Державні символи України – це не лише сучасні атрибути, а й відображення нашої тисячолітньої історії. Від жовто-синіх кольорів і княжого тризуба до боротьби УНР, УПА та нинішньої війни – кожен із них є свідченням тяглості державності та незламного прагнення до свободи.

Про те, коли вперше з'явився жовто-синій стяг, чому тризуб вважають одним із найдавніших гербів Європи, яку роль у становленні незалежності відіграв компроміс із комуністами, а також чому 24 серпня варто відзначати як День Відновлення Незалежності, в інтерв'ю 24 Каналу розповів Ігор Тодоров – український історик, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету.

Дивіться також За зберігання карали в'язницею: 5 вражаючих фактів про прапор України

Наскільки наш прапор є давнім? Коли він вперше з'явився і де його використовували раніше?

Відповідно до Конституції, наш прапор офіційно називається синьо-жовтий. Хоча в побуті поширена й назва "жовто-блакитний" – так його й досі часто продають у магазинах. Але саме "синьо-жовтий" закріплений на державному рівні.

Існують різні версії про походження кольорів. Дехто пов’язує їх із давніми язичницькими символами поклоніння небу й сонцю. Проте, якщо спиратися на історичні факти, перша підтверджена згадка сягає Грюнвальдської битви 1410 року. Тоді з’явився жовтий лев на синьому тлі. Згодом ці кольори можна побачити й на гетьманських гербах, зокрема Івана Мазепи та Кирила Розумовського.

Але власне синьо-жовтий прапор у сучасному вигляді вперше з'явився під час "весни народів" 1848 року. У Львові, що тоді входив до складу Австрійської імперії, русини підняли його над ратушею. Відтоді символ поступово поширювався, зокрема його використовували під час поховання Тараса Шевченка та на відзначенні століття з дня його народження у 1914 році.

Український і польський стяги над Львівською ратушею
Український і польський стяги над Львівською ратушею у 1848 році / Малюнок Целіни Домініковської

Під час Першої світової війни жовто-синій прапор став політичним символом. Його підіймали легіонери Українських січових стрільців, які воювали в складі Австро-угорської армії. Є також цікава версія, що у 1917 році жовто-синій прапор вперше підняли не у Києві, а в Петрограді й навіть у Москві над Кремлем.

Офіційного статусу прапор набув у часи Української Народної Республіки. Симон Петлюра використовував його у війську УНР, з цим стягом українці разом із поляками виборювали Київ і брали участь у Варшавській битві 1920 року. Саме тоді більшовики почали називати його "петлюрівським".

Попри заборону в радянські часи, пам’ять про прапор зберігалася. Зокрема, його підняла Карпатська Україна в 1939 році. Під синьо-жовтим прапором також воювала й Українська повстанська армія. У 1980-х роках він знову став ознакою визвольного руху: з'являвся на мітингах, фестивалі "Червона рута" в Чернівцях, а в 1990 році – над будівлею Київради.

24 серпня 1991 року синьо-жовтий стяг внесли до Верховної Ради, а 4 вересня він замайорів на її куполі поруч із радянським прапором УРСР. Лише 28 січня 1992 року було ухвалено закон, що закріпив синьо-жовтий як державний прапор України.

Прапор України внесли до Верховної Ради: дивіться відео

Чому саме поєднання синього та жовтого? Чи є якась історична версія, чому обрали саме ці кольори?

Є багато пояснень, найчастіше кажуть, що вони символізують синє небо та жовта пшениця. Це, радше, такі банальні трактування. На юридичному рівні чіткого офіційного визначення цих кольорів немає. Тобто існує певна свобода для тлумачень.

Відверто кажучи, це не має принципового значення. Так історично склалося – і ці кольори стали символом нашої держави.

Ці кольори, вони достатньо популярні в світі. Але в усьому світі, саме як державний прапор у такій послідовності – синій угорі, жовтий унизу – його має тільки Україна.

Часто можна почути думку, що наш прапор нібито "перевернутий". Мовляв, колись він був жовто-синім, а після Скоропадського порядок змінили. Чи справді так було?

