"Я щовечора пишу йому в щоденник": що насправді переживають сім'ї військовополонених через розлуку

Сьогодні тисячі українських родин ведуть свою боротьбу, яка триває не на лінії фронту. Її ведуть батьки, дружини, діти наших воїнів у кабінетах міжнародних організацій, під стінами держустанов, на акціях у різних містах. І ця боротьба – за повернення їхніх рідних з ворожого полону. 

Таку боротьбу уже 2 роки веде Катерина Загороднюк, яка чекає свого коханого Вадима з російської неволі. Там чоловік перебуває з осені 2024 року й увесь цей час вона робить все задля його повернення. У межах проєкту "Війна, любов і терапія" на сайті 24 Каналу дівчина розповіла, що додає їй сили на цьому шляху, як вона переживає розлуку з чоловіком і чому акції на підтримку військовополонених є настільки важливими.

До теми "Не дивіться так, наче я прийшов вбивати": чому прірва між військовими та цивільними зростає та як це зупинити 

"Ми ніби між небом і землею": як сім'я воїна переживає його полон?

Сьогодні на повернення Вадима чекають його рідні, багато друзів, побратимів і, звісно, кохана дівчина. Кожен з них несе у серці надію на те, що зовсім скоро зможе його обійняти. По-особливому присутності Вадима не вистачає маленькій Златі – дочці Катерини. Разом з мамою 5-річна дівчинка їздить на акції підтримки військовополонених, малює малюнки й часто запитує, коли повернеться її "Вадимчик".

Поки Катя не може про все розповісти доньці, але свій біль і переживання виливає у щоденник. Дівчина зізнається, що коли Вадим був на службі, то часто не мав зв'язку, їй доводилося кілька днів чекати на його повідомлення. Увесь цей час вона продовжувала писати йому все, що відчуває, розповідала, що робить разом зі Златою, які у них плани, що сталося нового. 

Катерина з донечкою Златою / Фото з соцмереж

"Коли він повертався із завдання, то мав досить часу, щоб прочитати, що було з нами за ці дні. Зараз я щовечора пишу у щоденник все, що ми переживаємо, усі Златині досягнення, дні народження, події. На жаль, це вже мій третій списаний блокнот… Але найбільше мене бентежить, скільки ж часу знадобиться Вадиму, щоб потім все це перечитати", – сказала Катерина. 

Зверніть увагу! Вперше Вадим потрапив на фронт у 18 років. Ще в часи АТО він побачив, що таке війна та ким є росіяни. Далі життя привело його за кордон, але звідти він повернувся взимку 2022  року, зрозумівши, що повномасштабний наступ от-от відбудеться. У перший день великої війни він приїхав до рідного села, щоб зібрати речі на фронт і там побачив Катю, яка також приїхала додому, шукаючи безпечного місця для себе й донечки. Так, після багатьох років розлуки, вони знову побачились, а невдовзі відновили спілкування, яке переросло у міцні та сильні почуття. 

Катя зізнається, що у неї ще не було жодного ранку, коли б вона прокинулася і не подумала про Вадима. З такими ж самими думками закінчується кожен її вечір. Дівчина часто уявляє, як приїде на обмін військовополоненими й побачить, що він виходить з автобуса. Каже, що вже знає, як першою підійде до чоловіка та наскільки міцно його обійме. 

"Я знаю Вадима все життя, ми так багато пережили разом, будували спільні плани. І в якийсь момент твоя половинка просто зникає… Я розумію, що він живий, він десь є, але його присутності, спілкування – страшенно не вистачає. Я живу у постійній невідомості, ніби між небом і землею. Бо знаю, що він живий, у полоні, але постійно думаю, чи він щось їв, пив, чи його сьогодні не били…. Це страшенно виснажує", – зізналася кохана воїна. 

Малює плакати й виходить на акції: як дитина реагує на розлуку?

Вадим і Катерина почали зустрічатися, коли її донечці було лише 2 роки. До полону військовий робив усе, щоб побудувати з дівчинкою дуже теплі й довірливі стосунки. З часом вони переросли у справжню любов і спорідненість, яка не визначається групою крові чи набором генів. 

