Португалія – дальній край Європи, де тихо та спокійно, але так було не завжди. Рівно 50 років тому – 25 листопада 1975-го – ця країна могла стати європейською Кубою чи Нікарагуа.

Чому цього не сталося, хто цьому завадив і чи є тут паралелі з Україною – читайте в матеріалі 24 Каналу в межах рубрики "Історія дня".

Читайте також Революція гвоздик: заколот військових зміг скинути найдовший диктаторський режим Європи

25 квітня 1974 року в Португалії відбулася так звана "Революція гвоздик" – практично безкровне повалення режиму авторитарної диктатури військовими. Їх стали називати "капітани квітня". Вони ж сформували вищий тимчасовий орган управління Ради Революції або "Раду 9", що мала підготувати країну до переходу до демократії та взяти на себе відповідальність за проходження турбулентного періоду.

Усунення автократів від влади не означало миттєвого "покращення", навпаки країна занурилася в хаос, хитку стабільність було зруйновано, кризові явища посилились, поляризація суспільства сягнула апогею. Жоден уряд не міг запропонувати чіткий план дій по виходу з кризи.

Точніше – серії криз. Бо крім економіки треба було ще якось дати раду з військовими, правильно відпустити колонії (бо на той час Португалія ще залишалась, де-факто, колоніальною імперією та зберігала контроль над Мозамбіком, Анголою, Кабо-Верде, Гвінеєю-Бісау, Східним Тимором і Макао) та зберегти баланс у відносинах зі союзниками та партнерами. Не дивно, що за рік змінилося аж 6 урядів.


Португальські військові – головні дійові особи "тихої революції" / фото publico.pt

Не було одностайності й у самому суспільстві. Прикметою тих днів стали постійні демонстрації та страйки. Звісно, в такій ситуації на перший план вийшли численні ліві та лівацькі групи на чолі з комуністами. Вони також не були єдині – в цей час у Португалії діяли групи маоїстів, фанатів Че Гевари, анархісти та інші.

Класичні комуністи часто мали на них суто формальний вплив, а подекуди – жодного, особливо на аграрному півдні країни, де почалися погроми маєтків латифундистів і виникли стихійні комуни.

На правому фланзі також були свої гарячі голови. Деякі з них мріяли про реставрацію режиму Салазара, а дехто навіть обережно натякав на реставрацію монархії, повторюючи легендарне "Заграниця нам допоможе".

Хто такий Салазар Вчений, який запровадив 40-річну військову диктатуру

Під "закордонням" вважалися США. Останні мали в таких справах неабиякий досвід. По-перше, спільна з британцями операція з повалення режиму прем'єра Моссадика в Ірані в 1953 році, а також зовсім свіжа операція в Чилі. Тоді у вересні 1973 року військові під орудою Августо Піночета та за повної підтримки США здійснили успішний заколот проти лівого президента Сальвадора Альєнде.

У лютому 1975 році американці зробили непрозорий натяк і підвезли до дельти річки Тежу свій авіаносець USS Saratoga, який демонстративно встав навпроти президентського палацу. Це був сигнал тодішньому лівому уряду, який складався з соціалістів, комуністів та їх симпатиків, триматися в межах дозволеного.


Лісабон прокинувся, побачивши авіаносець USS Saratoga, що стояв на якорі перед Палацом Белень / фото o-jacaranda

Далі американці спробували діяти. У березні 1975 року шанс стати португальським Піночетом мав генерал Антоніу Спінола. Герой колоніальної війни та перший президент демократичної Португалії, він був обурений засиллям лівих у черговому португальському уряді та спробував підняти заколот, але ця спроба зазнала невдачі. Спінолу не підтримали його ж симпатики та спроба провалилася.

Ці події сприяли мобілізації лівих і запустили процес, відомий як "Спекотне літо" (Verão Quente). За цим терміном ховаються експропріації, силові захоплення майна, погроми, теракти, спроби "націоналізації" та навіть колективізації.

При цьому на півдні країни в комуністів краще виходило, тоді як на півночі, де не було великих заводів і агрогосподарств, ліві отримали відсіч, а подекуди й самі ставали жертвами гарячих голів. Втім, головними акторами були не цивільні, а люди зі зброєю. По всій Португалії військові бази розділились на "ліві" та "праві", що поставило країну на межу громадянської війни.

У США на всі ці події дивилися з великим занекопоєнням. Річ у тім, що Португалія для американців є стратегічним партнером, адже дозволила США розмістити базу повітряних сил на Азорських островах. База "Лагуш" на острові Терсейра відігравала стратегічну роль під час Другої світової війни, згодом вона стала хабом для логістичного сполучення США зі своїм союзником Ізраїлем, а також місцем, що дозволяє контролювати американській авіації Європу та Близький Схід (не забуваймо, мова про часи Холодної війни).

