Саме тому партії та кандидати намагаються максимально емоційно подавати власні гасла, опираючись на соціологічні дослідження та поради експертів.

Однак, попри всю емоційну тканину виборця за яку змагається український політичний світ, існують заборонені прийоми. Серед них – поважне просторікування про наперед непрохідних кандидатів або про партії, які мовляв, не наберуть своїх відсотків. Це є пряме маніпулювання думкою виборця, адже обирають тих за кого голосують, а не тих, про кого говорять, що за них проголосують.

Синдром спільної перемоги звичайно присутній, частина виборців ставиться до вибору партії чи кандидата як до перегляду футбольного матчу після відвідин тоталізатора, виграла моя команда, значить виграв і я. Однак, корені такого ставлення до політичних партій та політичного вибору лежать в царині культурній, або якщо бути методологічно вірним – в царині передкультурній.

Свого часу, видатний сучасний філософ та соціолог П’єр Бурдьє аналізуючи суспільну комунікацію, приділив чимало часу поясненню різниці між думкою (точкою зору) та доксою. Точка зору, як відомо, може змінюватися або хоча би піддаватися ревізії або критичному аналізу. Докса, на відміну від точки зору, це співвіднесення згоди з соціальним світом, тому її положення сприймаються як сталі.

Саме тому, коли ми говоримо про тезу наших експертів про завідомо непрохідні партії або непрохідних кандидатів, ми відтворюємо світ політичної докси, яка була створена для того аби партії монополісти (олігархічні групи etc) почувалися цілком безпечно. Те, як суспільство або його певна частина радо відмовляється від власного політичного вибору на користь тих, хто мовляв пройде, є добрим свідченням про це.

Суспільство радянське чи пак совкове, яке не знало політичної та економічної конкуренції дуже залежне від проголошуваних тез. Адже для чого сподіватися на реформи або тим більше на радикальні реформи, якщо вибір (у рамках докси) все одно буде на користь поміркованих олігархів та їх поплічників? Для чого голосувати зрештою, якщо вибір є опосередкованим псевдораціональною вірою в те, що темрява переможе?

З часів опору ізраїльського народу Римській імперії, відома назва фракції радикальних борців за незалежність, під назвою зелоти. В англійській мові зелотами називають також радикальних, твердих прихильників чого-небудь. Тобто, якщо ви прагнете твердості, то вас однозначно звинуватять в радикалізмі. Попри те, що радикалізм в цьому випадку є радше описовим, а не якісним терміном.

Всі ми пам’ятаємо, як одна з партій, якій соціологи та експерти пророкували поразку на виборах, демонструючи низький рейтинг і за яку, звичайно пропонували не голосувати (мовляв, не пройде до ВРУ), отримала достатню довіру виборців і пройшла до парламенту.

Таємниця цього результату лежить не в некомпетентності соціологічних кампаній, які здійснювали роботу в полі, опитуючи респондентів. А в тому, що в умовах будь-якої вибірки, вікова група 18-25 років є найбільш таємничою. Звичайно, її погляди на світ та політичні переконання є набагато радикальнішими, ніж групи 60+ І саме тому, загальні дані опитування, порівняно з масивом всієї іншої вибірки, не дають уявлення про те, як саме вплине політичний вибір молоді на результат виборів.

І щось мені підказує, що як мінімум одна з політичних партій, якій пророкували «не проходження» точно увійде до парламенту. Вітання від П’єра Бурдьє!