У післядень Валентина ми з моєю тодішньою дівчиною поїхали за місто... Я лежав на снігу, поруч фотоапарат – причина мого падіння. Мобільного зв'язку не було. А вставати ні самому, ні з допомогою моєї дівчини якось не "хотілось". Тому вона побігла гукати когось на допомогу. Я лежав під чистим лютневим небом і не думав про те, що буде далі.
Ще задовго до тих подій, навіть задовго до мого народження, науковці з Північно-Західного університету (США) та з Массачусетського університету провели цікаве дослідження, фокусуючись на двох групах: нещодавніх переможцях національної лотереї, з призом між 50 тисяч доларів та 1 мільйоном, і людях, які нещодавно отримали травму, і як результат пересувалися на візках. Серед інших речей, обидві групи опитали на предмет задоволення, яке вони отримують від буденних речей: спілкування з друзями, перегляд телевізора, смачної їжі, жартів чи компліментів. Результати показали, що люди, які зазнали травми були щасливішиими, ніж переможці лотереї.
Читайте також: Параолімпійці. Дмитро Щебетюк
Багато висновків зробили з цього дослідження, але, як на мене, найголовніший – ми, люди, погано вміємо передбачати, що може зробити нас щасливими. В теорії та поверхневій логіці – це звичайно гроші. Хоч спершу вони дають сильний емоційний ефект, проте його дія дуже короткотривала. З часом щось нове та революційне в нашому житті приїдається і втрачає свій блиск. Тому через певний час рівень щастя людини, яка отримала через гроші повертається до колишньої позначки. А люди, які не мають великих грошей, навчаються знаходити щастя в простих речах.
Справді важливі речі роблять нас щасливими завжди. Це я можу заявити і як людина, чий холодильник певний час відлунював пустоту, а гаманець йому вторував. І як людина, що заробила на все, що має зараз самостійно.
Травма, якою б серйозною вона не була, не є перепоною для щастя. Суспільство переконане, що вона обов'язково має змінити людину. Без варіантів. І скоріш за все це зміни на гірше. В головах багатьох українців образ людини на візку чи з будь-якою іншою інвалідністю – депресивний, фізично обмежений і нещасливий. Скажу прямо: це не дуже приємно. Особливо, коли на тебе цю тезу спрямовують незнайомці.
Візок – лише спосіб пересування. Він не має впливати на ваше сприйняття людини. Зрештою коли я пересідаю за кермо автівки, це ж не змінює ставлення людей до мене. Як мінімум, допоки дотримуюсь правил дорожнього руху. Якщо для мене немає різниці між візком та машиною, то чому сторонні дозволяють собі створювати цю різницю?
Читайте також: Як знайти радість у житті: рецепти Далай-лами і архієпископа Туту
Візок – лише моя особливість. І вона не робить мене менш щасливою людиною. Як і моя борода. Як у когось блакитні очі, кирпатий ніс чи форма стопи. Так, візок – не є наслідком генетичної мутації, як блакитні очі, проте це не робить його особливішим.
Для кожного з нас своя ситуація найтяжча та найскладніша. Насамперед, в момент, коли її треба пережити. Для нас стає не так важливо: чи це застуда з температурою, зламана нога чи травма хребта. І що нас визначає – наше ставлення до ситуації, як ми проходимо крізь неї та адаптуємось, коли не можемо її змінити.
...Саме цього дня вісім років тому я лежав на снігу під деревом. Не уявляв, що буде далі. Напевне, якби в той момент повідомили ступінь серйозності травми, мій світ зруйнувався б. Звичайно, не назавжди.
Вже пізніше до мого життя прийшли лікарня й операція. Візок і реабілітація. Спорт. Громадська діяльність. Співзаснування Доступно.UA. Підйом з візком на львівську ратушу. Постійні появи в медіа. Прямі ефіри з Паралімпійської студії Ріо-2016. TEDxKyiv. "#@)₴?$0 з Майклом Щуром". Босфор. Я побував на Сейшелах! І ось я тут. З грандіозними планами на майбутнє.
Декілька днів тому я так само лежав на підлозі. В центрі Києва, в одному зі столичних коворкінгів. Я не послизнувся і не впав. Розминав спину після довгого робочого дня. Поруч стояв мій візок, а в іншій частині приміщення наша команда Доступно.UA доїдала піццу та готувалась до продовження роботи. Чи почував я себе щасливим? Так. Однозначно.
Від подій восьмирічної давності у мене залишився хіба довгий несеметричний шрам вздовж хребта. І відчуття, що травма поставила крапку в черговому розділі мого життя. А після цієї крапки я не закриваю книгу, бо досі маю багато, що сказати.
Читайте також: Чим корисні обійми: 10 несподіваних фактів
Автор: Дмитро Щебетюк