Таємниця прадідів

Я в будинку дідуся в селі. Навкруги поля, засипані білим блискучим снігом, ніби вкриті ковдрою. Якраз на цих полях воїни-захисники охороняють небо від ворожих шахедів, ракет. Збивають близько-близько. Земля дрижить. Будинок вібрує. Але стоїть. Далі читайте в ексклюзивній колонці для сайту 24 Каналу.

Читайте також Як звичайні люди виявилися сильнішими за всю військову машину Росії

Щоразу страшно, що не витримають стіни, що уламок впаде. Бо ж він стоїть якось трохи окремо від інших будинків, ближче до землі.

Стою у великій просторій кімнаті з піччю, зараз тут багато різних речей. Дерев'яна підлога. Коли робиш крок, увесь будинок його чує і звучить він ще пів миті потому.

У руках тримаю чашку з розчином прополісу. Буду полоскати горло. Воно болить і боляче говорити, а про ковтати – то взагалі мовчу. Довго вагалася чи робити це. Може не так воно і болить, щоб тієї гидоти в рот набирати. Але біль бере своє. Набираю і починаю полоскати. Погляд падає на потріскану стелю. Тріщини немов візерунки часу над головою. Нагадують відчуття зараз. Я продовжую полоскати горло, знову і знову закидаючи голову, зустрічаючись з очима з тріщинками часу. І в якусь мить забуваю і про біль у горлі, і про рідину, що мені так не подобається.

Я думаю про нього. Про діда, що будував цей будинок після Другої світової війни. Було холодно, голодно і тяжко. Але він не відмовився від думки, що в будинку має бути 3 кімнати, а не дві, як тоді було заведено будувати. Кожну цеглину поклав сам.

Бабця казала, що в той час у неї було дві кофтини всього. І коли вона ходила на роботу, одну одягала під низ, а іншу – наверх. Наступного дня змінювала їх, щоби вони типу не повторювалися. І от я стою в домі, що після війни. Але на вулиці йде вже інша війна… Знову. А він стоїть, бо він дім. Він поза часом. Я стою теж, бо я дім. Мій дім.

Колективне несвідоме українського народу сповнене тонких ниточок, які про виняткове вміння будівництва. Це в крові. Ворог руйнує знову і знову, знову і знову лізе на нашу землю. Все нищить. А ми будуємо. Кожне покоління будує. Діди будували. Батьки будували. А ось тепер наша черга прийшла. І хай хтось думає, що у спадок нам передавалися тільки руїни, бо все наше забирали й нищили. Але ні.

Я знаю, що мій дід вмів будувати після війни. Щоб не було, він будував. Це була його буденність – будувати дім, господарство. Так робив мій прадід, його батько. Так робили усі, хто стоять за моєю спиною. Вони просто продовжували будувати.

Ніхто не знає, як правильно. Тільки наше серце, що вміє будувати. Тож, нехай в ці темні часи буде з нами розгадана таємниця прадідів: у найстрашніший час не припиняй будувати. Або, навпаки, розпочинай будувати – цеглина за цеглиною.

Щоб був дім, що після війни.