Аліна Михайлова під час Революції Гідності була студенткою-політологом Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тоді, у свої 19 років, дівчина прийшла у Михайлівський монастир, який став для учасників Євромайдану своєрідним прихистком та лікарняним корпусом і запропонувала свою допомогу. Згодом вона стане волонтеркою "Армії SOS", добровольцем-парамедиком на війні та створить фронтову медслужбу в Першій штурмовій роті "Правого сектору" та очолить її.
До теми Не кількістю, а якістю: порівняння військової могутності України та Росії
"У мене був чіткий план на життя"
Ви були активісткою Євромайдану у свої 19 років. Ви стали допомагати з розміщенням поранених у госпіталях та пошуком зниклих безвісти. Чому так вирішили?
Я пішла спочатку на Майдан, бо мені було це цікаво з прагматичної точки зору, адже я навчалася тоді на політолога на 2-му курсі. Тоді я подумала, що мені треба бувати у таких рухах і спостерігати за людьми. Я вже розуміла, що це буде якась наша нова історія, але не до кінця усвідомлювала наскільки це все затягнеться.
Перші дні на Майдані я просто ходила і дивилася. І коли нас зі студентами розігнали біля Стелли Незалежності, ми пішли у Михайлівський монастир, де перебували, так би мовити, переховувалися. Після того я зрозуміла, що спостерігати замало. Коли вже почалися розстріли на Майдані, не знаю чому, але я знову повернулася у цей монастир. Я прийшла і спитала, що треба робити? Мене посадили в інформаційний намет громадського сектору Євромайдану і я приймала людей.
Потім у нас з'явилася база безвісти зниклих. Коли були перші розстріли, людей заносили в ковдрах і запитували куди їх нести? Координатор направляв їх на задній двір Михайлівського собору. Це були перші загиблі, в морг їх не віддавали, щоб "беркут" і їхні "посіпаки" не забирали звідти загиблих людей. Я не обирала, чим мені займатися, ця робота приходила до мене і я що могла те і робила.
Чим для вас став Майдан?
Я вчилася у російській школі і розмовляла російською. Я уникала всього, що пов'язано з українською мовою. Я багато тоді читала книг і обирала спеціально тільки російську. У нас в місті Дніпро й справді була така думка, що українська – це мова селян. І воно так закріплювалося у свідомості молоді. Але до Росії, як до країни, я ніяк не відносилася. Мені було це нецікаво.
До теми Війна у підвішеному стані: 7 років тому на сході України почалась АТО
У мене був чіткий план на життя, що на четвертому курсі я поступлю на магістратуру в Німеччину і там скоріше за все залишуся. На Україну абсолютно ніяких планів не було. І власне, що і зробив Майдан, він допоміг знайти себе в цій країні, зрозуміти цю ідентичність і переосмислити багато процесів, які відбувалися під час Революції Гідності, зрозуміти себе в цих процесах і що я хочу боротися за цю країну, за її українськість, соборність і самостійність. І я відчуваю, що я можу бути причетною до творення новітньої історії.
Фото з особистого архіву Аліни Михайлової
Коли спалахнули бойові дії на сході, ви почали співпрацювати з волонтерською групою "Армія SOS" у Києві. Чим саме ви займалися?
Майдан дуже швидко для мене закінчився. Пам'ятаю, як прийшла на медичний склад щось забрати, а пред великою плазмою всі стоять, дивляться новини і радіють. Всі думали, що Майдан переміг, Янукович втік. У мене тоді був такий шок. Звісно, я також раділа, але з іншого боку, під час Революції Гідності люди протягом кількох місяців жили у піднесенні, було бажання діяти та змінювати. Та енергія залишилася і після Євромайдану і я хотіла щось робити.
Тоді вже в Криму все це почалося і Донбас "качався". Тоді часто лунала фраза, що Донбас годує всю Україну. І я вирішила поїхати на західну Україну з маленьким проєктом, я їздила містечками й запитувала у людей як вони заробляють на життя. Щоб показати на противагу цій фразі, що люди тут також працюють. Ми зробили відео і все. Тоді почалися перші бої на сході. Я почала сама від себе біля магазинів збирати продукти для бійців на фронт. Тоді нам подзвонив племінник маминої подруги з 24-ї львівської бригади. Тоді вони поїхали під Амвросіївку. І він подзвонив і сказав, що у них немає нічого, навіть, їжі. Я почала їм допомогти точково, почала збирати кошти у Twitter.
Ми передавали їжу через Нову пошту, якісь автобуси. Тоді ще не було налагоджене транспортне сполучення волонтерської допомоги. Це було щось нове – допомагати армії їжею, касками, бронежилетами. Тоді хтось з-за кордону захотів передати 1000 доларів на допомогу бійцям на сході. Щоб передати ці кошти й вивести, треба було мати PayPal, а він відкривався тоді на якихось організаціях. Тоді я і натрапила на "Армію SOS".
З офісу на фронт
У місті Дніпро ви створили обласне відділення "Армії SOS". Чому виникла ідея? Як все організували?
Все розпочалося з того, що я звернулася до дівчат зі свого гуртожитку і попросила їх написати листи на фронт хлопцям. Назбирала їх цілу коробку й прийшла в офіс "Армії SOS". Там мені запропонували допомагати їм, але це був травень і я мала їхати до себе в місто Дніпро на канікули. Так виникла ідея створити офіс. За тиждень ми його відкрили.
