"Страшно чекати, що прилетить у тебе": історія сммниці 24 каналу Яни про виїзд з Сєвєродонецька

Рішення виїхати наша колега Яна ухвалила у березні, коли прилетіло у всі сусідні будинки. Знавіснілі окупанти стирали з лиця землі комфортне та затишне українське місто. 

Зауважте "Без сліз по Маріуполю не можна ходити": історія Олени про вихід з міста та нове життя у Львові

Про життя Сєвєродонецька між двома окупаціями, любов міста до України, евакуацію під обстрілами, шлях у нікуди та новий старт у Львові Яна розповіла нам у межах проєкту СВОЇ на 24 каналі.

"Війна з 2014 року була за кілька кілометрів, але по відчуттях – ніби десь далеко"

Вперше Сєвєродонецьк окупували у травні 2014 року. Звільнили місто у липні того ж року. Які спогади залишилися у тебе про цей час?

Мені на той час було 14 років. Пам'ятаю, як на блокпостах стояли "лнрівці" чи якісь зрадники. Нам сказали, що місто – окупували. А потім ми дізналися, що Сєвєродонецьк звільнили.

На той час я жила у селі Нова Астрахань (це за 25 кілометрів від Сєвєродонецька). Вибухів не чула. Такого кровопролиття, як зараз, не було. Звичайні люди й не помітили окупацію.

Тому думали, що й цього разу нічого такого не буде. Що росіяни трошки на кордоні погримають – та й усе. Але, на жаль, такого не сталося.

Слава Богу, що хоча б до 24 лютого ми жили нормальним життям.

Усі ці роки відчувалося, що лінія фронту – близько? Як жив Сєвєродонецьк?

Взагалі ні. Люди жили своїм життям. Робили ремонти. Відкривали бізнес. Навчалися. Не було чути ні вибухів, ні пострілів. Війна була наче так далеко. А насправді – за декілька кілометрів від тебе.

Готуючись до нашої розмови я переглянула виступ Сергія Жадана у Сєвєродонецьку у грудні 2014 року. Тоді він читав уривки зі своєї "Месопотамії". Як ти оцінюєш: ці 8 років у місті було достатньо культурних подій? Концерти, презентації. Щоб місто могло насолоджуватися й насичуватися українською культурою?

Мені здається, що так. Звичайно, можна було б більше. Завжди можна українізувати ще більше. Але культурні події були завжди. Як у Києві, так і в Сєвєродонецьку. Ті, хто хотів, завжди знали, куди піти.

Молодь ходила. І я ходила. Як переїхала у Сєвєродонецьк, змінила коло спілкування. На Жадана ходила. Він, до речі, частенько до нас приїжджав.

Молодь збиралася разом. Ми грали у настільні ігри, читали вірші. Нас не відкидали. Сєвєродонецьк – завжди був Україною.

Сєвєродонецьк жив яскравим культурним життям / Фото надане 24 каналу

"Сєвєродонецьк – українське місто, якому не пощастило з розташуванням"

Які настрої усі ці роки були у місті?

Сєвєродонецьк – це українське місто, якому просто не пощастило з близьким розташування до Росії.

У 2021 році у нас відбувся військовий парад. Людей було море. Ми завжди святкували День вишиванки. Щороку проводили Фестиваль думок. Українською майже не говорили (переважно – суржик або російська), але Україну любили.

Проросійських закликів не лунало. Можливо, якісь сєпари й були. Однак відкрито про себе вони не заявляли.

А тому, хто скаже, що Сєвєродонецьк – сєпарське місто, в якому ніколи не підтримували Україну, я приїду і дам ляпаса.

З осені 2021 року кількість новин про можливий повномасштабний напад щодня зростала. У тебе була тривожна валізка? Чи здавалося, що все-таки – це неможливо?

Всі думали, що повномасштабної війни не буде. Вони ж не вперше стояли вже біля кордонів. Всі думали: ну постоять собі та й відійдуть.

Валізку не збирала. На той час я підхопила COVID-19 й не мала сил навіть читати новини. Я була у такому вакуумі. А потім – війна.

Напередодні всі тривожилися, і я тривожилася. Але на 100% не вірила, що це станеться. Не тому, що я вірила у Росію, наче вона – така "хороша країна", просто не думала, що їм це потрібно.