Такі версії існують, і навіть доволі популярні. Мовляв, саме тому в Україні стільки негараздів, бо прапор "перевернули" і варто лише поміняти кольори місцями – й одразу настане щастя. Але це радше конспірологія.

Якщо звернутися до історичних документів, то ми побачимо, що жодних офіційних перевертань не було. Символіка, затверджена в УНР, повністю збереглася і за часів Гетьманату Скоропадського, і за Директорії.

Я чув такі розмови навіть серед колег-істориків, але вони не мають під собою реального підґрунтя. Сучасна історія України – це вже 34 роки незалежності під синьо-жовтим прапором. І цього досвіду абсолютно достатньо, щоб зрозуміти, що саме ці кольори – наш справжній державний символ, і змінювати тут нічого не треба.

Ми знаємо, яким є сучасний прапор України, пам’ятаємо радянську символіку та навіть те, якими були хоругви козацької доби. Але чи існував власний прапор у Київській Русі?

У ті часи в нашому розумінні державних прапорів не було. Під час походів використовували хоругви. Вони могли бути червоні, білі, жовті або сині, залежно від традицій та уподобань князів. Загального прапора Русі не існувало.

Водночас жовто-сині кольори зустрічалися у Галицькому та Волинському князівствах. Найвідоміший приклад – це золотий лев на синьому тлі.

Серед сучасних українських символів дедалі більшої популярності набув червоно-чорний стяг. Що він означає і яка його історія?

Це кольори, які мають глибоке народне коріння. У пісні "Два кольори" червоний символізує любов, а чорний – журбу. Хоча сьогодні він асоціюється насамперед з Українською повстанською армією.

Уперше його використали січові стрільці у 1916 році як допоміжний прапор поряд із жовто-синім. Згодом червоно-чорний стяг став символом підпілля ОУН та УПА, а в часи Революції Гідності цей прапор став символом так званого Правого сектору. Також під ним люди йшли на війну вже у 2014 році.

Це наша історія, до якої треба ставитися з повагою, ми нікого не ображаємо, не принижуємо, але під цим прапором також велася наша боротьба і ведеться зараз.

Крім прапора, ще одним нашим символом є герб. Якою є його історія і яке його значення?

Насамперед скажу, що офіційно затвердженого тлумачення герба немає. У Конституції закріплений так званий малий герб. Передбачалося ухвалення й "великого герба", були різні проєкти, навіть підтримані комітетами Верховної Ради, але на законодавчому рівні його так і не прийняли.

Коли кілька років тому це питання знову постало, чимало представників громадськості виступили проти: навіщо ускладнювати, якщо маємо простий і глибокий за змістом герб?

Його витоки сягають княжих часів. Починався він як особистий знак князя Володимира, який розвинув герб свого батька Святослава – двозуб. Існує 4 – 5 варіантів тризубу Володимира. Схожі символи можна знайти й в інших народів, зокрема у литовців. Можна казати, що були взаємні впливи, якраз Литовське князівство перебрало значною мірою спадок Київської Русі.

Тризуб на монеті князя Володимира

Тризуб на монеті князя Володимира / Фото з відкритих джерел

До речі, в нашому законодавстві закріплений і знак президента України. Його запровадили за часів Кучми. Під час інавгурації главі держави на шию вдягають ланцюг із шістьма історичними гербами – від князя Володимира і "Погоні" Великого князівства Литовського до особистого герба Богдана Хмельницького, символіки УНР та сучасного тризуба.

Історично наш герб бере початок у X столітті, за князя Володимира. Це один із найдавніших гербів Європи.

Багато держав мали складні герби з левами, орлами чи грифонами, а український знак завжди залишався простим.

Його відродження відбулося під час революції XX століття, коли Центральна Рада затвердила тризуб як герб УНР. Потім його використовували і гетьман Скоропадський, і Директорія, а протягом усього XX століття він лишався символом національно-визвольної боротьби.