Фото з особистого архіву Аліни Михайлової
Хто в більшості йшов у волонтери?
У мене в Дніпрі були виключно студенти, першокурсники. Залучали ми й школярів – 10 і 11 класи. Основа нашого волонтерського осередку складалася із п'яти людей. В офісі ми просто приймали допомогу та писали, які є потреби. У Дніпрі є військові містечка – Гвардійське та Черкаське. Це пункти постійної дислокації двох бригад: 25 повітряної ВДВ і 93-ї бригади. І ми вирішили, що будемо їм помагати. Це був червень 2014 року й тоді в мене були ілюзії, от війна закінчиться до мого повернення в університет в Київ. Тому ми й не розвертали таких великих потужностей волонтерської допомоги, і ми, навіть, подумати тоді не могли, що нам прийдеться їздити на фронт і передавати цю допомогу.
Ви також контактували з українською діаспорою з усього світу? З яких країн найбільше допомагали?
У нас були свої відділення "Армія SOS" у Великобританії, США, Іспанії, Німеччині. Наші представництва відкривалися під час війни. Вони залучали не лише українську діаспору, а й корінне населення.
Коли Ви вперше поїхали на схід?
Я поїхала на схід в середині червня 2014 року. Вийшло так, що в 93-ї бригаді ми опікувалися ротою снайперів. Перш ніж виїхати на схід, вони тренувалися у Черкаському поблизу міста Дніпро. Ми з ними мали близькі контакти, проводили разом багато часу. Ми жили, як маленька сім'я. Мені було 19 років і я ніколи не мала контактів із військовими. До війни мені завжди здавалося, що в армію йдуть нещасливі люди, не було як такого образу захисника. І я вважаю, що ментально так сприймалося через те, що армію розкрадали, і образу військового не було. Я думаю, що така думка була в більшості людей до 2014 року.
Актуально Україна або смерть: у Росії істерика через шеврон військового аташе посольства США
У цій 93-й бригаді був один боєць з яким ми стали побратимами. Він мені запропонував відвезти гуманітарну допомогу на схід. Ми завантажили машину Daewoo Lanos і відправилися на схід. Це був шок, адже заїжджали ми ще в тільки звільнений Краматорськ і Слов'янськ. Ми бачили згорілу техніку, траки від танків, розбомблені перші будинки.
Фото з особистого архіву Аліни Михайлової
Мабуть, варто тоді було робити свої нотатки, але як зараз пам'ятаю, що я не могла сприйняти це. Будинки виглядали, наче їх хтось надкусив. І поки я все це не бачила, це було якось захмарно все, а коли ти там і бачиш все на власні очі й відчуваєш цей страх невідомості.
Це зараза страху ніколи не має, бо я знаю зараз, фактично, всі дороги, кудою можна їхати, а кудою ні, я знаю, що можна очікувати на цій ділянці, а що ні, я знаю як виглядає обстріл. А тоді ми заїхали і я не розуміла, де лінія фронту, що таке лінія фронту взагалі, як обстрілюють, чи є якісь домовленості й чи є якісь правила війни? Що таке війна? Це був дисонанс.
Мене врятувало, що мій друг був військовим, він вже їздив туди. Я розуміла, для чого я це роблю, але інстинкт самозбереження тоді був настільки сильним, що я просто їхала мовчки й мені щиро було страшно. Це зараз я вже розумію, що людина – створіння, яке звикає до всього. І потім вже хотілося повертатися туди.
Фото з особистого архіву Аліни Михайлової
Коли ввечері виїжджали з Авдіївки, ми вдвох потрапили під перший обстріл між позиціями. Тоді ми ще не розуміли, як діяти і що робити, звідки що летить. Це можна назвати своєрідним "хрещенням". Потім ми ще пробили уламком колесо у машині, мій друг замінив його буквально за 3 хвилини. Коли вже виїхали звідти моя реакція на стрес була така, що я просто істерично сміялась кілька хвилин. Після цього ми почали постійно їздити на схід.
Ви допомагали лише військовим чи і мирному населенню?
Я не допомагала місцевим. Але, наприклад, коли ми приїхали у Піски, яке дуже обстрілювали, воно було майже пусте – залишилося кілька сімей, яким не було куди їхати. У грудні у 2014 році ми приїхали до добровольців туди. Через дорогу від їхньої позиції в хаті жила родина з 8-річним хлопчиком, який онімів через ці обстріли. Ми прийшли до цієї родини і намагалися переконати їх виїхати звідти. Ми поділилися контактами волонтерів і почали допомагати їм їжею і одягом. Але це було точково. Допомагали також бабусі з села Піски одягом та ліками. Родина з дитиною потім все ж виїхали, а бабуся залишилася.
"Люди звикають до того, що ми втрачаємо захисників"
У 2016 році, після смерті вашого друга, ви вирішили піти на фронт. Ви стали парамедиком. Чому прийняли таке рішення?
Так, це був Володимир Цірик, псевдо "Оса". Він був командиром 9-ї роти 93-ї бригади. Познайомилися ми з ним у 2015 році, коли військові зайшли на позицію в Пісках. Він був старший від мене на рік. Він зі своїм найкращим другом Олександром Саком (псевдонім "Стаф") були командирами. У 2015 році вже забороняли стріляти, а "Оса" завжди турбувався про своїх хлопців і давав відсіч ворогу. Вперше, коли я його побачила, він вийшов до волонтерів в капцях, підкочених штанах і кофті Adidas. