Напишу і я про свій досвід життя на стипендію.
З студентських років я не люблю носити важку валізу, бо мама мені грузила її різною консервацією і та валіза була часто "непідйомною".
Так само не люблю стояти в чергах, бо купити квитки на потяг в кінці 80-х, початку 90-х було дуже непросто. А додому потрібно було їздити не тільки відвідати батьків, але й набрати провіанту для студентського життя.
Стипендію я отримував підвищену, тобто 60 крб, але їх не вистачало і батьки висилали гроші. Я розумів, що це неправильно і потрібно якось самому вирішувати свої проблеми, тому шукав різні можливості для цього.
Перші гроші і немалі я почав отримувати, коли познайомився у поїзді з хлопцем, який вчився на художника. Він був сиротою і реально бідував. Вчився я на факультеті міжнародних відносин та міжнародного права і жив у гуртожитку №13, що на вулиці Ломоносова з студентами нашого факультету, які на 90% були іноземцями. Хлопець був талановитий і його картини були гарні. Тому я організував продаж його картин нашим студентам вивішуючи їх у фойє гуртожитку, залучивши до "бізнесу" вахтерш на певний відсоток.
Друга стаття доходу був спорт. Я все життя займаюсь спортом.
Отже, в 90-му і 91-му роках я тренував дітей і дорослих в одному з перших на Теремках спортклубі, мав ощадкнижку і офіційно отримував зарплату. На 1991 рік, коли Україна стала незалежною мінімальна заробітна плата становила 180 крб.
Я знайшов щойно ту ощадкнижку і читаю, що в 1991 році у мене була зарплата 263 крб, 181 крб, 350 крб і т.д.
P.S. Стипендії потрібно платити кращим, хоча розмір сьогодні не дозволить прожити. Питання необхідно вирішувати комплексно.
P.S.S. А от хто хоче сам будувати своє майбутнє життя, він і раніше, і зараз знайде для цього можливості.
Читайте також: Про тарифи і новий уряд