Щоправда, для цього доводилося носити під пахвою куряче яйце, а після смерті господаря такий помічник нібито забирав із собою і його душу. Розповідаємо про так званого хованця – одного з найдивніших персонажів українських народних вірувань.
Як "вирощували" хованця
У народних віруваннях українців існувало уявлення про домовика, якого також називали Антипком. Це була своєрідна домашня нечиста сила, яку людина нібито могла отримати собі в помічники.
Один із таких переказів наприкінці ХІХ століття записав Іван Франко. У його збірці "Людові вірування на Підгір’ї", опублікованій 1898 року, йдеться про те, що Антипко або хованець мав "виклюватися" з курячого зноска – маленького яйця, яке несла курка.
Далі починається найхимерніша частина повір’я. За записом Франка, яйце потрібно було намастити попелом із кістки мерця, загорнути в шматок тканини та носити під пахвою, доки з нього не вилупиться Антипко. У деяких етнографічних записах сказано, що яйце треба носити 9 днів. Цікаво, як вони дізнавалися, що Антипко вже вилупився...
Як у давнину собі створювали духа хати / Magnific
Тобто хованця не просто випадково десь зустрічали – за цим віруванням, його можна було фактично "завести" собі самостійно.
Навіщо був потрібен хованець
Причина була цілком зрозумілою для людини, яка жила господарством. Хованець мав служити своєму господареві: доглядати худобу, оберігати її від шкоди та допомагати людині розбагатіти. Після того як дух з’являвся, він нібито залишався жити при своєму господареві.
Тобто в народній уяві це був своєрідний надприродний помічник: людина отримувала додаткову силу для господарства, а натомість мусила виконувати певні умови. Зокрема, Франко записав, що господар мав годувати хованця несоленою їжею. Але найважливіше правило стосувалося вже не життя, а смерті.
Яку ціну треба було заплатити за такого помічника
За цим народним віруванням, допомога хованця не була безплатною. Після смерті господаря нечистий мав забрати його душу, а накопичене за життя багатство, за повір’ям, зрештою мало зникнути.
Саме тому образ хованця відрізняється від сучасного уявлення про доброго домовика, який просто живе десь у хаті та допомагає господарям. У народних віруваннях це радше небезпечний надприродний помічник, зв’язок із яким міг обернутися для людини великою бідою.
Важливо й те, що ми говоримо саме про народне вірування, а не про реальну практику, яку обов’язково виконували всі українці. Франко записував окремі перекази та уявлення, поширені в конкретних місцевостях, і саме так їх варто сприймати.
Історія про яйце під пахвою – це не інструкція наших предків із "вирощування домовика", а цікавий і трохи моторошний приклад того, як традиційна культура пояснювала бажання людини розбагатіти, отримати захист і заручитися надприродною допомогою.
До речі, у наших предків було чимало інших моторошних ритуалів, забобонів та традицій, наприклад, "запікання" немовля.