Можливо ви також спостерігаєте за своїми внутрішніми гойдалками, які виснажують, бо дійсно гойдає добре. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Який вигляд має типова стрічка соцмереж?
Спочатку – фото весілля. Усміхнені люди, біла сукня, квіти, музика. Радість та щастя.
Наступний допис – звістка про загиблого воїна. Ти його не знаєш особисто. Але серце починає боліти, бо ця людина, яка віддала своє життя за моє, за країну – раптом стає внутрішньо близькою та рідною. Ти вдивляєшся в обличчя й біль наповнює, як хвиля.
Гортаєш далі – пост про народження дитини. Ти радієш, ставиш лайк, всміхаєшся та подумки бажаєш щасливого життя й дитині, й усій родині.
Потім – фотографії з похорону волонтерки. Ти особисто знала цю дівчину, бо вона жила в твоєму під'їзді й напередодні ти віталася з нею, коли вона вигулювала собачок. А вночі, коли вона виїхала рятувати життя людей з-під завалів після прильоту російської ракети, повторний удар забрав її життя та життя її друзів, які були разом з нею. Їй було 20 років… Нова хвиля болю, який вже не може бути ще більшим, бо він на межі можливостей, знову накриває тебе.
Після цього в стрічці – реклама косметики, курсу, ретриту, нового ресторану. І ти радієш, бо Україна живе, бізнес працює. Життя триває.
Гортаємо далі, а там – новина про дітей, убитих російською ракетою. Знову хвиля болю та відчаю. Аж тіло болить. Ти відчуваєш спустошення…
Ми ковзаємо пальцем по екрану, але насправді ковзаємо між життям і смертю. Від відчаю та болю до відвертої радості.
Чому такі гойдалки шкідливі для нашої психіки?
Як психотерапевт, я розумію, чому психіка не вивозить ці соціальні мережі: проблема не лише в контенті – трагічному або життєвому. Найважче – непередбачуваність. Психіка не знає, що побачить наступним. Вона не встигає завершити одну емоційну реакцію, як уже мусить починати іншу.
Це схоже на дивний сон, у якому тебе щохвилини переводять із похорону на день народження, з лікарні – на виставку, з місця трагедії – у магазин парфумів.
Жодна нервова система не створена для такого ритму.
Асинхронність, яку ми носимо в кишені
У попередній колонці я писала про асинхронну травму – про те, що українці переживають війну в різному темпі. Хтось щойно втратив близьку людину, а хтось уперше за довгий час поїхав у відпустку. Хтось живе під щоденними обстрілами, а хтось – у відносно безпечному місті.
Соцмережі роблять цю асинхронність видимою щосекунди. Алгоритм ставить поруч людей, які сьогодні святкують народження дитини, й людей, які сьогодні ховають дитину. Обидві реальності справжні. Саме тому нам так боляче.
Чому ми втомлюємося від стрічки
З погляду психотерапії тут працює кілька механізмів:
- по-перше, емоційне перевантаження. Кожен сильний допис активує лімбічну систему – ту частину мозку, що відповідає за емоції та реакцію на загрозу. Коли таких стимулів десятки поспіль, нервова система не встигає повернутися до спокою;
- по-друге, когнітивний дисонанс. Мозок одночасно отримує сигнали "світ прекрасний" і "світ небезпечний". Він намагається примирити несумісне;
- по-третє, вторинна травматизація. Ми можемо не знати особисто загиблого воїна чи дитину з новин, але багаторазове споглядання чужого болю залишає слід у психіці.
Після двадцяти хвилин гортання людина часто почувається так, ніби відпрацювала важку зміну. І це не перебільшення.
Чи стали ми черствими?
Це питання звучить сьогодні дуже часто. "Невже нас уже не зворушують чужі втрати? Невже ми можемо читати про похорон і через хвилину дивитися фото з ресторану?"
Як психотерапевтка, я бачу тут важливу різницю між байдужістю і захисним онімінням.
Байдужість – це коли чужий біль нас не торкається. Захисне оніміння – це коли біль торкається настільки сильно, що психіка змушена приглушити його, аби людина могла жити далі.
