Для України це означає одне – менше ілюзій, більше холодного розрахунку і вміння використовувати інтереси великих гравців. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Світ у вогні. Саме з таким промовистим образом El País зустрічає цьогорічну Генеральну асамблею ООН у Нью-Йорку. І, мабуть, важко знайти точнішу метафору для того, що відбувається сьогодні з міжнародною системою.
Воєн стає більше. Кліматичні зміни прискорюються. Технологічна гонка, передусім у сфері штучного інтелекту, дедалі швидше випереджає спроби держав встановити для неї правила. Демократичні інститути перебувають під дедалі сильнішим тиском. А сама ООН, створена для того, щоб не допустити повторення катастроф першої половини ХХ століття, переживає одну з найглибших криз за всю свою історію.
І це вже не просто відчуття.
За інформацією Уппсальської програми даних про конфлікти, які аналізує Інститут досліджень миру в Осло (PRIO), у 2025 році у світі було зафіксовано 65 конфліктів у 35 країнах — найбільше з 1946 року. Близько 245 тисяч людей загинули внаслідок бойових дій, а серед головних причин такого стрибка — війна Росії проти України, війни на Близькому Сході та катастрофічне насильство в Судані.
Тобто проблема вже не в тому, що світ "стає небезпечнішим". Він уже став небезпечнішим. І тут виникає незручне питання: а де ті інституції, які мали б цей процес зупиняти?
ООН була створена для іншого світу
Зазвичай криза ООН пояснюється доволі просто: мовляв, міжнародна організація виявилася слабкою, бюрократичною і нездатною реагувати на війни. На мою думку, проблема глибша. ООН не просто стала менш ефективною. Світ, для якого її створювали у 1945 році, перестав існувати.
Архітектура Організації Об'єднаних Націй була продуктом конкретного історичного моменту – перемоги союзників у Другій світовій війні та формування системи, у якій кілька великих держав отримали особливу відповідальність, а разом із нею – особливі повноваження. Найяскравіший приклад – Рада Безпеки та право вето п'яти постійних членів.
Проблема полягає в тому, що сьогодні саме між великими державами дедалі частіше виникають фундаментальні суперечності. Відтак механізм, який мав забезпечувати колективну безпеку, стає механізмом взаємного блокування. Ми отримали своєрідний історичний парадокс: чим більшою стає потреба у глобальному управлінні, тим складніше великим державам домовитися про правила такого управління.
Саме тому нинішня криза ООН – це не лише криза однієї міжнародної організації. Це криза самої моделі світопорядку.
США більше не хочуть оплачувати стару систему на старих умовах
Окрема проблема – позиція Сполучених Штатів. Вашингтон десятиліттями був не єдиним, але безумовно ключовим ресурсним і політичним стовпом післявоєнної міжнародної системи. США залишаються найбільшим фінансовим донором ООН, але адміністрація Дональда Трампа суттєво жорсткіше ставить питання про те, навіщо Америка має фінансувати інституції, рішення яких не завжди відповідають її поточним інтересам.
Фінансова проблема вже цілком матеріальна. За даними самої ООН, заборгованість держав за обов'язковими внесками до системи Секретаріату зросла з 3,4 мільярда доларів у 2022 році до 6,6 мільярда у квітні 2026 року. Організація скорочує персонал, миротворчі та гуманітарні можливості й проводить масштабну реформу UN80.
Паралельно Вашингтон дедалі гостріше конфліктує і з іншими сб’єктами міжнародної інституційної системи. Один із найпоказовіших прикладів – Міжнародний кримінальний суд, проти якого адміністрація Трампа готує широкі санкції. Це важливий симптом. Велика держава, яка свого часу була одним із головних архітекторів післявоєнного порядку, сьогодні дедалі частіше запитує не "як зберегти систему?", а "що ця система дає нам?"
А це вже зовсім інша логіка міжнародних відносин.
Чому ніхто не перехоплює лідерство?
Тоді виникає наступне логічне питання. Якщо США дедалі менше готові самостійно нести тягар глобального лідерства, чому цю функцію не підхоплюють Європейський Союз, Китай, Велика Британія, Індія чи Японія?
Тому що світове лідерство – це не красиві промови на Генасамблеї. Це гроші. Військові можливості. Технології. Контроль над фінансовою інфраструктурою. Готовність гарантувати безпеку союзників. А головне – готовність платити політичну та економічну ціну за підтримання міжнародного порядку навіть тоді, коли це не приносить негайної вигоди.
Одні держави поки не мають для цього достатньої сукупності ресурсів. Інші мають ресурси, але не хочуть брати на себе відповідальність. Треті взагалі зацікавлені не у відновленні старої системи, а в її перебудові на вигідніших для себе умовах.
Саме тому ми бачимо не появу нового світового гегемона, а фрагментацію глобального лідерства. На зміну одній великій архітектурі приходять ситуативні коаліції, регіональні формати, "малі союзи", технологічні блоки, оборонні партнерства та домовленості ad hoc.
Це, можливо, одна з найважливіших тенденцій нашого часу.
Проблеми глобальні, а інструменти залишилися національними
І тут ми підходимо до ще глибшої суперечності.
Війни стають міжрегіональними. Фінансові кризи поширюються за години. Кібератака може бути здійснена з будь-якої точки планети. Штучний інтелект розробляють не тільки держави, а й приватні корпорації, бюджети й технологічні можливості яких інколи співставні з можливостями середніх держав. Терористична група може отримати технології, які ще кілька десятиліть тому були доступні лише спецслужбам.