За право базуватися на Азорах США активно закривали очі на не демократичні практики режиму Салазара і навіть зробили Португалію країною-засновницею НАТО. У разі захоплення влади в Португалії комуністами держсекретар США Генрі Кіссінджер розробив план окупації Терсейри та був готовий запустити його в життя.

До теми Епоха Кіссінджера․ Легендарний дипломат, архітектор розвідки та конструктор світового порядку

Були готові й ліві. Після подій "спекотного літа" в них з'явилося розуміння того, що "Революція гвоздик" 25 квітня 1974 року була аналогом російської Лютневої революції 1917-го, тому необхідна нова – "жовтнева" революція. Інакше комуністи взяти владу не могли – на перших вільних виборах в Португалії, які відбулися 25 квітня 1975 року, комуністи взяли лише 12,5% (3 місце), натомість перемогли соціалісти та соціал-демократи (38% і 26% відповідно).

Вона почалася 25 листопада 1975 року й нині відома як "тиха революція". Заколот почався на базі ВВС Танкуш, що в 130 кілометрах від Лісабона. Місцеві десантники оголосили, що беруть владу в країні та закликали всіх інших приєднатися до них.

Приклад наслідували деякі інші військові, які захопили гору Монсанту – стратегічну позицію, що дає повний контроль над Лісабоном. Також комуністи намагалися роздавати зброю студентам і маніфестантам, будувати барикади та починати вуличні бої. Очолив повстання фанат Че Гавари генерал Отелу Сарайва ді Карвалью.

Далі мав взяти слово "червоний адмірал" Роза Коутінью, він командував флотом, який мав підтримати заколотників, подавити спротив урядових військ, а сам Роза Коутінью мав стати лідером революції.


Військовий патруль в Лісабоні, 25 листопада 1975 року / фото MANUEL MOURA/LUSA

Кажуть, на допомогу "червоним" мали прийти радянські ВМС, які тоді базувалися біля берегів Африки. Нині в це важко повірити, але така реальність дійсно існувала. СРСР у той час був на піку своєї могутності – він ще не загрузнув в Афганістані, показав силу в Чехословаччині, мав великий авторитет серед країн Третього світу (нинішнього "Глобального Півдня"), отримав перші великі порції нафтодоларів, глузував зі страждань Заходу від нафтового ембарго і ще не думав розвалюватись.

Втім, цим шансом СРСР не скористався. Чи то все надто швидко відбулося, чи то Москва не наважилась саботувати процес нормалізації в Гельсінкі, чи то просто не повірила в успіх португальських заколотників.

Так чи інакше, але офіційні комуністи на чолі з Алваро Куньялом не наважились активно підтримати воєнних маоїстів, а "червоний адмірал" Роза Коутінью не наважився віддати наказ флоту до активних дій. Відтак фраза "лисий злякався", а адмірал дійсно був голомозий, стала мемом, а португальська "Аврора" не вистрілила.


Військова техніка урядових сил в центрі Лісабона 25 листопада 1975 року / фото Public Domain

Таким чином, червоні десантники опинилися заблоковані – до гори Монсанту із сусідньої Амадори прибули загартовані війнами в Африці командос, які перед тим жорстоко та криваво подавили спроби окремих революціонерів захопити місцеві поліційні відділки. Командос з Амадори, до речі, вважалися прихильниками ультраправих, але тоді стали на захист революції.

Один із "капітанів квітня" Вашку Лоренсу взяв у ті години на себе повноту влади та вмовив командос не топити все в крові, а заколотникам запропонував почесну капітуляцію. Ті змушені були погодитись й на цьому спроба червоного путчу була відбита.

Показово, що заколот фанатів Че Гевари не підтримали прості португальці. Їм вистачило далекоглядності не підтримати та запустити сценарій громадянської війни, який забрав у сусідній Іспанії 450 000 тисяч людських життів.

У підсумку все завершилось добре: Португалія уникла громадянської війни, зберегла територіальну цілісність, ухвалила нову Конституцію і твердо ступила на шлях демократизації та євроінтеграції. Результат – перед нами.

Для українців це дуже зрозуміла історія. Тільки замість "спекотного літа" і "тихої революції" у нас більшовики перемогли та запустили ціле "Червоне століття".

Новій владі Португалії в особі Ради Революції вистачило сил і рішучості боронити себе. Дякувати португальці мають "капітанам квітня" – героям "Революції гвоздик", які знайшли потрібні слова для військових.


Лідер заколотників генерал Отелу Сарайва ді Карвалью та його переможець капітан Вашку Лоренсу / Фото expresso.pt

У Петрограді тодішні "капітани квітня" під час штурму Зимового палацу сиділи по домівках, а в Україні в наступні дні були демобілізовані, зраджені, а згодом – знищені.

Ми не захистили свою державність, здобуту в 1917-му, й вкотре повірили росіянам. Наслідком стали колективізація, масові репресії, Голодомор та русифікація.

Тому сьогодні треба вітати португальців з тим, які вони щасливці. Бо не стали європейською Кубою чи Нікарагуа, не повторили трагічний шлях України 20 століття.