Коли мати після новини про загиблих дітей іде готувати вечерю своїм дітям, це не означає, що їй байдуже. Це означає, що життя вимагає продовження. Ми не стали кам'яними. Ми стали людьми, які живуть у тривалому перевантаженні.
Соцмережа як модель України
Насправді стрічка не бреше. Вона показує країну такою, якою вона є зараз. Тут одночасно існують фронт і школа, похорон і хрестини, руїни й нова виставка, тривога й закоханість.
Війна не скасувала життя. Життя не скасувало війну. Можливо, найболючіше в сучасній Україні – саме це одночасне існування протилежностей.
Найнебезпечніше – не сльози, а розщеплення
Коли полярних емоцій забагато, психіка шукає спосіб вижити – і часто знаходить його не в тому, щоб витримати складність, а в тому, щоб її розділити. Реальність розпадається на окремі кімнати: "тут війна", "тут життя". Двері між ними зачиняються.
Це виглядає по-різному. Хтось цілими днями живе в новинах, у тривозі, у волонтерстві – і раптом ловить себе на тому, що не пам'ятає, коли востаннє сміявся, й не дозволяє собі цього, ніби радість була б зрадою. Хтось, навпаки, вимикає новини повністю, уникає будь-яких згадок про фронт, і живе так, ніби війни немає – а потім дивується власній тривозі, джерело якої ніби нізвідки.
В обох випадках людина не бреше собі свідомо. Психіка справді ділить світ навпіл, бо цілісна картина – весілля й похорон в одній стрічці, в одному дні, в одному житті – здається нестерпною.
Розщеплення – це анестезія. Вона рятує на короткій дистанції, але на довгій – забирає доступ до себе самого. Людина перестає бути живою в обох кімнатах одночасно: вона то повністю "там", у трагедії, то повністю "тут", у побуті, й ніколи не буває цілісною.
Завдання психотерапії – не прибрати одну з цих кімнат, а побудувати між ними двері. Допомогти людині сказати: "Так, у моєму світі одночасно є смерть і життя. Я можу сумувати за загиблим і радіти дню народження доньки в межах одного тижня – і це не суперечність, це і є моя реальність зараз". Це і є зріла психічна стійкість: не відсутність болю чи розколу, а здатність тримати обидві кімнати відчиненими одночасно.
Що робити, щоб не зруйнуватися
Я не вірю в пораду "не читайте новин". Ми живемо в реальній країні, а не у вакуумі, й відгородитися від неї – це і є той самий розкол, тільки в інший бік. Але між "знати все й одразу" й "не знати нічого" є третій шлях – дозований контакт із реальністю. Ось на що я спираюся сама і що пропоную клієнтам:
- визначте для новин конкретний час, а не гортайте стрічку між усім іншим – так психіка хоча б знає, коли готуватися;
- після важкого допису дайте собі паузу перед наступною дією: подивіться у вікно, випийте води, відчуйте своє тіло тут і зараз;
- не змушуйте себе дочитувати кожну трагічну історію до кінця – це не байдужість, це межа, яку варто поважати;
- свідомо залишайте в житті те, що підтримує: музику, книжки, природу, близьких людей, гумор – не як втечу, а як другу кімнату, яка теж потребує дверей;
- і головне – не соромтеся радості. Вона не скасовує чужий біль і не применшує чиюсь втрату. Радість поруч із горем – це не байдужість, а доказ того, що життя в країні триває всупереч усьому.
Радість у час війни – не зрада
Багато українців живуть із прихованим почуттям провини: "Як я можу сміятися, коли хтось сьогодні плаче?". Але якщо в країні перестануть народжуватися діти, святкуватися весілля, відкриватися виставки й писатися книжки – це буде не перемога скорботи, а перемога руйнування.
Наше завдання не в тому, щоб перестати відчувати біль. Наше завдання – не дозволити болю знищити здатність жити.
Коли я закриваю стрічку після чергового емоційного шторму, я нагадую собі одну просту річ: те, що мені важко це витримувати, не означає, що я слабка. Це означає, що моя психіка все ще жива. І, можливо, саме це сьогодні є найважливішим.