Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      Війна очима жінки-десантниці: Завжди було цікаво, як це – вистрілити у людину

      231
      Тетяна Забродська
      Тетяна Забродська

      Війна очима жінки та дружини – це біль і смерть. Війна очима військовослужбовця – це справа життя та виконання обов’язку. Як виглядає війна очима жінки-військовослужбовця, дружини воїна?

      Це можна зрозуміти із розповіді майора Тетяни Забродської – начальника фінансової служби 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

      Вона – дружина Героя України, генерал-лейтенанта Михайла Забродського. Для їхньої родини війна змінила все.

      Як майор Забродська усвідомила, що війна уже почалась і що тепер змінюється, вона розказала в інтерв’ю 24 каналу:

      "Усвідомлення "уже – війна" до мене прийшло із нашими першими загиблими у Добропіллі. Хлопці зранку виїхали колоною – і більше їх не було. Тоді взагалі був шок. Коли стало відомо про загибель, навколо всі повторювали, що загинув Забродський. Я коли почула, аж опустилось все. Сказала: "Як – Забродський?". Мене всі почали заспокоювати і казати, що не той. У нас прізвище – Забродські, а там загинув наш капітан Заброцький. Але ж… От тоді і прийшло усвідомлення війни. Воно і досі триває – коли наші їдуть туди, я кожного дня прокидаюсь з думкою "Аби лише все було добре! Хай все буде добре!"…

      Що у мені змінила війна? Іноді, коли сиджу дома одна, я, як жінка, усвідомлюю, що війна забрала у мене спокій. Війна забрала у мене щастя. Війна забрала цінних людей – для мене і для багатьох. Що вона змінила? Та все життя. Вона змінили ставлення до життя. Як колись – уже ніколи не буде. Ми не допустимо, щоби все стало "як колись". Люди, які побачили і відчули кров близьких, вони не повернуться до того, що було колись. Вони не дадуть комусь забрати у нас клаптик нашої держави. Вони будуть робити все, щоб вони не забрали більше наших побратимів, рідних і близьких. Ми просто цього не допустимо. Розуміння змінилось. Наші люди стали вільні. Завжди знайдуться двоє-троє, які зможуть взяти на себе відповідальність і повести за собою. Так і сталось у 2014 році…

      Мені багато знайомих розповідали про той посттравматичний стресовий розлад, про те, що хлопці приїжджають додому і воюють ночами. Коли Міша перший раз приїхав у відпустку з війни – я цього дуже боялась. Бо мені розказували з таким надривом: що от хтось уві сні захватує, душить… Але я цього не відчула. Не було. Мій чоловік мене оберігає від усього цього. І я туди не лізу. Коли бачу якийсь не той настрій, коли бачу, що розмова пішла кудись не туди – мовчу, слухаю, але в душу не лізу…

      Мені у 2014 році було дуже цікаво: "Як це – вистрілити у людину". Коли хлопці приїжджали у відпустку перший раз – я у них намагалась це випитати. Все – мимо. Уже потім, коли сиділи з хлопцями з мого батальйону, запитала прямо: "Хлопці, ну, а як це взагалі?". Вони на мене подивились так і сказали: "Танюх, ну воно тобі треба? Воно тобі не треба! Це діло – наше". Все. Я сиджу і мовчу, бо знаю, що туди лізти не треба. Вони ніколи не хвастались. Вони можуть сидіть на курилці і все згадувать, як анекдот. Вони сміються то з того, то з іншого. Я можу сидіти і вже ледь сльози стримувати, але для них – це те, що було і, слава Богу, вже пройшло...

      Я – військовослужбовець, але я, все ж, більше жінка. Цього нікуди не дінеш. Нікуди. Можна бути гранітною, залізною, з величезними амбіціями, але коли чоловік бере рюкзак, і ти знаєш, що він їде на війну – частинка мене боїться і їде разом з ним. Коли всі дома – у мене такий спокій, якого я не відчуваю більше ніколи! Коли Міші немає вдома, коли Олежка десь не дома – все, частинки мене немає, я не можу спокійно спати, режим очікування ввімкнутий постійно. Я не істерична дружина. Ніколи не дзвонитиму і не набридатиму питаннями: "Де ти? А що ти? А з ким це ти?". Нема такого. У нас одна домовленість: ранком повідомлення "Добрий ранок", ввечері – "Спокійної ночі". Все. У проміжках – матиме час і можливість – він вийде не зв'язок. Але якщо отої смски з "Добрим ранком" нема – хоча таке буває рідко – то все! Мені простіше. Я знаю, кому ще писати, аби дізнатись чи все добре. Хоча наші хлопці мені все рівно завжди скажуть, що все добре. Навіть коли все буде погано…

      Що було найскладнішим за весь час служби в армії? Спілкування з родинами загиблих. Коли перед тобою сидять мами, дружини, розповідають, запитують і плачуть – це дуже тяжко. Тяжко було приходити на прощання із загиблими хлопцями і розуміти, що їх більше немає. Нещодавно листала телефонну книгу і зрозуміла, що тяжко навіть видалити номери телефонів загиблих. Порівняно із цим, все інше – таке, буденність. У 2014 році приходили мами, сестри, дружини загиблих хлопців по комплекти документів, із яким вони ідуть до військкомату для нарахування виплат. Приходили і питали: "Чому саме мій?". Розумієш, що сидіти і разом з нею плакати – тільки душу рвати. Але і мовчати не можна. Тому стараєшся розказувати, який він був чудовий, де воював, як героїчно загинув. Намагаєшся підтримати, щоб ця жінка приїхала додому і знала, що у пам'яті людей, які із ним служили, він залишився героєм. Кожен з них – герой. І цивільні – також".

      Більше читайте у спецпроекті 24 каналу: : Тил Героя України: розповідь Тетяни Забродської

      Джерело: 24 канал
      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин

      Читай новини навіть без інтернету

      Завантажити

      Читай новини навіть без інтернету

      Залиште відгук