Надія Кононенко все життя прожила у селі Тавільжанка, це район Куп'янщини. Коли село окупували в перші години повномасштабного вторгнення, жінка була директоркою школи.

Під час харківського наступу у 2022 році українським військам вдалося відбити більшість території Харківщини, але Тавільжанка й досі залишається під окупацією. Там і нині стоять російські війська, які нищать громаду дощенту.

Надії довелося втікати з окупації, аби не потрапити "на підвал" за відмову у співпраці з окупантами. Працювати під російськими наказами вона точно б не змогла. Як їй вдалося втекти та що чекало її на 14 російських блокпостах – читайте далі у матеріалі 24 Каналу.

Важливо "Дуже боляче": працівник розбитого підприємства на Харківщині поділився пережитим під час атаки

"Перший день війни застав мене в Харкові", – розповіла жінка.

Вони з чоловіком Олександром приїхали до доньки. Перші страшні дні повномасштабного вторгнення з 24 лютого до 1 березня перебували у метро, за тим донька виїхала до Німеччини. Батьки вирішили повернутися додому – на північ Харківської області.

Ми тоді не розуміли, що їдемо в окупацію. Ми просто їхали додому. "На мені" школа. Там люди, там робота. Тому ми повернулися додому,
– пригадала Надія Кононенко.

Траса з Харкова до Куп'янська, що зазвичай переповнена автівками, була порожня. Їхала лише колона з 9 машин, в одній із них сиділи Надія та Олександр. Біля села Шевченково вони зустріли російський блокпост.

"Це був найперший шок. Якісь невідомі люди в балаклавах, з якогось дива у мене, на моїй землі, вимагають показати документи", – пригадала Надія.

До Куп'янська вони дісталися лише близько 15:00. Надія зауважила, що було відчуття, що місто вимерло – жодної живої душі у районному центрі, де колись кипіло життя.

Перед пошкодженим мостом, який вів додому, вони побачили росіян. Там розмістився їхній блокпост. Окупанти масово заселилися у Куп'янську та Дворічній, а такі маленькі села, як Тавільжанка, спершу оминули. Повернулися росіяни туди через 100 днів, щоб зняти українські прапори та повісити російське ганчір'я.

Надія Кононенко в Німеччині 2025 рік / Фото 24 Каналу

Пані Надія про той період каже, що це була відносно "мирна окупація". 6 квітня у них повністю зник мобільний зв'язок та Wi-Fi, а 16 квітня – електрика. Люди виїжджали у поле недалеко від Росії, щоб подзвонити до рідних.

Десь у перший тиждень у крамниці закінчилися наші продукти. Йти брати їхнє – душа не повертається. А з іншого боку – треба щось їсти,
– розповіла Надія.

Місцеве сільгосппідприємство допомагало людям: роздавало борошно, крупи, олію – частково за паї, а дехто купував. Коли зник інтернет, учителі не могли отримати зарплату. Ті, хто мав готівку в селі, почали міняти гроші під відсотки. Надія та інші віддавали 12% від суми, а згодом уже й по 30%.

Це обурювало, але водночас, якби не було цієї можливості, то як би ми ці пару місяців жили?
– пояснила жінка.

Надія мала опікуватися школою. У перші тижні війни попросила дітей та колег залишатися вдома. Потім усі поволі почали працювати – доти, доки росіяни їх не чіпали.

Вчителі проводили уроки вдома у дітей, збиралися маленькими групами. Повноцінно відкрити для дітей стіни школи було страшно.

"Над головою день і ніч літали їхні літаки і вертольоти. Летіли настільки низько, що я з вікна будинку могла роздивитися обличчя пілота", – пригадала Надія.

Перший дзвоник в школі до війни / Фото надане з архіву героїні

Так учителі змогли довчити дітей до кінця навчального року: оформили всю необхідну документацію, щоб у майбутньому учнів не залишили на повторний рік. Наприкінці червня одна з колег забігла до школи з широко розплющеними, повними сліз очима.

Над сільською радою знімають український прапор!
– викрикнула вчителька.

Росіяни заїхали, познімали всі українські прапори й поїхали.

Після цього Надія поїхала до начальниці відділу освіти. Вона повідомила, що в Куп'янську була нарада з керівником освіти з Бєлгорода. Тому з 1 вересня починають працювати за російськими програмами і за російським законодавством. Мовляв, усім потрібно буде з'їздити на курси або в Бєлгород, або в Луганськ – на перепідготовку.

Росія "навіть" заплатить гроші за літо, бо вчителі від України не могли отримати зарплату через відсутність зв'язку. Надія не змогла змиритися з таким наказом і того ж дня написала заяву на звільнення.

Наразі сільська школа вже зруйнована / Фото надане героїнею

У школі знайшлася людина, яка охоче перебрала на себе обов'язки вже за російськими правилами. Заступниця з виховної роботи, щодо якої нині відкрито кримінальне провадження, провела перший дзвоник. Потім жінка втекла до Твері у Росії. Тепер працює в гімназії й уже за рік устигла отримати російську відзнаку від окупантів: "За успіхи у патріотичному вихованні".

"На жаль, більшість вчителів залишились. Відмовились працювати з окупантами лише 2 вчительки: історії та англійської мови. Покинути дім – дуже непросто. Але коли питання постало ось так, то я ні хвилини не думала", – розповіла Надія Кононенко.

Надія сподівалася, що ЗСУ звільнять Куп'янськ, Тавільжанку і Дворічну, й вони повернуться до нормального життя. Втім, подальші події змусили жінку прийняти найскладніше рішення в житті – залишити чоловіка, дім, роботу та поїхати з окупації.