Сьогодні Катерина щодня нагадує донечці про Вадима, бо, на жаль, тривалий час дівчина його не бачить. Але вона досі будує плани на його повернення, знає, що вони робитимуть разом, коли він приїде. 

Буває ми йдемо разом парком, а Злата пригадує, як вони з Вадимом колись їли там солодку вату. А на початку стосунків він зробив для нас сюрприз і повіз в океанаріум. Через два роки, коли Вадим уже був у полоні, ми з донькою знову туди прийшли, й вона згадала, що колись була тут, дивилася на рибок. Емоційно це дуже складний момент, але мене все одно тішить, що Злата це пам'ятає, 
– додала мама дівчинки. 

Вадим і Злата чудово ладнали / Фото з соцмереж

Вона пригадує, що спершу не знала, як пояснити доньці відсутність Вадима. Дівчинка боляче це сприймала, їй не вистачало розмов з чоловіком, вона звикла, що він майже щоночі телефонував їй і бажав спокійного сну, розповідав історії на ніч. В один момент все це припинилося і Катерина не знала, що робити. 

"Тривалий час, за моїм проханням, з донькою працювала психолог у садочку. Я хотіла трішки згладити цей стан, уникнути негативних наслідків для дитини", – пояснила Катерина.  

Сьогодні, коли дівчинка підросла, мама може час від часу купити їй квіти або якусь іншу дрібничку й каже, що це передав для неї Вадим. Це дуже надихає і тішить маленьку Злату, додає їй впевненості в тому, що про неї не забули, а її "Вадимчик" скоро повернеться. 

До уваги! Військовий ставився до донечки своєї коханої з особливою ніжністю. У відпустках часто перебирав на себе багато обов'язків з її догляду, дуже добре дбав про них обох. Визначальними рисами характеру Вадима його дівчина називає неймовірну доброту, спокій, розважливість, вміння залишатися спокійним у найскладніших ситуаціях, а також його впертість і силу волі. Зараз Катерині найбільше бракує підтримки чоловіка, адже він вселяв їй впевненість у всьому, найбільше у неї вірив, був надзвичайно чуйним та уважним. 

Сьогодні маленька Злата уже є активною учасницею акцій на підтримку військовополонених. У їхньому місті такі акції відбуваються щонеділі, туди приходять родини полонених і зниклих безвісти, а також усі небайдужі. Злата має свій плакат, з яким виходить на вулицю. Інколи вона просить маму потримати разом з нею прапор, інколи – втомлюється і хоче просто посидіти на лавочці. Але навіть у свої 5 років дівчинка добре розуміє, заради кого все це робить. 

Злата активна учасниця акцій / Фото з соцмереж

"Думали, що з нами цього ніколи не станеться": про те, як дізналися про полон

День, коли Вадим потрапив у полон, його рідні пам'ятають по хвилинах. Катерина пригадує, що тоді пообіцяла доньці піти разом з нею в кав'ярню після роботи. Поки вони робили замовлення, то не почули, що на телефон уже хтось кілька разів дзвонив. 

Розумієте, є речі про які ти знаєш, що вони можуть трапитися, але завжди думаєш, що вони стануться тільки не з тобою. Про полон ми ніколи не говорили. Я думала, що цього ніколи не буде, 
– сказала Катерина. 

Життя сім'ї Вадима назавжди змінив один суботній день, коли рідним повідомили, що він у полоні. Спершу про це дізналась мама військового, коли до неї додому прийшли представники ТЦК. Її пережиття і стан здоров'я після цієї новини важко описати словами. Жінка досі дуже боляче переживає все, що сталося, а її єдиною розрадою залишається надія на повернення сина додому. 

Коли маму Вадима привели до тями, то його тітка, яка в цей час була з нею, вирішила подзвонити до мене. Вона попросила мене присісти, сказала не хвилюватися, бо Вадим живий, а потім додала, що він у полоні… Це був найважчий момент, який я коли-небудь переживала, 
– поділилася дівчина.  

