Бернар-Анрі Леві відвідав Харків, Донеччину, Дніпропетровщину, Херсонщину, Миколаїв та Одесу. Які враження у французького публіциста після відвідин України – читайте далі від першої особи.

Зверніть увагу Реальність жорстока, – Подоляк відповів, чи можна завершити війну ще до кінця 2022 року

Зазвичай потяг долає відстань від Києва до Харкова за 4 години. Цього ранку, 9 вересня, поїзд був майже порожнім – на Харківщині, за наказом президента Володимира Зеленського, розпочався контрнаступ. У вагоні було кілька людей – ми та невелика група українців, яка приєдналася до нас ще у Львові.

Залізничний вокзал у Харкові безлюдний. На перший погляд Харків здається одним із найбільш постраждалих міст за час повномасштабної війни. Місто зазнало численних бомбардувань на початку вторгнення, коли росіяни вірили, що зможуть захопити його за 3 дні. У травні ж вони почали мститися за свої невдачі та хаотично обстрілювати житлові будинки.

Місто порожнє. Порожнє, але живе. В одному з постраждалих від обстрілів передмість ми зустріли молоду жінку з коляскою, в якій була занадто доросла для цього дитина. Жінка розповіла, що останні 2 місяці вона провела у своєму підвалі серед суцільний руїн навколо, а нормальної їжі не було. Розмова завершилася, як тільки десь прогриміло щось схоже на вибух.

Потім ми зустріли компанію з 3 веселих солдатів, які сиділи на лавці дитячого майданчика. Військові розповіли про настрої окупантів, які в паніці кидають зброю, переодягаються в цивільний одяг та втікають подалі від Харкова. Останнє дає надію на те, що до міста повернеться життя, а це жахіття скоро закінчиться.

Військові захоплюються рішучими діями Олександра Сирського – командувача Сухопутних військ ЗСУ. Саме він став "архітектором" контрнаступу на Харківщині. Ми зустрілися з ним на шляху до Балаклії. У розмові з нами він був мов римський центуріон – точний та лаконічний.

Іноді Олександр Сирський просто заплющує очі та мовчить, ніби вслухається у звуки вдалині. Командувач Сухопутних військ інколи сам захоплюється своїми розповідями про поразки росіян. Він не давав нам інтерв'ю, а просто розповідав про героїчних українських воїнів. З його розповідей я запам'ятав 2 важливі речі:

  • Українські війська здивовані некомпетентністю російських командирів та їхньою втечею;
  • Контрнаступ на Харківщині готували у таємниці задля збереження життів як солдатів, так і мирних мешканців.

За 20 кілометрів на Схід від міста Ізюм росіяни облаштували свої позиції у серці національного природного парку "Святі гори". Однак українці не здаються.

Ми відвідали українських військових неподалік Слов'янська. Там місцевість заросла чагарником, а тепер її порізана мережа траншей та пасток. Для того, аби перейти їх, ми витратили цілу годину.

За ті кілька годин, які ми провели разом з військовими, важко оцінити масштаб героїзму українців. Однак ми побачили, як на позиціях чергують військові, в яких обличчя почорніли від бруду, але усмішка з їхніх облич не зникла.

Нам пояснили, що там на позиціях українські прикордонники. Та я давно знаю, що "зелені берети" – справжні солдати. Попри свій мирний вигляд вони є одним із елітних підрозділів в армії та б'ються мов леви. Їхній командир – полковник Юрій Петрів у бліндажі розповідав про ситуацію. При цьому він сидів на ящиках з-під боєприпасів. Нас пригостили солоними огірками – їжі у військових не так уже й багато, однак це було так щиро, що ті огірки були дуже смачними.

У бойової роботи прикордонників є й інша сторона. Вони воюють, щодня зіштовхуються з жахіттями, але сьогодні лише віра в перемогу України має значення.

Пізніше ми поїхали на південь від Слов'янська – до Бахмута. Там ми знайшли Ендрю Мілберна на прізвисько "Моцарт" та ще 30 бійців "Інтернаціонального легіону", серед яких чимало ветеранів-спецпризначенців британської та американської армій. Усі вони поставили перед собою шляхетну мету – вирушати в найгарячіші точки та допомагати евакуйовуватися цивільним.

Мілберн розповів, що створив неурядову організацію й назвав її "Група Моцарта" – таку назву обрали напротивагу злочинній російській пвк "вагнера". "Моцарт" розповів нам про ризиковані евакуації з "Азовсталі" в Маріуполі, про "мережу кореспондентів", які повідомляли про літню людину чи людину з інвалідністю в конкретних населених пунктах або безпритульних, які боялися, що вони не зможуть заплатити перевізнику за евакуацію. "Моцарт" запропонував мені приєднатися до його групи та побачити волонтерську роботу на власні очі.

Та цей задум мої українські супровідники не оцінили, адже вважали його надто небезпечним. Ми вирушили далі – до самого міста Бахмут. Місто майже порожнє.

За пів години у місті пролунали вибухи – один, другий, третій… Росіяни вирішили вбити "Моцарта" – 3 безпілотники-камікадзе ледь не поцілили у нього. На щастя, усі вижили. Мабуть, такі атаки – це все, на що здатні тут росіяни – мститися беззбройним добровольцям, які приїхали рятувати цивільних. Це сором "другої армії світу"!

На Дніпропетровщині чимало людей налякані розміщенням артилерії та військ на території ЗАЕС на протилежному березі Дніпра.

Напередодні ми переночували у Кривому Розі, де за кілька годин після нашого від'їзду удар росії по дамбі затопив будинок місцевої мешканки Лобови Адаменко та знеструмив частину міста.

