі. Син з невісткою були у Херсоні. Близько 5 години ранку на телефон прийшло повідомлення від друга з Південної Кореї. Він написав, що в Україні почалася війна, що бомблять Харків, Дніпро, Херсон, а по всьому Донецькому напрямку пішли в атаку росіяни. Ми спершу не повірили. А тоді я відкрив вікно у квартирі та почув гуркіт зі сторони Гостомеля. Тоді ми побачили те саме, що бачили у 2014 році.

Важливо Роздягли у полі під дулом автомата, – історія Анни, яка з сім'єю виїхала з окупованої Херсонщини

Тобто ваш друг в Кореї швидше дізнався про війну?

Так-так, у них там інший часовий пояс – різниці 6 годин. Він побачив новини і написав нам, бо ми спали. Я прокинувся від його повідомлення, а тоді вже прочитав новини в інтернеті.

Що тоді відбувалося в Ірпені? Вам було страшно?

Ми чули, як стріляли по Ірпені та Гостомелі. Чули, як наші військові підірвали міст, щоб росіяни не пішли на Київ. Ми все це чули, але були дуже спокійні у порівнянні з іншими людьми. Ми це вже бачили у 2014 році. Ми знали, що таке розрив снарядів. Тому були якісь холоднокровні та зібрані,
– пригадав В'ячеслав.

При цьому В'ячеслав не думав, що війна буде повномасштабною, а ворог піде у наступ з різних напрямків. Ніхто не міг уявити, що росіяни так нахабно та безсоромно полізуть на нашу землю.

Я не думав, що будуть стріляти по Києву, Житомиру, Чернігову, Запоріжжю – всюди. Ми вважали, що окупанти підуть з Донецька та Луганська, але аж ніяк не з усіх сторін. Виявилося, що росія розв'язала цинічну та віроломну війну.

Коли ми зрозуміли, що нашим військовим доведеться тимчасово відійти, то вирішили, що треба виїжджати. Це було 27 лютого, перед тим до нас приїхала донька, яка працювала в ДСНС у Маріуполі.

А як вона вибралася з міста?

Вони з хлопцем поїхали з Маріуполя на другий день війни. Там все дуже швидко почалося. На щастя, вони нормально виїхали, але зовсім впритул – російські війська вже заходили в місто.


Зруйнований росіянами Маріуполь / Фото Anadolu Agency

Як ви їхали з Ірпеня? Там ще не було російських військових?

На щастя, ні. Ми їхали ще через наші блокпости. Встигли за 4 – 5 годин до того, як в Ірпінь зайшли російські війська. Квартира, яку ми орендували, зараз стоїть, але на дах будинку снаряд залетів. Взагалі багато будинків в цьому районі постраждали.


Будинок в Ірпені, який постраждав від російських обстрілів / Фото Богдани Гайворонської

Чому вирішили поїхати саме до Львова?

Я відправляв родину за кордон, тому ми їхали через Львів, а я там і залишився. Донька, до речі, вже повернулася. Не змогла без улюбленої роботи. У Львові вона влаштувалася диспетчером у ДСНС. Їй тут дуже подобається,
– розповів чоловік.

А я у Львові постійно волонтерю. У нас є громадська організація етнічних корейців України "Асадаль". Тут ми підписали меморандум про співпрацю з ГО "Рокада", яка співпрацює з ЮНІСЕФ та ООН. Вони допомагають людям психологічно, а ми – гуманітарно.

Наша ГО орендувала у Львові приміщення. Я весь час допомагаю переселенцям та військовим. Вважаю, що кожен, хто має можливість, має допомагати іншим.

Ми помагаємо всюди, де кличуть. Даємо їжу та ліки людям похилого віку, дітям, допомагаємо лікарням.


В'ячеслав разом з друзями волонтерить у Львові / Фото В'ячеслава Кіма

Як вам Львів? Чи плануєте тут залишитися?

Місто – чудове, мені дуже подобається. Не помітив якоїсь суттєвої різниці, адже це – Україна. Я весь час у роботі, часу взагалі нема. Якщо буде потреба на іншому напрямку, то, можливо, доведеться переїхати на Південь чи на Схід. Може, там треба буде людям допомагати.

В'ячеслав не зосереджений на тому, щоб облаштовувати власне життя. Він вважає, що зараз основне – наближати перемогу й допомагати людям. Коли ЗСУ почнуть звільняти населені пункти, чоловік готовий їхати в нове місто, аби там допомагати населенню.

Чи хтось з ваших родичів або друзів залишився у Херсоні?

Майже всі родичі з Херсона виїхали. Встигли. Але деякі близькі люди залишилися. Ми з ними спілкуємося. Вони чекають, коли наші війська повернуть Херсон, виженуть всіх загарбників і підуть далі.

Треба йти на Крим. Він має бути українським, бо пропаганда, яка там діє, виїдає розум людини. Якою б розумною людина не була, вона потрапить під її вплив і почне вірити в різні нісенітниці. Щоб цього не було, треба звільняти півострів,
– наголосив В'ячеслав.

Чоловік зазначив, що у Херсоні та навіть на Донбасі люди чекають на день, коли ЗСУ виженуть росіян. А ті, хто не згодні з законами України, мають лише один шлях – у росію.

Читайте також Нас бомбили літаки, вибухали вакуумні бомби, – переселенець Микола про перші дні пекла у Харкові

Що ви порадите людям, які не виїжджають з міст та сіл, де тривають активні бойові дії?

Ті, що зараз в окупації, мають знати, що Україна їх не покинула й обов'язково повернеться.

Але, якщо є хоч малесенька можливість виїхати – ловіть її. Повернутися додому завжди можна, але цей дім буде не потрібен, якщо не буде людини. Тому найперше, що має зробити людина, яка любить свою країну, це виїхати і дати можливість військам зробити те, що вони мають зробити – визволити територію від цієї наволочі,
– твердо сказав чоловік.

До речі, а що з вашим бізнесом у Херсоні?

Наш офіс "віджали". Речі, які були, розграбували мародери. Що там лишилося – побачу вже, як вернуся в український Херсон.

Які маєте плани після нашої перемоги?

Підняти бізнес. Треба, щоб Україна запрацювала. Їй треба вставати з колін. Під тягарем цих всіх проблем Україна підігнулася, але це не надовго. Я хочу, щоб запрацював бізнес, щоб люди почали вертатися додому. Ті, які працюють за кордоном, це теж добре, але хай працюють на Україну.

Зараз кожен розуміє це і кожен помагає так, як може. Ми всі – на своєму місці.

В'ячеслав, як і всі українці, весь світ, переконаний, що Україна переможе й завершить цю мерзенну війну. Потрібен лише час. Щоб наблизити перемогу, кожен має працювати на спільне благо. Разом – ми єдині і непереможні.