Під час одного з ворожих обстрілів донька Гущина отримала поранення, а троє сусідських дітей – загинули. Чоловік розповів, що виїжджаючи з Ізюма, у нього були поламані ребра та вибиті зуби.

До теми Побої, електричний струм і втрата пам'яті: історія мешканця Ізюму про пережиті тортури

Найстрашніше, за його словами, було вберегти дітей та жити з думкою, що "по тебе можуть прийти у будь-який день". Адже ще до приходу росіян Олексій намагався вступити у територіальну оборону міста.

Про те, як жила родина під час окупації та як змогла виїхати – читайте в матеріалі 24 каналу.

Розкажіть про себе та свою сім’ю. Як для вас почалося 24 лютого?

У нас багатодітна сім'я. Дочці 15 років. Іншим дітям – 5, 8, 11, 13 та 21 рік. Я в Ізюмі працював експедитором однієї з фірм, яка доставляла товари.

Ніхто нічого не підозрював, ніхто не думав, що буде війна. Я прокинувся о 4 годині ранку, як зазвичай. У мене мав бути далекий маршрут, треба було їхати в сторону Сєвєродонецька та розвозити товари по магазинах.

Мій син навчається у Харкові в Інституті прокуратури та кримінальної юстиції НЮУ імені Ярослава Мудрого. Він зателефонував мені й сказав: "Тато, війна. У нас стріляють". Я подзвонив своєму директору та спитав, що сталося. А він сказав, що "сьогодні на роботу ніхто не виходить. Війна". Я кажу: "Як таке може бути?". А він відповідає, що з боку Росії до нас зайшли танки. Він жив у квартирі неподалік Харкова та бачив, як росіяни перетинали кордон.

27 лютого авіанальоти вже були в Ізюмі.

Дорога на Ізюм
Українські захисники, дорога на Ізюм / Фото Костянтина і Влади Ліберових

Ви намагалися виїхати з міста на початку?

Ми взагалі не хотіли виїжджати. Ми виїхали аж 27 червня. Я там народився… Розумієте? Я виїхав до Харкова, дякуючи чоловіку-перевізнику. Всі брали по 5 тисяч гривень, а він вивіз нас за 3 тисячі. Коли росіяни зупинили машину, він ці гроші віддав, бо мене не пропускали.

Вас вивозив волонтер?

Це місцевий мешканець. Він допоміг багатьом людям. До нього зверталися і він всім допомагав. Він щоденно старався вивозити людей. Ми виїжджали всією родиною. А син мій перебував у Харкові. Він хвилювався, шукав волонтерів і весь час намагався щось робити, щоб нас забрати. Були такі люди, що надурили його. Він скинув гроші, а вони не поїхали за нами. А сказали, що "їздили, а їх немає".

Як ви могли б описати російську армію, яка перебувала в Ізюмі?

Чеченці, буряти, "ЛНР", "ДНР". Представники двох останніх постійно пили. Вони ходили та кричали до всіх, бувало й таке, що били хлопців. Казали: "Ми терпіли, тепер і ви терпіть". Були й чеченці. Один з них на прізвисько "Шерхан", він був комендантом. Росіяни часто самі по собі стріляли. Вони навіть не знали, де і який їхній підрозділ стоїть та розташовується.

Сім'я Гущинів
Родина Гущинів / Фото з телеграму чоловіка

Що все ж таки вплинуло, що ви прийняли рішення виїхати з Ізюма?

По-перше, це голод. По-друге, знущання з людей. Було таке, що цей чеченець "Шерхан" зі своїми бойовиками приїжджали до Наталії Малік у бомбосховище, де були ми. Це був її двоповерховий цех, там вона раніше виготовляла окуляри. Коли вони приїхали, то побили Едуарда Маліка – чоловіка Наталії. "Шерхан" почав говорити: "Чому ви не йдете на роботу?" Мені також дісталося тоді. Я сказав, що не піду, бо в мене багатодітна родина. Якщо мене вб’ють, то хто буде їх годувати? Едуард сказав, що не піде працювати на російську владу. Нас побили й сказали, що нам буде непереливки.

Яку саме роботу вони пропонували?

Йти та розбирати завали, які були через те, що вони самі себе обстрілювали. Були люди, які йшли туди й там залишалися. Тобто приліт – і людей немає, ще один – і знову немає. У той же день, коли до нас приїхав цей "Шерхан", Едуард одразу почав шукати когось, хто зміг би нас евакуювати. Знайшов і через 3 дні нас вивезли через Печенізьку дамбу у Харків.

Як жили люди під час окупації в Ізюмі? Та як ваша донька отримала поранення?

У нас був знайомий Ігор Селівцов та його дружина Світлана. У зубопротезній майстерні, де він працював, було бомбосховище ще з часів Другої світової війни. Він відкрив і впустив нас всіх туди. Там було близько 60 людей з сусідських будинків. Було дуже холодно, на вулиці -15 градусів. Ми самі зробили, що могли, й перебували там до 20 березня.

23 березня загинули троє сусідських дітей: Максима Живалупа – 14 років, Альбіну Біцман – 13 років, Вероніку Шульгу – 13 років. Приліт був тоді, коли вони гуляли біля свого будинку. Моя донька отримала поранення, а трьох інших дітей на її очах вбило. Це був мінометний обстріл.