Під час візиту в регіон ми зрозуміли важливість донбаських та Павлоградської шахт – міжнародний терорист путін розв'язав не лише війну, але й битву за енергію. Напевно, лінія фронту пролягає на глибині 245 метрів під землею – в шахті, в яку ми спустилися.

Важко не думати про те, що наступний удар росіян може спричинити обвал та заблокувати виходи. Шахтарі перед входом у шахту хрестяться, ніби прямують на фронт. Та через 4 години ми співали український гімн, повертаючись назад.

Україні всі шахтарі − герої, що перебувають на передовій лінії війни, яка ведеться на землі та під землею.

Навіть у найскладніших репортажах є моменти несподіваної та великої радості – на лінії фронту в Запорізькій області ми почули 3 хороші новини. Перша полягає у тому, що під час відвідин у червні ми були там на позиціях, але в районі Гуляйполя – на батьківщині анархіста Нестора Махна. Однак зараз лінія фронту просунулася куди далі. Не можу сказати, наскільки саме й куди просунувся фронт, але можу сказати лише, що це десятки кілометрів.

Друга новина полягає у тому, що ЗСУ просуваються з мінімальними втратами, тому у думках багатьох мрії про повернення Маріуполя та Криму незмінні.

І новина, яка стала сюрпризом для нас – боєць, якого я назвав "Обличчя зі шрамом", домігся від командування дозволу на перейменування підрозділу в батальйон імені Шарля де Голля.

Українці та французи разом співали два національні гімни. Нікого не зупиняло незнання слів.

Дорогою назад нам показали збитого напередодні безпілотника – білого птаха із вирваними нутрощами, на електронних деталях якого був напис "Зроблено у Франції"...

Письменник Лев Толстой колись писав, що на війні неможливо повністю оточити армію. Він помилявся. На Херсонщині зараз добре видно, наскільки він був не правим.

Ми доїхали до своєрідної дуги, яка оточує Херсон – у заростях ми побачили багато мінометів, які націлені на ворога і готові атакувати у будь-яку мить. Поруч були розвідувальні БРМ-1К радянського виробництва та РЗСВ "Ураган", розташовані між кількома селищами.

В одному із місць безпілотник ЗСУ пролетів високо в небі під радісні вигуки місцевих дітей. Потім ми дізналися про удар по складах росіян під Херсоном і побачили, як "пташка" повертається назад.

Там ми поспілкувалися з Андрієм Луценком – сержантом, який воював у Маріуполі, де від російської ракети загинуло багато його побратимів. Також зустрілися із Сергієм Сергієнком з позивним "Поет" який став автором неофіційного гімну свого батальйону. Рішучість цих людей іти вперед до перемоги надихає усіх нас.

Далі ми вирушили до Миколаєва. Минулої ночі випущена росіянами з Чорного моря ракета зруйнувала там стару фабрику, яка до вторгнення була спільною власністю місцевих підприємців. Ще один снаряд в день нашого приїзду влучив у школу, де, на щастя, не було занять того дня.

Голова ОВА Віталій Кім разом з президентом Володимиром Зеленським та мером Києва Віталієм Кличком є одним із найпопулярніших в Україні. Він охоче та навіть з гумором розповів нам про ситуацію в регіоні. Оглядаючи руїни унаслідок ударів росіян Кім зазначив, що на початку вторгнення наша регіональна географія ускладнювала просування росіян, але тепер вона ускладнює контрнаступ ЗСУ.

Керівник Миколаївської ОВА наголосив, що між сьогоденням та 24 лютого є велика різниця – українці більше не бояться ворога, а працюють для перемоги. На вулицях дідусі продовжують грати в шахи, як ні в чому не бувало, бабусі ніжаться на сонечку, хлопці фліртують з дівчатами тощо.

Пів року тому саме з Одеси я розпочинав своє перебування на новій українській війні. Тоді все було зовсім інакше. Місто змінилося – воно відроджується та дихає на повні груди.

Як і в Миколаєві, старі кафе на вулиці Дерибасівській несміливо, але починають відкриватися і запрошувати на фірмові страви гостей. І хоча бронзова статуя французького засновника міста герцога Рішельє ще похована під горою білих мішків з піском, але стінки, які перегороджували доступ до Потьомкінських сходів і порту, впали, і люди вільно ходять.

Ми піднялися на борт одного з патрульних катерів Військово-морських сил ЗСУ. Лінія перехоплення та спрстереження – близько 30 метрів. На борту катера – гармата калібром 30 міліметрів. Катер прочісує море вдень і вночі. Мабуть, саме такий катер і вирахував координати російського крейсера "Москва", потоплення якого і досі є одним із найбільших подвигів.

Під час нашого патрулювання ми не виявили жодної ворожої активності. Принаймні до острова Зміїний.

Пів року тому українську армію атакували на суші, у повітрі та на воді, однак ми повинні усвідомити очевидні факти. Ми вже бачимо чітко – українці контролюють небо над Києвом та відновлюють землі, які захопила росія на Донбасі, а в Одесі моряки, вочевидь, знову стали "королями моря"

Війна ще триває. Путін, як і всі загнані в кут диктатори ще може піти ва-банк, аби уникнути капітуляції, розгрому та трибуналу. Та все ж, коли Голіаф виявляється безхребетним, а Давид − доблесним, перемога буде за Давидом. І завжди настає момент, коли машини війни і смерті зупиняються.

Отже, Україна перемагає у війні − і водночас рятує Європу.

Бернар-Анрі Леві.