Надію переконав виїжджати чоловік. Він дізнався про те, що директорів та вчителів, які відмовляються співпрацювати з окупаційною владою, забирали "на підвал". Місцевих партизанів-чоловіків теж викрили та заарештували. Тоді чоловік сказав, що "досить гратися" – Надії пора їхати з Тавільжанки.

Родина Кононенків з донькою та онуком / Фото надане героїнею

"Останню ніч ми не спали. Настільки страшно – покидати дім, де пройшло життя, залишати роботу, школу, яку дуже любила. Оця невідомість: куди я їду, що буде, як? Було страшно за шлях, тому що розповідали люди, які виїжджали, що коли проходили цей маршрут пішки, то росіяни починали відкривати вогонь: не по людях, а повз – щоб полякати", – пригадала жінка.

У понеділок, 11 липня, Надія разом із 82-річною свекрухою вирушила до Харкова. Тоді по понеділках діяв "зелений коридор" через Печенізьку греблю. По цей бік, аж до самої греблі, стояли росіяни, а по той бік, у напрямку Харкова, – вже були ЗСУ. Саме по цій греблі треба було їхати. Шлях, здавалося б, недовгий, але на ньому було 14 російських блокпостів, тому насправді став ніби безкінечним.

В евакуаційній "Газелі" їхали переважно жінки, але було й двоє 16-річних хлопців. Чоловіків віком від 16 до 60 років не випускали, тож чоловік Надії залишився вдома. Документи та телефони перевіряли не на всіх блокпостах. Найбільше дошкуляло те, що майже на кожному з них намагалися провокувати. Росіяни запитували, чому виїжджають з окупованої території, запевняли, що не чіпають мирних жителів, згадували про "бандерівців" і казали, що прийшли визволяти українців.

Запам'яталося, як один кремезний чоловік з автоматом відчинив двері й каже: "Що, народ, гімн України ще не забули? Давайте заспіваємо: "Ще не вмерла... але вона вже вмерла"". Треба було мовчати, бо ніхто не міг передбачити наслідків. Водій попросив, щоб терпіли – все, аби виїхати,
– пояснила Надія Кононенко.

За 4 останніх блокпости оцих хлопчиків 16-річних висадили просто посеред поля.

Коли решта вже дісталися безпосередньо до греблі, досить довгий її відрізок довелося пройти пішки. Свекруха в дорозі плакала, молилася й тримала Надію за руку. Літня жінка боялася, що не зможе перейти через греблю.

"Я дуже переживала, бо вона після інсульту. Я цього шляху не забуду ніколи. Через греблю нас зустріли волонтери: забрали бабусю у візку, взяли сумки. Там уже зустріли наші хлопці. Я та інші раділи, обіймалися, плакали від щастя, що ми нарешті з нашими людьми", – пригадала Надія.

Важливо! Невдовзі літня жінка померла у Харкові. 24 Канал висловлює співчуття Надії та її родині.

Того ж вечора нічним потягом Надія поїхала до Львова, а далі – в Німеччину.

Олександр, чоловік Надії, залишився вдома і ще довгий час навіть чути не хотів про те, щоб залишити рідний дім.

Надія пригадує, що серце краялось, адже зв'язку з чоловіком не було. Про події в селі вони дізнавалися лише від знайомих. Одного дня дочка через знайомих почула, що просто через дорогу від їхнього будинку, біля газорозподільного пункту, цілу ніч детонував ворожий танк. Відстань – усього близько 100 метрів від дому.

"Що ми тоді пережили... Живий він чи ні – і спитати ні в кого. Він не любить згадувати ті дні. Виїхав, коли почали рити окопи біля дому, та ще перед тим осколок убив сусіда в хаті", – пригадала Надія.

Виїхав Олександр через Москву. Спочатку старою машиною дістався до Валуйок, а там сів на автобус далі. Про те, як його допитували у ФСБ у Валуйках, родині ніколи не розповідав. Лише одного разу обмовився, коли Надія ненароком лампою посвітила йому в очі.

Тоді чоловік зізнався, що так допитували ФСБ, а ще вони чіплялися до телефону, мовляв, Олександр видалив листування.

Тепер вони всією родиною живуть в Німеччині, але постійно повертаються подумки до тих подій. Нещодавно їх вразила звістка про зруйнований будинок.

Зруйнований будинок Кононенків / Фото надала героїня

Надія знала, що росіяни оселилися в її будинку і його пограбували. Про це їй розповів друг родини, який приходив оглядати дім. Росіяни там почувалися як вдома і заборонили йому навідуватись, коли їх не буде в будинку.

Мене це настільки зачепило – вони були в моєму будинку "вдома"! За двором була естакада, яку чоловік зробив для ремонту машин. Там вони лагодили техніку. Наші хлопці з дронів побачили, що їх повно на подвір’ї: у гаражі щось майструють, по двору ходять, а на естакаді стоїть техніка. І саме там їх накрили,
– з посмішкою пригадала Надія.

Жінка зізналася, що посміхається, бо радіє: росіян, які окупували її землю та будинок, спіткала смерть на її подвір'ї. Їй шкода дому, але думка про те, що він став для них домовиною, – гріє.

Надія пригадує, що в окупації неможливо спокійно жити. Людина не може себе почувати вільно та весь час має бути насторожі.

"Навіть коли вони нас не чіпали й ми їх не бачили, життя в окупації – це постійне відчуття, що тобі нічим дихати. У тебе забрали все. Заходиш у магазин і не знаєш, що робити, бо на полицях – усе завезене з Росії. Як це купувати, як це їсти? А не їсти не можна – бо треба жити", – розповіла, ледь стримуючи сльози, Надія.

Надія мріє знову побачити свій дім, свою землю. Новин з рідного села стає дедалі менше. Людей залишилося небагато, і вони живуть без світла, газу та води. Жінка вірить, що її малу батьківщину деокупують і вона повернеться додому.