А світова економіка настільки взаємозалежна, що одна вузька географічна точка може вплинути на мільярди людей. Ормузька протока – прекрасний приклад. Криза навколо неї миттєво перестає бути "проблемою Близького Сходу", тому що через енергетичні ринки вона потрапляє у вартість пального, логістику, інфляцію та продовольчі ціни по всьому світу.
Так само Чорне море давно перестало бути лише регіональним питанням України, Росії, Туреччини, Румунії чи Болгарії. Це питання світової продовольчої безпеки. Не випадково саме на полях нинішньої Генасамблеї проводиться окрема зустріч щодо глобальної продовольчої безпеки та свободи навігації у Чорному морі.
Тобто загрози стали глобальними. А механізми ухвалення рішень залишилися переважно державними. Саме цей розрив і руйнує стару систему.
То навіщо тоді взагалі потрібна Генасамблея?
Парадоксально, але саме зараз вона потрібна, можливо, більше, ніж будь-коли. Не тому, що ООН раптом отримає можливість припинити всі війни. І не тому, що за кілька днів у Нью-Йорку світові лідери домовляться, як регулювати штучний інтелект, зупинити глобальне потепління та реформувати Раду Безпеки. Цього, звичайно, не станеться.
Але коли стара система перестає працювати, а нової ще немає, найважливішою функцією міжнародної політики стає збереження каналів комунікації.
Говорити доводиться навіть із противниками. Торгуватися доводиться навіть тоді, коли немає довіри. Шукати тимчасові правила доводиться навіть тоді, коли немає згоди щодо довгострокових.
Саме тому майже 130 глав держав та урядів знову приїхали до Нью-Йорка, попри всі розмови про "смерть ООН". Вони тримаються за стару конструкцію не тому, що вірять у її бездоганність.
А тому, що нової поки немає.
Тепер – про Україну
На цьому глобальному тлі треба оцінювати і зустріч Володимира Зеленського та Дональда Трампа. Для України сам факт такої зустрічі важливий. Але було б помилкою сприймати її лише через категорії "перемога" або "зрада", "Трамп натисне на Путіна" або "не натисне".
У великих держав завжди є власні інтереси. У Сполучених Штатів – внутрішня політика, ціни на енергоносії, відносини з союзниками, Іран, Китай, майбутні проміжні вибори. В України – виживання держави, оборона, енергетика та проходження чергової воєнної зими.
Однією з тем переговорів Зеленського з Трампом є можливе "енергетичне перемир'я" – взаємне припинення ударів по енергетичній інфраструктурі.
Чи завершить це війну? Ні. Чи гарантує це виконання Росією своїх зобов'язань? Такої гарантії немає. Але якщо така домовленість дозволить Україні краще пройти зиму, зберегти енергосистему, стабілізувати експорт і виграти час для накопичення ресурсів – це вже цілком конкретний національний інтерес.
Паралельно у Вашингтоні рухається санкційний законопроєкт покійного сенатора Ліндсі Грема. Сенат підтримав його у серпні, Палата представників – 16 вересня, після чого документ був направлений президенту Трампу. Він передбачає додатковий тиск на російський енергетичний та оборонний сектор і можливість застосування високих тарифів до країн, які продовжують купувати російські енергоресурси.
Чи змінять санкції поведінку Кремля – окреме питання. Але для України стратегія зараз має бути максимально прагматичною: використовувати кожне вікно можливостей, не перетворюючи його на ілюзію остаточного вирішення війни.
Світ входить у небезпечний період
Мені здається, саме цього часто не хочуть визнавати. Світ не переживає тимчасову кризу, після якої усе повернеться "як було". "Як було" вже не буде.
Глобалізація не зникає – економічна, технологічна та інформаційна взаємозалежність навіть посилюється.
А ось політичний глобалізм, побудований на очікуванні постійного розширення універсальних правил та інститутів, очевидно переживає кризу. Держави дедалі частіше шукають безпеку в менших союзах. Уряди концентруються на національних інтересах. Великі держави знову ділять сфери впливу. Корпорації отримують дедалі більше влади над технологічними процесами, які держави не встигають контролювати.
І все це відбувається у світі, де "усі залежать від усіх". Саме тому нинішній перехід настільки небезпечний.
У XIX столітті криза між великими державами могла залишатися регіональною. У XXI столітті блокування протоки, атака на дата-центр, війна навколо великого експортера продовольства чи збій у глобальній фінансовій системі можуть запустити ланцюгову реакцію на іншому кінці планети.
Тому головне питання сучасності — вже навіть не в тому, чи виживе ООН у нинішньому вигляді. Питання в іншому: хто і на яких принципах напише правила наступного світопорядку? Хто матиме право застосовувати силу? Хто контролюватиме технології, здатні створювати глобальні ризики? Як захистити міжнародну логістику та критичні вузли світової економіки? Що робити з державою, яка порушує правила, але водночас має право вето на механізм, який повинен ці правила захищати?
І, нарешті, яким чином змусити великі держави підкорятися правилам, коли вони вважають, що ці правила суперечать їхнім інтересам?
Відповідей поки немає.
Саме тому нинішня Генасамблея ООН цікава не стільки рішеннями, які вона ухвалить. Вона цікава іншим. На наших очах світ намагається зрозуміти, як жити після завершення епохи, правила якої більше не працюють.
Можливо, на полях Нью-Йорка ми побачимо перші контури нової системи. А можливо – лише чергове підтвердження того, що стара остаточно вичерпала себе.
Але одне вже очевидно. Світ у вогні не може нескінченно жити без нових правил.