Хочу бути в полі, коли скажуть, що цей постріл останній і ми перемогли: інтерв'ю з артилеристкою

Про те, як Віола Шевченко потрапила в армію, про роботу у чоловічому колективі, початок повномасштабної війни та плани після перемоги – читайте в інтерв'ю з військовою, наданому 24 каналу.

Зверніть увагу У чому успіх контрнаступу на Харківщині і як окупанти катують місцевих: інтерв'ю з бійцем Kraken

У липні 42-річна старша сержантка, командирка гармати, артилеристка Віола Шевченко опинилася на лікарняному ліжку. Тоді її "затягло під гармату". Як відзначала військова, прикрий інцидент трапився через незлагоджені дії з водієм. У результаті – порвані зв'язки, 2 тижні у шпиталі і довге відновлення.

"Як хлопці без мене переможуть, то я них ображуся. Нудно мені", – описувала свої почуття військова наприкінці липня.

Для неї це був перший вимушений "відпочинок" від 24 лютого. Відтоді пройшло вже два місяці. Однак жінка досі відновлюється. Нога ще не згинається так, як мала б. 

Коли заживе повністю, важко сказати. Але під обстрілами я ще не можу бігати,
– каже вона.

Та на полі бою на Віолу чекають її хлопці та гаубиця М777А2. 

Гаубиця М777А2 / Фото Генштабу ЗСУ

"Я знаю, як до неї підійти": артилеристка про роботу з гаубицею 777

Що означає на практиці ваша посада? Що входить у ваші службові обов'язки?

Командир гармати має знати, що робить кожна людина, яка працює з цією гарматою, всі процеси, які відбуваються. Треба стежити за кожним рухом. Бувають осічки, потрібно знати, як швидко їх усунути, щоб не втрачати час.

Фактично ви можете замінити на гарматі будь-кого на будь-якій позиції?

Так. Але оскільки снаряд важить трохи більше від мене, це трохи складно. Загалом з гарматою працюють 8 людей.

Цю гармату називають "три сокири". Чому така назва?

Усе просто. Так називають, тому що є три сімки в назві.

Це гаубиця калібру 155 міліметрів, так? А2 означає, що вона з оновленим програмним забезпеченням, правильно?

Мало бути так. Але треба розуміти, що це програмне забезпечення закодоване. Звісно, наші партнери, коли нам її передавали, свої коди й шифри нам не дали. Ми працюємо механічно. Не використовуємо програмне забезпечення, бо це власність тієї держави, яка нам надала гармату. Це військова таємниця.

Військові-чоловіки кажуть, що ви дуже крута, адже такими гарматами в Україні мало хто вміє керувати. Як вам це вдається?

Поясню на прикладі: у вас є власне авто. Ви у своїй автівці знаєте, де які хандрики. Уявіть, що ви сядете в іншу автівку, чужу, а вашу хтось позичить і буде не дуже дбайливо до неї ставитися. У мене таке ставлення до гармати. Це моє. Якщо хтось інший візьме, то обов'язково поламає, не почистить. Я буду кричати і матюкатися. Я знаю всі хандрики, що їй треба зробити, як до неї треба підійти.

5 років у війську: пошук себе та ставлення рідних

А як ви взагалі навчилися нею керувати?

У 2017 році я прийшла у військо, підписала контракт. Тоді працювала на зв'язку. Пам'ятаю, у нас був перший вихід у сектор, але зв'язківцям там не було що робити. Мені було дуже нудно.

Але була людина, яка не боїться експериментувати (зараз він у нас великий начальник, командир). Він запропонував нашому комбату поставити мене на навідницю. І я пішла, вчилася на ходу, у польових умовах. Але мені це сподобалося.

Потім, коли з'явилося вакантне місце командира гармати, він знову мене запропонував. А комбат і цього разу сумнівався. На що почув: ну якщо не вийде, то вона знову буде навідницею. Але все вийшло. Ця справа мені й досі подобається. Це моє. Мені приносить задоволення копирсатися у металі. Руки у солярі – нормально.

Артилеристка Віола Шевченко / Фото надане редакції

Останні 5 років ви служите у Збройних Силах України. Чим займалися до того?

Я працювала в Одесі. У нас була оптова дистриб'юторська компанія. Скажімо так, моєму приходу в армію передувала не зовсім весела історія. Мені треба було щось у своєму житті круто змінити на 180 градусів. Я тоді була дуже емоційно виснажена. На роботу ходила наче на каторгу.

В армії вам одразу сподобалося? Чи були сумніви?

Сумніви були. Я казала, що спершу прийшла як зв'язківець. Чесно, я така непосидюча, на зв'язку мені було нудно. Мені не подобалося, що це одна й та сама робота, все постійно повторюється. А коли з'явилася нагода змінити профіль, я нею скористалася і не шкодую.

А чи у вашій сім'ї були військові?

Ні, нікого. Лише чоловік – військовий. Ми разом вже 4 роки. Але він працює при штабі. А я – стрибаю по полях. До речі, у мене хороша засмага. Я компенсувала собі відсутність моря.

А як ваші рідні, які не служать, ставляться до того, що ви в армії?

Це надскладне питання. Мене найбільше підтримує моя тітка. З іншими все складно. Вони не розуміють, що я роблю і навіщо.

"Емоційно я набагато витриваліша": про службу в чоловічому колективі

Цікава ваша думка щодо жінок в армії. Як вони воюють? Чи є в армії недоречне ставлення до жінок?

Фізично поруч зі своїми хлопцями я слабша. Але я розумію, що емоційно набагато витриваліша. Вони чіпляються за мене, я для них як опора. Я не можу собі дозволити пустити сльозу при своїх хлопцях.

Можливо, мені раніше не таланило зустрічатися з дівчатами, які прийшли в армію свідомо і тримаються на рівні з хлопцями. Вони і в армії продовжують бути дівчатами. Мені таке не подобається, я не така. Загалом малий відсоток жінок, які приходять з розумінням, навіщо вони прийшли.

А як вам працювати в чоловічому колективі?

Я не знаю, як це сказати, щоб не матюкатися. Але за***сь. Мені дуже подобається.

"22 лютого закінчився контракт, а 24 – знову мобілізували"

Де вас особисто застав початок повномасштабного вторгнення?

У Бердянську. Я відслужила останній день контракту 22 лютого. Наступного дня чоловік приїхав і забрав мене. Я сказала тоді: все, більше не буду в армії служити, буду сумочки шити на замовлення. Передивилася в інтернеті багато роликів, як працювати зі шкірою. Обговорювали з чоловіком, яке купити устаткування, аби обробляти шкіру.

Але я встигла лише один раз повечеряти з чоловіком у кафе. З'їсти дуже смачний стейк з гранатовим соусом. А на ранок почалася повномасштабна війна. І оскільки я на той час була в частині чоловіка, то мене одразу і мобілізували.

"Шити сумочки і виховувати дітей": які у Віоли плани після перемоги

Як і де ви мрієте зустріти перемогу?

Сподіваюся, я буду на полі зі своїми хлопцями, коли нам скажуть, що цей постріл був останнім, ми перемогли.

А як думаєте, чи скоро буде перемога? Чи нам потрібно готуватися до більш тривалої війни?

З того, що я читаю, розумію, що буде затяжна війна, скоро вона не закінчиться.

 
Артилеристка Віола з котиком / Фото надане редакції

Які маєте плани на повоєнне життя? Чи залишається у силі ваша ідея з пошиттям сумок?

Так-так. Хендмейд – це моє. До армії я захоплювалася бісером. Я робила прикраси й продавала їх. Після війни я продовжу працювати з бісером. Також хочу опанувати роботу зі шкірою. Ще ми з чоловіком прийняли рішення, що візьмемо двох діточок з дитячого будинку. Напевно, я вже набігалася, тепер хочу бути мамою.

Наші мрії здійснюються щодня. Ми прокинулися, усміхнулися, взяли чашку до рук – і наша мрія вже здійснилася. Просто ми цього не помічаємо. Якщо іноді щось йде не так, як ми хочемо, то треба трохи корегувати свої мрії, от і все,
– ділиться наостанок своїми думками Віола.

Аби лиш якнайшвидше здійснилася мрія кожного українця й українки про перемогу!