Йому вже 81, а він і досі може так влучно написати, що його виступи вирізають з ефіру. В червні його коротка сценка про сучасне російське телебачення під час помпезного вручення нагород ТЕФІ стала ляпасом російським медійникам.
У телевізійників сценка сміху не викликала, зате в Інтернеті цей ролик уже зібрав півмільйона переглядів.
Кар'єра сатирика розпочалась в одеському порту, де Жванецький працював змінним механіком. 8 років заповнював трюми вугіллям, керував автонавантажувачами. В моменти, коли руки нили від утоми, в голові народжувались яскраві сценки.
Разом зі співробітником Віктором Ільченком засновують театр "Парнас-2", згодом до них приєднується Карцев, майстер із налаштування швейних машин.Назбиравши репертуар, вирішили показати свої роботи Райкіну. Двох артистів комік запрошує до Москви, а Жванецькому пропонує завести грубі зошити і писати для нього номери. На той час йому було вже 30 років.
Читайте також: Хірург українського походження, який став у США національним героєм
Співпраця виявилася більш ніж вдалою. Якщо в порту заробляв у місяць 89 рублів, то тут за один монолог — 150. За підготовку спектаклю аж 1200. Його сценки цитував увесь Радянський Союз, але прізвище залишалося невідомим, тож у 40 років і Жванецький вирішує піти у власне плавання. Залишає театр Райкіна і відкриває власний. Популярність така, що навіть Алла Пугачова і Софія Ротару виступають перед його номерами.
Його виступи дуже аскетичні. Стіл, крісло, на яке він ніколи не сідає. Сценки завжди написані від руки на аркушах паперу. Друзів і родичів просить не приходити на його концерти. Вимоги до залу – тверді крісла, його глядач не повинен бути надто розслабленим. І головний атрибут виступу – портфель. Колись він належав батькові, який там носив історії хвороб своїх пацієнтів.
Жванецький уже давно працює на дві країни, на 2 міста – Москву й Одесу. Часто намагається уникати конфліктних тем. Іноді все ж висловлює свою думку.
Вважає, що "Еще раз повторюсь: русские безумно завидуют украинцам. Потому что они смогли свалить зарвавшихся, охамевших, обнаглевших дерзких ворюг...Закомплексованное же русское большинство оправдывает свое бездействие, свою ненависть и свое бессилие "желанием стабильности", тем, что "они все там бендеровцы и фашисты".
Про свої роки не турбується. Каже, що старість, як і молодість, приходить і йде. Тож слава Богу, що вона ще є.