Після цього вона одразу зателефонувала командиру Вадима, від нього дізналася всі інші деталі. Катерина зауважує, що для рідних полонених дуже важливо відразу почути правду від командування, дізнатися всю важливу інформацію. Чесна комунікація допомагає їм на шляху боротьби за повернення Героїв додому.  

Дівчина понад усе хоче знову обійняти коханого / Фото з соцмереж

Катерина розуміла, що життя кардинально міняється і їй потрібно зберігати холодний розум, мислити раціонально й не впадати у паніку. У наступні дні вона пройшла всі інстанції, заповнила протоколи, діяла відповідно до інформації, яку їй надали на гарячій лінії.

"Разом зі ще однією жінкою, чий чоловік також у полоні, ми були у Координаційному штабі, Червоному Хресті, СБУ. Відтоді щомісяця їздимо по всіх цих установах, щомісяця пишемо до них електронні звернення, відправляємо листи в ООН. Я не знаю, чи це на щось кардинально впливає, але нічого не робити ми теж не можемо", – підкреслила Катерина. 

Важливо! У розмовах з коханим Катерина час від часу порушувала тему звільнення зі служби, просила повернутися й бути з сім'єю. Вадим воював багато років виключно на гарячих напрямках і мав підстави для звільнення. Втім він був переконаний, що найбільше потрібен саме на фронті, не хотів залишати своїх хлопців. А на всі прохання дівчини відповідав: "Я тебе почув, але зараз ще не час".

"Це наше спільне горе і спільна біда": що додає сили родинам полонених?

Коли коханий Катерини потрапив у полон, вона одразу зв'язалася з рідними військовополонених з його бригади. Дотепер дівчина підтримує з ними зв'язок, вони діляться інформацією, їздять на акції, передають найменші вісточки, які комусь вдалося отримати. Катя переконує – знайти людей, які тебе розуміють, – надзвичайно важливо. 

Якщо є обмін, то ми їдемо на нього всі разом. Маємо з дівчатами спільний чат, де усім ділимося. Якщо у когось є новина про чоловіка, батька – також одразу розповідаємо. Це наше спільне горе, біда, яка всіх нас об'єднала. Що я ще можу сказати? Ми живемо в надії, що залишилося ще трішки й скоро вони до нас повернуться, 
– додала Катерина. 

Катерина під час акції / Фото надане 24 Каналу

Вона наголошує, що для рідних військовополонених дуже важливо триматися разом, підтримувати одне одного. Адже ніхто краще не зрозуміє їхній біль, ніж людина, яка переживає таку саму біду. 

Також найбільшим стимулом не опускати руки є Злата. Заради доньки жінка мусить триматися, продовжувати працювати. Ба більше, за цей час Катерина змогла відкрити власну справу, про яку мріяла багато років. Вадим завжди підтримував її у всіх починаннях і після повернення з полону він точно зрадіє, що кохана змогла реалізувати свою мрію. 

Я дуже сильно відволікаюся на роботі. Напевно, це ще одна моя "дитина", в яку я надзвичайно багато вкладаю. Вадим завжди мною пишався, але коли він дізнається, скільки всього я зробила за ці 2 роки, то надзвичайно зрадіє, 
– підкреслила Катерина. 

Але найважливіше, про що дівчина говорить крізь сльози, – це точно знати, що Вадим живий. Цей факт тримає її найбільше. Вона розуміє, як багато рідних живуть у невідомості, як сильно чекають хоча б на підтвердження, що їхні близькі у полоні. У ситуації Катерини найбільшим щастям є знати, що її коханий живий, отримати від нього бодай один лист. 

"Я тримаюся за це, бо розумію, що він живий, що він отримує мої листи. Це надзвичайно цінно. А коли хлопці повертаються і передають мені від нього найменшу вісточку – ви не уявляєте, як це підбадьорює. Мені розповідали, що Вадим отримував мої листи, вони додали йому сили. Він знає, що я його чекаю і буду чекати завжди. Я роблю все для його повернення", – сказала зі сльозами дівчина військового. 