Я особисто прихильник того, щоб 24 серпня ми відзначали не День Незалежності, а День Відновлення Незалежності. Адже в Акті 1991 року чітко підкреслюється, що українська державність має тисячолітню історію.

Чернетка Акту проголошення незалежності України
Чернетка Акту проголошення незалежності України / Фото Мустафи Найєма

Ми не проголосили щось абсолютно нове – ми відновили те, що існувало. На відміну від держав, які з’явилися лише у XX столітті, як-от Словенія, Україна має глибоке історичне коріння.

У протистоянні з Росією цей факт дуже важливий, адже ми повинні наголошувати, що маємо тяглість державності. І я вірю, що з часом у нас таки буде День Відновлення Незалежності.

Які події стали вирішальними для того, щоб комуністична більшість Верховної Ради все ж проголосувала 24 серпня за вихід України з Радянського Союзу?

Для багатьох це було неочікувано. Але безпосередньо перед проголошенням незалежності в Москві сталися драматичні події – створення Державного комітету з надзвичайного стану та фактичне усунення Горбачова.

Пам'ятаю, пішов до страйкового комітету, який тоді діяв на базі "Донецьквугілля". Виявилося, у них був зв'язок із Москвою, і стало відомо, що Єльцин чинить спротив. Це трохи заспокоїло. Кравчук тим часом не вводив надзвичайний стан в Україні, намагався діяти стримано, без конфліктів.

Але доля СРСР вирішувалася саме в Москві. Протистояння Єльцина і Горбачова врешті-решт призвело до розпаду Радянського Союзу. Нам незалежність дісталася безкровно, хоча сьогодні, як бачимо, ми платимо за неї величезною ціною.

Одразу після ухвалення Акта незалежності до Києва прилетіла делегація на чолі з віцепрезидентом Руцьким. І вже тоді почалися розмови про кордони. Мовляв, адміністративні межі республіки – це одне, а от тепер, після виходу з Союзу, треба "розібратися". Тобто питання територіальної цілісності виникло ще в серпні 1991 року. Нічого нового.

Що ж до комуністичної більшості, то її мотиви були прагматичними. Частина депутатів хотіла зберегти свої позиції вже в нових умовах. Тому утворилася своєрідна ситуативна більшість, де зійшлися інтереси опозиційної "Народної ради", яка послідовно боролася за незалежність, і так званих націонал-комуністів.

Варто згадати й Декларацію про державний суверенітет, ухвалену ще 1990 року. Там були пункти про без'ядерний статус і нейтралітет. Росія й нині спекулює цими словами, але в контексті початку 90-х це радше був виклик Москві, ніж реальний план. Адже у світі тоді ще існували і Варшавський договір, і Радянський Союз.

Таким чином, 24 серпня збіглися інтереси і націонал-патріотів, і частини колишніх комуністів. Але не всі підтримали.

Оновлено 1 вересня 2025 року. У цій розмові Ігор Тодоров озвучив інформацію про те, що серед тих, хто не підтримав Акт проголошення Незалежності був і Леонід Кучма. Однак ця інформація не відповідає дійсності.

Власне, коли Левко Лук'яненко писав оцей Акт проголошення незалежності, в найпершому варіанті він посилався на Четвертий Універсал Української Народної Республіки. І це викреслили. Тобто фактично, проголошуючи відновлення незалежності України в 91-му році, довелося відмовитися від спадщини УНР. Для чого довелося йти на такий крок саме націонал-демократичним силам у Верховній Раді тоді?

Я думаю, що це був крок компромісу. Щоб комуністи не завадили проголошенню незалежності. Для них, вихованих на боротьбі з "петлюрівцями" та "бандерівцями", було неприйнятно визнавати, що ми пов'язані зі "зрадниками".

Тому в націонал-демократів не було іншого виходу, окрім як піти на поступки. Так і з'явився текст у тій редакції, в якій його ухвалили.

Але все одно Акт мав історичне значення. Коли вже був закон про референдум, у бюлетені було надруковано повний текст Акту – без маніпуляцій зі шрифтами чи формулюваннями, як це робили, скажімо, в часи нацистської Німеччини. Це було абсолютно демократично.

