Держсекретар Марко Рубіо пішов ще далі та заявив, що венесуельська нафта не має контролюватися Китаєм, Росією чи Іраном. Про це пише Максим Гардус, інформує 24 Канал.

До теми Роспропаганда зі шкіри пнеться, щоб приховати провал Росії у Венесуелі

Політичні заяви та реальність

Ринки миттєво відреагували: ціни коливалися, а в медіа з'явилися заголовки про "нафтову альтернативу Росії". Але політичні заяви – це не барелі. І тут починається реальність.

Після зміни влади у Каракасі Трамп публічно говорить про мільярди доларів інвестицій і можливість швидко повернути Венесуелу на світовий нафтовий ринок. У Білому домі не приховують, що США готові координувати продаж венесуельської нафти, контролювати фінансові потоки та спрямовувати доходи на стабілізацію економіки.

Звучать і більш конкретні орієнтири: за сприятливих умов Вашингтон очікує збільшення видобутку на 200 – 400 тисяч барелів на добу протягом 12 – 24 місяців.

Європейські політики додають геополітичний вимір: повернення Венесуели на ринок, мовляв, може послабити позиції Росії, збільшивши глобальну пропозицію та створивши тиск на ціни.

На цьому тлі трейдери вже закладають у котирування потенційні додаткові барелі у середньостроковій перспективі, що й пояснює короткочасну волатильність цін.

Звучить переконливо. Але за межами риторики бракує ключового – операційного плану:

  • хто саме інвестує (корпорації чи фонди);

  • у які родовища, на яких юридичних умовах;

  • як будуть вирішені арбітражі на мільярди доларів;

  • хто візьме на себе політичні та технологічні ризики.

Бізнес, на відміну від політиків, дивиться на цифри тверезо – і поки що не аплодує, а рахує. Чи має Венесуела потенціал? Так. Але…

Ключова умова збільшення видобутку нафти у Венесуелі

Потенціал у Венесуели колосальний. До приходу до влади ультрапопуліста Уго Чавеса країна видобувала 3 – 3,5 мільйона барелів на добу. Запаси нафти оцінюються у понад 300 мільярдів барелів – найбільші у світі. Проблема в іншому.

Політизація нафтової галузі, масові звільнення фахівців у PDVSA (зокрема й іноземців), націоналізація і вигнання іноземних компаній за Чавеса, а згодом корупція, управлінський хаос і санкції за Мадуро призвели до обвалу видобутку.

Тепер майже у 7,5 раза менше – 400 тисяч барелів на добу. Венесуела втратила не нафту, а інституції, людей і довіру інвесторів.

Ключова проблема – нафта Ориноко. Це надважка нафта зі щільністю 8 – 10 API, яка просто не тече без оброблення. Вона потребує апгрейдерів, постійного постачання розріджувачів та стабільних електрики й логістики. Її собівартість висока, а вуглецевий слід – один із найгірших у світі. Таку нафту неможливо "увімкнути за наказом" або швидко масштабувати.

Видобуток у Венесуелі справді можна збільшити – з цим погоджуються майже всі західні аналітики. Але головна умова – час і дуже великі гроші.

Показовий кейс – історія Алі Моширі, колишнього топменеджера Chevron, який намагається залучити 2 мільярди доларів для інвестицій у венесуельські нафтові активи. Важлива деталь: це не Chevron і не великий мейджор, а приватний інвестфонд.

Мета фонду – запустити 20 – 50 тисяч барелів на добу. У масштабах країни, яка до Чавеса видобувала понад 3 мільйони барелів на добу, це майже статистична похибка. Логіка тут типова для distressed assets: зайти дешево, стабілізувати частину активів, заробити на арбітражі ризиків і вийти через 5 – 7 років.

Саме тому першими в Венесуелу заходять фонди та приватний капітал, а не нафтові гіганти з багатомільярдними балансами й репутаційними ризиками.

Якщо подивитися ширше, експерти описують три можливі сценарії.

Перший – інерційний. За мінімальних інвестицій і політичної турбулентності видобуток коливатиметься близько 0,8 – 1,0 мільйона барелів на добу без суттєвого зростання. Це сценарій виживання, а не розвитку.

Другий – помірно оптимістичний. За часткового зняття санкцій, доступу до сервісів і стабільних правилах гри Венесуела може додати 200 – 400 тисяч барелів на добу протягом 1 – 2 років, вийшовши на рівень 1,2 – 1,4 мільйона. Саме цей сценарій більшість аналітиків вважає найбільш реалістичним.

Третій – політично оптимістичний. Повернення до 2 мільйонів барелів на добу на початку 2030-х і навіть 3 мільйонів у довшій перспективі можливе лише за умови десятків років стабільності та інвестицій понад 150 – 180 мільярдів, що робить його радше стратегічною мрією, ніж ринковим планом.

Тому консенсус західних експертів звучить жорстко:

  • короткостроково – волатильність і жодного стрибка;

  • середньостроково – обмежене зростання за ідеальних умов;

  • довгостроково – повернення до старих обсягів лише за наявності захисту права власності, вирішених арбітражів, масового CAPEX і політичної стабільності.

Головне: жоден серйозний експерт не говорить про швидке диво. Венесуельська нафта може повернутися на ринок, але не в темпах, які дали б змогу швидко витіснити Росію. Вона може частково вплинути на ринок у майбутньому, але витіснити Росію швидко – ні.

Політична риторика знову випереджає фізичну реальність. А нафта, на відміну від заяв, не реагує на гасла.