Рідні полонених і зниклих безвісти закликають людей не бути байдужими / Фото надані 24 Каналу

Від коханого Катерина також отримувала листи. Один був надзвичайно короткий, буквально на кілька речень. Вадим писав, що він живий і здоровий, дуже чекає на обмін та любить своїх рідних. Наступний лист був більший, видно, що військовий писав його сам. 

У ньому Вадим розповідав, що хоче зробити після звільнення, згадував про хлопців, з якими сидів у камері, ділився деталями, які міг знати тільки він. Для Катерини прочитали ці слова було надзвичайно цінно, вона досі згадує їх з теплом. Також з цього листа дівчина зрозуміла, що коханий отримував її попередні повідомлення. Це додало сил писати нові листи знову й знову, вселило певний спокій. 

Я не знаю скільки саме моїх листів він отримав, але я пишу їх по 2-3 на місяць. Так рекомендували у Червоному Хресті. Звісно, є нюанси про що можна згадувати, а про що ні, аби моє повідомлення пройшло російську фільтрацію. Щоразу я пишу схожі речі, адже не знаю, який з листів він точно отримає, 
– додала Катерина. 

Під час обмінів рідні військовополонених залишають їхні фото й свої контакти у надії, що звільнені з полону когось впізнають і з ними зв'яжуться. Коли з Катею зв'язався один з таких воїнів – її щастю не було меж. Вона надзвичайно вдячні хлопцям, які після всього пережитого, знаходять сили, щоб зв'язатися з рідними своїх побратимів і розповісти їм більше інформації. 

Також Катя розуміє, якщо звільнені не хочуть цього робити, вкотре згадувати про свій страшний досвід. Тому вона нікого не засуджує і продовжує чекати, що на наступних обмінах, якщо навіть не побачить Вадима, то хоча б почує про нього від інших. 

Акції відбуваються регулярно у різних містах / Фото Романа Балука

"Ми є голосом наших Героїв": про важливість акцій на підтримку військовополонених

Ще одним болючим питанням для Катерини є байдужість, нетактовність людей, які не просто ігнорують акції на підтримку військовополонених, але й критикують тих, хто їх організовує або до них долучається. Дівчина переконує, що у час війни нам потрібно забути про байдужість, бо "наша хата не скраю", зовсім скоро вона може стати наступною у планах ворога.  

Такі акції є дуже важливими, адже це чергове нагадування, що проблема існує, вона нікуди не зникла, а тисячі наших воїнів досі у ворожому полоні. Ба більше, розголос часто стає додатковим тиском на чиновників, політиків, міжнародних представників, які починають діяти активніше, коли розуміють запит суспільства.

Можливо, 100 людей у моєму місті й нічого не змінять, але 2 тисячі людей на майдані у Києві – це вже інша історія. До того ж такими акціями ми показуємо свою повагу й небайдужість до долі героїв, підтримуємо їхні сім'ї, адже вони розуміють, що не одні на цьому шляху, 
– наголосила Катерина. 

Вона пояснює, що на акції та заходи можуть прийти всі охочі. Людей не змушують скандувати гасла, малювати плакати. Достатньо просто зупинитися і помовчати, підтримати рідних полонених своєю присутністю. 

Мирні акції є важливими для повернення Героїв / Фото Романа Балука

На жаль, на п'ятому році війни в Україні залишаються провокатори, які дозволяють собі ображати учасників мирних акцій, звертатися до них з лайкою. Не раз Катерині доводилось чути від прохожих питання на кшталт "Чого ти тут стоїш?" або "Чого ти цим хочеш добитися?" Дівчина навчилася гідно на них відповідати й радить кожному, хто не розуміє сенсу акцій – просто проходити повз. 

"Якщо приходить людина й тактовно, без дорікань питає, що ми робимо, чому тут стоїмо – ми все пояснюємо, розповідаємо. Ми відкриті, щоб до нас долучалися, або просто вислухали й пішли геть. Але точно не треба влаштовувати провокації", – наголосила кохана Вадима.

Рідні військовополонених дуже хочуть, щоб після повернення додому наші Герої бачили, що про них пам'ятали. Тому сьогодні закликають кожного стати голосом воїна, який перебуває у неволі. 