21 лютого з мамою потрапила до лікарні. Їй робили операцію, а я – з отруєнням потрапила. Лежиш, тобі погано, а тоді 24 прокидаєшся й тобі кажуть: "війна почалася". Чуєш вибухи й не знаєш, що взагалі робити.

Твій ранок 24 лютого – яким він був?

Я не читала новин. Але почула вибухи. У нас за Сєвєродонецьком є старий аеропорт. Туди росіяни випустили декілька снарядів. Тоді я вирішила почитати новини.

Дізналася, що Харків, Київ бомблять. Але я все одно сподівалася, що якось обійдеться. Ну бо XXI століття, як таке може бути.

Ці перші дні – дуже розмазані. Я переживала. Я боялася. Ще фізично було погано. Намагалася менше читати новин. Бо що я могла зробити?

"Прилетіло за 10 метрів від лікарні, де я лежала. А потім – в усі навколишні будинки"

Як минали перші дні повномасштабної війни у Сєвєродонецьку?

Місто атакували щодня. Вранці декілька разів та увечері. Вдень могли ще декілька разів. Тоді це здавалося дуже багато. Але зараз розумію, що насправді ми ще нормально так обійшлися.

Сєвєродонецьк – дуже маленький. За 2 години можна пішки дійти з одного кінця міста – в інший.

Коли обстрілювали один кінець міста, а я була в іншому, звичайно все чула. Але розуміла: гучно, але летить не сюди.

Вночі 4 березня росіяни обстріляли нашу лікарню. Був приліт за 10 метрів від будівлі, де я лежала. Росіяни спеціально дочекалися часу, коли всі спатимуть.

Окупанти влучили в інфраструктуру. Не було ні світла, ні води. Люди дуже злякались.

Потім росіяни почали стріляти по садках, по школах. Де були бомбосховища, туди вони й стріляли.

Аптеки не працювали. Комунікацій не було.

У лікарні нас тримало те, що мама – після операції. Жодних медикаментів вже не було.

Я перебувала у лікарні, бо не було, куди йти.

7 березня ми пішли на квартиру до тітки та двоюрідної сестри. Там переночували. Наступного дня росіяни так обстріляли наш район, що ми почали збирати речі.

У наш дім не прилетіло. Але прилетіло в усі будинки поряд. Наш якось оминуло. Це було так страшно. Тупо тваринний страх. Розумієш, що ти нікуди звідти не подінешся. Хочеться просто лізти на якусь стелю, куди завгодно, аби втекти. Страшно пережити цей момент, а потім ще страшніше розуміти, що от зараз знову прилетить. Й цього разу – точно у тебе. Не в дім поряд, а – саме в тебе.

"Заплатила подвійну ціну, щоб евакуюватися з міста"

Тоді ухвалила рішення, що все-таки потрібно їхати?

Я почала обдзвонювати усіх перевізників. Кожен мав запланований графік на 2 – 3 тижні. Я розуміла, що ситуація загострюється. Через 3 тижні мене може вже й не бути.

Додзвонилась до одного перевізника. 9 березня ми поїхали, бо я заплатила подвійну ціну за те, що бути без черги. Я просто викупила чиєсь місце.

З Лисичанська на той час, здається, ще ходили евакуаційні потяги. Але з Сєвєродонецька туди ще треба було якось добратися. І які потяги, коли мама – після операції. Дуже слабка вона була.

9 березня ми виїхали. Але водій вирішив змінити шини на літні. Як виїжджати з Сєвєродонецька у Лисичанськ, там є великий пагорб. Було слизько, випав сніг, й водій не зміг виїхати на нього. Ми розвертаємось і їдемо дорогою через Рубіжне, яке вже прострілювалося.

Ми виїхали. І Слава Богу.

Який найсильніший спогад у тебе залишився про евакуацію?

Коли ми виїжджали з Луганської області, водій увімкнув музику. Для мене це був шок. За дні повномасштабної війни музика, серіали відійшли на двохмільйонний план. А тут ти розумієш, що життя триває.

"Навіть якщо Білорусь вступить у війну, я не хочу їхати з України"

Ти відразу знала, що поїдеш до Львова?

Ми поїхали спочатку до Дніпра. Вся Луганська область зараз – це Дніпро. Ми збиралися там залишитися. Але через декілька днів, після того, як ми приїхали у Дніпро, стався приліт. Ми у паніці зібрали всі речі й поїхали до Львова – у нікуди. Головне було просто добратися у безпеку, а тоді якось та й буде.