Мій учитель, професор Лях, казав: "Україна була приречена на незалежність". Я з цим повністю згоден. Адже навіть на загальносоюзному референдумі 17 березня 1991 року питання було сформульоване маніпулятивно: якщо ти проти СРСР, то виходить, проти прав людей. Демократичні кола тоді радили бюлетені брати, але не голосувати. І я особисто так і зробив.

Водночас в Україні провели опитування про можливість створення Союзу вже на основі власної Декларації про державний суверенітет. І там було більше позитивних відповідей, ніж у загальносоюзному референдумі. Це дало Кравчуку аргумент ігнорувати тиск Горбачова і відмовитися від нового союзного договору.

Коли ж Єльцин хотів бачити СНД із єдиною армією та кордонами, Україна все це проігнорувала, розглядаючи як спосіб цивілізованого "розлучення". Адже на той момент уже був приклад Югославії, де розпад відбувався криваво. Україна уникнула такого сценарію. І це значною мірою завдяки позиції Кравчука.

А щодо відмови від спадщини УНР – уряд УНР в екзилі ж існував майже рік після проголошення Незалежності, до 22 серпня 1992 року. На той час він мав хоч якусь юридичну силу, чи це був радше формальний і номінальний орган?

Це було радше символічно. В еміграції не було єдності. Були прихильники гетьманату та інших течій.

Найвпливовішим залишався Державний центр УНР, але він існував більше як історичний орган. Він фактично не впливав, наприклад, на боротьбу ОУН чи УПА – це були різні площини.

Тому передача клейнодів від Миколи Плав’юка Кравчуку в серпні 1992 року була красивим і символічним кроком.

Президент УНР Микола Плав'юк тисне руку Кравчуку

Президент УНР Микола Плав'юк складає повноваження / Фото jnsm.com.ua

Цей акт був важливий як жест, що українська державність не переривалася навіть у вигнанні.

Але все одно майже рік виходить, що в нас існував уряд УНР в екзилі й уже існувала незалежна Україна. Чому це тривало майже рік?

Думаю, що тут були якісь домовленості, компроміси. Можна лише здогадуватися, що не всі в українській діаспорі сприймали цей Державний центр. Також і в Україні, в оточенні Кравчука, посткомуністичному за суттю, за поглядами, теж не дуже хотіли себе пов’язувати з емігрантським урядом, з українськими "буржуазними націоналістами", яких вони десятиліттями клеймили.

Тому, я думаю, цей рік ішов на пошук компромісів і підготовку зовнішнього акту передачі клейнодів не когось, а саме Гетьмана Мазепи. Адже Росія і тоді, і тепер вважає Мазепу зрадником.

Чому українську державу не визнавали відразу і як розпочався цей процес?

Це справді цікаво. Ми проголосили незалежність 24 серпня – це була субота. Теоретично вже в понеділок мали б визнавати. І дійсно визнали, але першими були колишні радянські республіки – Молдова, Таджикистан, Киргизстан, Казахстан, Туркменістан, Азербайджан. Проте вони ще не мали міжнародної правосуб’єктності. Лише визнання від повноцінних держав надає таку суб'єктність.

Україна дуже грамотно підійшла до цього питання. Рішення Верховної Ради – це одне, а підтвердження всенародним референдумом – зовсім інше. І 1 грудня 1991 року ми провели референдум. Це був ключовий момент. І навіть у Криму та Севастополі більшість проголосувала "за" – близько 53 – 54%. У моєму рідному Донецьку та Луганщині теж результати були десь 82 – 83%. Це були абсолютно чесні вибори, без будь-якого адміністративного впливу, з контролем спостерігачів з різних таборів.

І вже після референдуму почалася хвиля міжнародних визнань. Першою була Польща та Канада. Далі Литва, Росія та Угорщина. Дуже швидко, протягом місяця, нас визнали понад 80 держав. До кінця року і Європейська комісія.

США традиційно зволікали, але визнали на початку 1992 року. Загалом протягом першого року незалежності Україну визнали понад 150 країн світу.