Віддати годину часу у свій вихідний – це дуже мало у порівнянні з тим, що зробили для нас ці військові. Сьогодні ми з дитиною живемо у відносно спокійному місті, можемо гуляти в парках і ходити поїсти в кафе. Але треба завжди пам'ятати, що для когось – це велика розкіш, 
– підкреслила Катерина. 

Ще одним завданням акцій на підтримку полонених та зниклих безвісти – є розголос для світової спільноти. Люди за кордоном мають бачити, що відбувається в Україні: у нас гинуть військові, з них знущаються у полоні – все це відбувається у ХХІ столітті. Ба більше, на мирні мітинги виходять не лише небайдужі українці, вони відбуваються по всьому світу, таку практику важливо продовжувати. 

"У мене на нього дуже багато планів": що хоче зробити Катерина після повернення коханого?

Катерина не бачила Вадима уже майже 2 роки. Мабуть, людині, яка не була в такій ситуації, складно уявити її почуття. Але дівчина переконує, що, попри пройдений час, її любов, захоплення і повага до коханого – тільки зросли. Хоч фізично їй дуже бракує його обіймів, щирих розмов і присутності, але любов все одно живе, вона не залежить від часу й простору. 

Перше, що дівчина хоче сказати коханому після повернення: "Ми з цим впоралися, найгірше вже позаду…" Момент їхньої зустрічі вона часто уявляє, і з усмішкою додає, що має на чоловіка багато планів. 

Я хочу міцно його обійняти, поцілувати й сказати, як сильно кохаю. Я розповім, що дуже сильно на нього чекала, і його рідні, друзі – всі його чекали. Вони підтримували мене, допомогли не впасти в депресію. Я все це йому розкажу, 
– зізналася Катерина. 

Найбільша мрія Каті – повернення коханого / Фото з соцмереж

Дівчина розуміє, що повернення до звичного життя не буде швидким. Вадиму знадобиться тривала реабілітація, і, скоріш за все, лікуванння, адже він сильно схуд. На його фото, які вона бачила у російських пабліках – важко дивитися. 

"Я знаю, що він отримує від мене листи і це його там зігріває. А мене гріє думка, що він живий і рано чи пізно повернеться. І тоді все мусить налагодитися. Просто треба чекати. Потрібен час…", – додала Катя. 

Вона, як і тисячі інших родин, живе думками про майбутні обміни. Щоразу дівчина вірить, що на обмін потрапить її коханий. Коли його там не має – Катя збирається з силами й продовжує чекати наступного. Так триває вже другий рік. 

Насамкінець розмови вона зізнається, що насправді втомилася від постійного очікування, але знає, що хлопці й дівчата у полоні – втомилися не менше. З сумною усмішкою додає, що якби Вадим зараз повернувся, то, напевно, їв би геть усе, навіть те, що зовсім не любив.

Щоб якось розвіяти її сум, цікавлюсь у Каті, яку страву вона першою приготує коханому, коли той приїде додому. Вона задумується, а тоді починає сміятися. Каже, що коли Вадим був у відпустці, то вона завжди готувала йому сирники на сніданок. 

Добрі чи не добрі, але він завжди їх їв. Часом я казала, що вони в мене зовсім не вдалися, але Вадим жартував, що вони дуже файні (сміється, – 24 Канал). Тільки просив побільше сметани,
– пригадала з усмішкою Катерина. 

Історія Вадима та Каті – це історія тисяч українських сімей, чиє щастя перекреслила війна. З міркувань безпеки ми не розкриваємо прізвища нашого Героя і не ділимось його фото, але цією статтею хочемо донести головне: сьогодні у російському полоні перебувають десятки, а може й сотні Вадимів, Іванів, Олександрів, на яких вдома чекають дружини, батьки, діти. 

Щодня у Києві, Львові, Бердичеві чи маленькій Теребовлі – хтось понад усе мріє нарешті приготувати улюблену страву свого коханого, сісти поруч з ним за стіл і, пригорнувши, сказати: "Ми з усім впоралися. Це все позаду…"