Петро активний у соціальних мережах, але свого обличчя не показує. Він попросив нас навіть не вказувати його прізвище. Чоловік каже – хоче допомагати Україні не для піару, а тому, що вважає це правильним.

Читайте також Її слід перемогти, – Ходжес припустив, для чого Росія затягуватиме війну

Петро живе з дружиною на Закарпатті. Зізнається, що за майже рік війни люди почали менше допомагати армії та постраждалим. Тому у нього з'явилася ідея, яка вже через кілька днів втілиться у реальність – Петро пішки ітиме на Донбас через всю країну. Він пройде цей шлях, щоб зібрати гроші для нашої держави.

Історію Петра читайте в ексклюзивному інтерв'ю для сайту 24 Каналу.

Де ви були 24 лютого і як дізналися про війну? Що пригадуєте про цей день?

23 лютого я повернувся з Краматорська. Я їздив туди по роботі, бо займався ретро автомобілями. Купував їх тут і відправляв у Чехію. Зранку 24 лютого дружина розбудила мене зі словами, що почалася війна. Ми почали думати, що робити далі – їхати у Чехію, чи ні.

На Закарпатті було спокійно, тому вирішили залишитися. Тим паче дружина не хотіла їхати, адже тут її робота, друзі, родичі. У нас за 2–3 кілометри кордон з Румунією, до Угорщини – 40 кілометрів і до Словаччини – 100 кілометрів. Все було спокійно.

Як вирішили займатися волонтерством? З чого все почалося і чи мали вже такий досвід?

Спочатку я хотів йти воювати за Україну, тому пішов у Хусті до військкомату. Там не знали, що робити й сказали мені йти в Інтернаціональний легіон. Я подзвонив туди, але там відповіли, що мене не треба, бо я не служив в армії у Чехії.


Петро возив допомогу у Бахмут / Фото Ленка Кліцперова


Волонтер їздить до військових у гарячі точки / Фото Ленка Кліцперова

Пізніше мені подзвонив знайомий, який воював з 2014 року і був волонтером. Він запитав, чи хочу я поїхати з ним до Києва і відвезти військовим 128-ї бригади допомогу. Я погодився. Ми їхали у Чернігівську область. Там евакуювали дівчаток і бабусю з котом. Відвезли їх на Закарпаття. Я хотів помагати далі.

Раніше у мене такого досвіду не було. Я не був на війні. Я знав, що є війна на Донбасі, але, на жаль, це мало кого цікавило останніми роками.

Моя дружина українка, я живу в Україні, тому мусив допомагати.

В Ужгород та Хуст приходила допомога з Німеччини та Польщі на різні організації. То ж я запропонував перевозити її на Схід та Південь України. Спершу я заправляв автомобіль за свої гроші, а коли почав писати про це у фейсбуці, люди почали скидатися на пальне.

Розкажіть більше, як це відбувалося. Куди ви возили цю допомогу, що це було?

Я їздив з допомогою від організацій. Крім того, був чатбот, де надсилали заявки, а я писав що й куди можу відвезти дорогою. Люди бачили у соцмережах, що я вожу гуманітарку, то ж привозили якісь речі до мене. Дехто передавав посилки своїм рідним, які були на фронті. Тому я почав їздити майже до окопів. Робив це завдяки своєму причіпу до авто. Загалом на ньому перевіз вже понад 350 тонн гуманітарної та військової допомоги.


Автомобіль, на якому Петро возить гуманітарну допомогу / Фото волонтера

Спершу допомоги було мало, потім – дуже багато. Зараз вже також менше. Але чеські журналісти зробили репортаж про мою діяльність, то люди знову почали скидати гроші.

Куди саме ви їздили?

Я багато де був. Їздили під обстрілами біля Снігурівки, Лиману, Олександрівки. Люди самі казали, що їм треба, і ми це давали. Як зустрічали військових, то давали їм спальники, консерви якісь.

У Миколаєві я познайомився з волонтеркою Анною і почав возити їй багато допомоги, яка мені з Чехії приходила. В Анни батько і брат на війні, тому вона дуже допомагає. У Миколаєві ми майже безкоштовно отримали склад від хлібзаводу. Я привозив туди засоби гігієни, продукти, бронежилети, амуніцію. Далі Аня розвозила це цивільним, а я – на фронт.


За свою діяльність Петро отримав медаль від ЗСУ / Фото волонтера

Російські окупанти обстрілюють Миколаїв практично кожного дня. Чи були влучання по вашому складу?

Наш склад у Миколаєві розташований у Корабельному районі. Це була третя прифронтова лінія. Літом постійно прилітало поруч. Снаряди падали за 100–500 метрів, але у сам склад не потрапляли. За один день могло бути 10–15 обстрілів. Зараз вже спокійніше. Крім того, до цього звикаєш.

Добре, що до нас люди на склад не приходили. Ми нікому не розповідали, де саме він розташований. Адже було таке, що в Миколаєві за один тиждень обстріляли 4 гуманітарні склади, бо хтось здавав розташування. Тому ми возили допомогу прямо людям.


Допомога, яку возить Петро / Фото волонтера

Ви говорили, що потрапляли під обстріли. Як і коли це сталося вперше? Які емоції ви тоді відчули?

Коли я вперше їхав до Києва й у Чернігівську область, було дуже страшно. Стрес, нерви. Житомирська траса… У Києві я почувався безпечніше, ніж на його околицях. Але людина звикає до всього.

Недавно ми були в Херсоні й біля нас стріляли з танка. Прилітало за 30 метрів від машини. Одного разу мій автомобіль з автомата розстріляли. Попали в скло і задню частину машини.

Зараз я вже так не переживаю, хоча хвилювання все одно завжди є. Я думаю про те, що можу не повернутися додому.

З ким ви тоді були? Чи не думали перестати їздити на фронт через небезпеку?

Перший раз зі мною були воїни-добровольці та волонтери з Чехії. Я не скажу, що було страшно. Це так швидко сталося… Я затиснув газ до найближчого поста наших військових. Розповів їм, звідки по нас стріляли, щоб вони знали, де росіяни.

Цікаво Смертельний звір: все, що відомо про танки Leopard і чому саме вони потрібні Україні

Як ми заїжджали на склад до Миколаєва, то нас дуже обстріляли. Також одного разу потрапили під жорсткий мінометний обстріл. Я думав, що це вже кінець. Після того навіть якийсь час на передову вже не їхав. Людина мусить заспокоїтися після такого.

У Тернах, що в Донецькій області, ми двічі потрапили під обстріл. Там є лише одна дорога, якою можна добратися до наших хлопців, – через міст. Там завжди трохи страшно їхати. Але треба.

Петро потрапив під обстріл у Донецькій області: відео

До речі, а як ваша дружина реагує на те, що вас ніколи нема вдома? Вона підтримує те, що ви так багато допомагаєте Україні?

Вона не знала, що я так багато їздитиму, а тепер вже звикла і нічого не каже. Вона не говорить, щоб я не їхав, а навпаки підтримує мене.

Якщо потрапляю під обстріл, то не говорю їй, щоб не переживала. Вона знає, що я роблю добру справу, але майже про це не говорить. Сердиться трохи, бо я лишаюся тільки на день-два. Лише на Різдво довше був вдома – 2 тижні.

Ви пригадували про евакуацію. Звідки саме й куди ви вивозили людей? Як це відбувалося?

Я здійснював евакуацію людей з усієї України: з Київської, Чернігівської, Дніпропетровської, Донецької областей. Недавно 3 людей з Херсону віз.


Петро возив допомогу у Херсон / Фото волонтера

До мене звертаються люди й кажуть, що треба когось забрати. Наприклад, бабусю чи дідуся. Пишуть у фейсбуці або дзвонять через знайомих. Назад я їду пустий, тому можу взяти людей. Їду на домовлене місце й забираю тих, хто хоче евакуюватися на Закарпаття чи у Львів.

Чи багато чехи допомагають українцям, зокрема чи часто скидають вам гроші? І як загалом у Чехії ставляться до війни в Україні?