Нас прихистила знайома моєї знайомої. Ми пробули там тижнів два, доки не знайшли житло на триваліший період. Зараз мешкаємо у священника. Все добре.

Ми думали: якщо у Львів прилетить, поїдемо у Польщу. Було настільки страшно, що ми були заряджені їхати далі, де буде безпечно.

Але зараз я розумію: навіть якщо Білорусь вступить у війну, я не хочу їхати з України. Я й тоді не хотіла, але була дуже настрашена. Україна – мій дім.

"У Львові почуваюся у безпеці, навіть попри ракетні удари, які були"

Ти почуваєшся тут у безпеці? Наскільки це взагалі можливо у час повномасштабної війни.

Коли вперше був цей масований ракетний удар по Львівщині, ми чули, як працювали ППО. Але ми такі: "Ну ок, підемо в коридор". Після того, як нас обстрілювали так, що стіни тряслися, страшно не було. У Львові почуваюся у безпеці.

"У нас дуже класна команда на 24 каналі"

Як ти вважаєш, твій "другий" дім став для вас зараз справді домом? А люди поруч, які здавались ще нещодавно геть чужими, стали рідними?

У мене вдома – велика бібліотека. Я, коли виїжджала, взяла єдину книгу – "Друге життя Уве". Це – символічно. Бо тут у мене також почалося, на жаль чи на щастя, – друге життя.

Я тут знайшла роботу. У мене є знайомі. У нас дуже класна команда СММ. Вони – усі котики. Мені подобається працювати на 24 каналі.

Я їздила на екскурсії. Побувала на Синевирі. Якби не війна, можна було б сказати, що я живу добрим життям.

Якби війни не було, я, можливо, все одно переїхала б до Львова. Почала працювати на 24 каналі. Але це все сталося не такою ціною, як я хотіла.

Нещодавно я ходила на балет. І якось від цього відволікаєшся, а тоді накриває, бо думаєш: а як там люди в окупованих містах, як там наші військові. Я не знаю, що робити: жити це життя чи якось просто існувати? Морально складно.

Твій дім вцілів?

Наразі так. Що буде далі, я не знаю. Готую себе до гіршого, але сподіваюся на краще.

"Хочу, щоб Сєвєродонецьк не став містом-привидом"

Якби ти зустріла іноземця, який дуже мало знає про Сєвєродонецьк, що б ти йому розповіла про своє місто?

Воно у нас компактне. Комфортне дуже. Затишне. Маємо два озера. Є куди сходити. До нас постійно приїжджали зірки: The Hardkiss, MONATIK, "Антитіла", "Бумбокс", Потап і Настя. А в сусідній Лисичанськ – "Океан Ельзи".

У нас було стільки кафе. Мені здається, що Сєвєродонецьк – це місто кав'ярень-возиків. Вони були на кожному кроці.

Сєвєродонецьк – це дім. Я б хотіла, щоб після деокупації його відбудували. Щоб туди приїжджали люди. Щоб Сєвєродонецьк не став містом-привидом.

Що можеш сказати людям, які бояться покидати рідні домівки і переїжджати в більш безпечні місця? Що порадиш їм?

З Сєвєродонецька зараз дуже важко виїхати. Мені здається, ті, хто хотіли виїхати, вони вже давно виїхали. Залишилися ті, хто справді підтримує "руський мір", або ті, хто не можуть виїхати через певні обставини.

Ще є невеликий відсоток людей, які тримаються за свою квартиру. Думають: якщо тут залишуся, не прилетить.

Деякі видання пишуть, що там залишилися лише сєпари. Але це не так. Там є й проукраїнські люди.

А пораду? Вижити. Дочекатися України.

Що перше зробиш після перемоги?

Мені здається, я якраз буду на зміні на соцмережах 24 каналу. Усе буде так нестися!

А потім я б хотіла поїхати додому. Подивитися, що там з домівкою. Побути у Сєвєродонецьку. А тоді взяти відпустку, поїхати у Карпати, вимкнути все й морально відпочивати. Знати, що ніхто не помирає, а вдома – все добре.

Влаштуєш нам якось після перемоги екскурсію Сєвєродонецьком?

Звичайно. Усій команді 24 каналу можу влаштувати.