Ми зібралися всією вулицею – хто чим міг, тим і помагав. Шкільна медсестра перебинтувала мою доньку Вікторію.

Начальницею похоронного бюро була жінка, яка вимагала гроші за похорони. Ми почали говорити: "Як так? Війна ж". На що вона сказала: "Мені все одно, я свої гроші маю отримати".

Дітей ми хоронили на кладовищі під обстрілами.

Ізюм
Деокупований Ізюм. 13 вересня 2022 року / Фото пресслужби ОП

Як ця ситуація вплинула на вашу доньку?

Вона не говорила три тижні, взагалі не говорила. Постійно плакала, бо це все сталося на її очах.

Коли ви ще перебували в Ізюмі, чи знали щось про масові поховання та про місця, де катували людей?

За поховання я нічого не знав. Але мій родич працює у ритуальній службі. Вони все записували в зошиті. Він розповідав, що їх змушували їздити та збирати людей. Було таке, що при обстрілах змушували закопувати.

А про катування – так, знав. У нас була "криниця". Говорили, що у школу №2 привозять людей і вони там зникають.

У школі №11 також. У підвалі. Кого схопили, того туди й тягнули. Наприклад, якщо хтось виходив о 18:00 годині на вулицю, то ловили й били. П’яні, на БТР.

Яка ситуація була з харчуванням у місті?

Нас було багато і всі люди згрупувалися. Так ми харчувалися. У бомбосховищі в цеху було 150 родин. Наталія часто привозила туди продукти. У нас, в кого що було, теж усе знесли. Всі один одного виручали. У нас вулиця дружня і ми допомагали один одному. Люди ділилися усім.

Що для вас було найважчим під час окупації?

Зберегти дітей. Вони чули як стріляють. Було тяжко. Питали. Звісно, я пояснював. А що залишалося робити? Говорив, щоб на вулицю не виходили, що не можна цього робити.

Чи вдавалося вам якось зв’язуватися з рідними?

Ми їздили дзвонити аж в Оскіл – село в Ізюмському районі Харківської області. Добирались на велосипедах, ходили пішки. Там були чеченці та буряти. Були такі моменти, коли я дзвонив сину, а він казав: "Тату, не треба говорити, бо зараз тобі дістанеться". Проходило 5 хвилин і вони приїжджали – починали обшукувати. Вони всіх нас прослуховували та забирали мобільні телефони.

Пропаганда у місті була постійно, що "Росія звідси не поїде, Росія тут назавжди". Були такі люди, що в це вірили, я – ні. І не збираюся цьому вірити, бо я народився та виріс в Україні. Діти також народилися в Україні. Було дуже важко. І жінці теж. Вона мене щоденно підтримувала. Були такі моменти перед виїздом, що їжі майже не було. Треба було йти до друзів і тоді вони допомагали.

Гора Кременець
Гора Кременець, звідки місцеві могли зателефонувати рідним / Фото Сергія Нужненка, Радіо Свобода

У нас в школі №11 до приходу росіян формувалася територіальна оборона для оборони міста. Я пішов туди й записався. Але зброї я так і не отримав, тому що її не хватало. Там був список у зошиті. Якщо отримуєш зброю, то мав розписатися за неї. Я не розписувався, бо не отримав. Але паспортні дані свої залишив. У теробороні міста сказали, що переїжджають в школу №4. Я прийшов і сказав: "Дайте мені зброю". На що мені відповіли, що "немає, ми їдемо. Будь з дітьми".

Я залишився і щоденно думав: "Дай, Боже, щоб за мною не прийшли росіяни". Я не знаю, правда, чи ні, але я був у їхніх "списках".

Коли перший раз "Шерхан" з'явився, то я зрозумів, що скоро за мною прийдуть. Едуард з Наталією сказали, що мені треба виїжджати.

Що вам відомо про колаборантів у місті?

Їх багато. Я знаю особисто одного колаборанта, з яким я поговорю, коли повернуся з Німеччини. Бо коли я їхав з Ізюма – в мене не стало зубів, а ребра були поламані. Тому що він просто при росіянах сказав: "Як там в територіальній обороні?" Хоча я цю людину знаю понад 20 років.

Актуально "Сиділи у калюжі власної крові": історик про катування людей в Ізюмі та життя без зв'язку

Це було тоді, коли ми стояли за "гуманітаркою" на вулиці. Її привозили росіяни, а один чоловік, якого звати Андрій, роздавав її. Мабуть, його били теж. Він за мене заступився тоді й сказав росіянам: "Не чіпайте його, він – багатодітний батько. Що його діти будуть робити потім?" Росіяни стояли, сміялися та казали: "Нічого, жінка народить ще від іншого". Мені це було дуже образливо.

Ізюм
Деокупований Ізюм / Фото пресслужби ОП

Як саме вам поламали ребра?

Прикладами з автоматів. Мене вивезли до "криниці", до школи №2. Там вдарили ногами й сказали йти додому.

Вони таким чином щось намагалися з’ясувати? Щось питали у вас?

Ні, просто за ті слова, що сказав той чоловік: "Як там у теробороні?"

Що ви відчули, коли побачили, що наші військові звільнили Харківську область?

Я дуже був радий. Це вау! І зараз є люди, які біжать. А я хочу додому.

звільнений ізюм на харківщині
Звільнений від окупантів Ізюм на Харківщині / Фото з телеграму ОП