У Чехії є багато людей, які допомагають фінансово та матеріально. Є й такі, які хоч і не за Росію, але кажуть, що війна – це дорого, ціни підіймаються. Їх не багато. Проросійського населення в Чехії дуже мало.

Люди пам'ятають 1968 рік, коли Росія окупувала Чехословаччину. Ніхто такого більше не хоче. Тому чехи солідарні з українцями.

Розкажіть більше про марафон, який ви плануєте пройти, щоб зібрати гроші для України. Звідки у вас взялася така ідея?

Я пройду цей шлях з Хусту на Донбас для збору грошей. Багатьом людям за кордоном війна вже набридла. Допомоги стає все менше. Я хочу показати, що вона досі потрібна. Чим більше часу триває війна, тим більше треба допомагати. Зараз є загроза наступу з Білорусі, тому потрібно стояти разом з українцями. ЗСУ звільняють території, і люди, які жили в окупації, потребують допомоги.

Я хочу пройти 1275 кілометрів та збирати 1 крону за 1 крок. Це вийде десь півтора мільйона крон. За ці гроші планую придбати мікроавтобус для евакуації населення, термобілизну для військових, автомобіль, безпілотники. Словом, планів багато, але все залежить від того, скільки грошей вдасться зібрати.


Чехи допомагають Україні / Фото Петра

Ви будете мати якийсь супровід? Де ночуватимете?

Ні, жодного супроводу не буде. Це імпровізація. У мене є собака Роксі, породи бішон. Думаю, чи брати її з собою. Але також доведеться взяти сумку для неї, бо Роксі так багато не пройде.


Петро з собакою Роксі у Бахмуті / Фото Ленка Кліцперова


Волонтер на Різдво їздив у Бахмут / Фото Ленка Кліцперова

Я планую виходити кожного ранку в 7 годині і зупинятися о 17:00. Хочу за день проходити 42,5 кілометра. Надіюся, що дорогою мені траплятимуться добрі люди, які впустять до себе переночувати. Так часто було, коли я вертався з фронту додому. Тому я знаю, що мені допоможуть. Якщо ж ні, то лишатимуся у готелях, які побачу дорогою.

Знаю, що ноги будуть боліти. Особливо перший тиждень та останній. Але цей марафон – можливий. Я не спортсмен, не атлет, а звичайна людина, яка хоче показати, що кожен може допомогти. Ми з дружиною в Чехії на вихідних часто ходили в гори.

До речі, я хочу фотографуватися біля знаків всіх сіл та міст, які буду проходити. Також у фейсбуці буду про все звітувати.

Не всі українці роблять для перемоги стільки, скільки робите ви. Чи можете назвати це патріотизмом до чужої країни?

Я не знаю, чи може іноземець бути патріотом, але мені дуже подобається жити в Україні. Я хотів вступити у батальйон "Карпатська Січ".

Завдяки своїй волонтерській діяльності вже навчився стріляти, бо доводилося спати з військовими на нульових позиціях. Але вони кажуть, що моя робота – збирати допомогу. Але, якщо люди перестануть донатити, то я піду захищати Україну. Не скажу, що я якийсь герой і мене візьмуть на танк, але чимось корисним би був.

Зауважте Ймовірно, тотальна: Кремль скасував броні та хоче максимально посилити мобілізацію на Донбасі

Звідки у вас таке велике бажання допомагати Україні? Ви ж ризикуєте власним життям.

Мені подобається Україна, маю тут багато друзів. Українці – дуже вільні та гостинні люди. Я хочу жити в Україні, а не під російським режимом. Колись я 10 років жив під російськими комуністами у Чехії і знаю, як це. Я буду допомагати українцям до кінця цієї війни.

Я злюся на українців, які втекли на Закарпаття і під час війни нічого не роблять. Ні гроші не скидають, ні допомагають. Це мій обов'язок – я маю допомагати країні, в якій живу. Я не знаю, чи може бути патріотизм в іноземця, але це те, що я відчуваю.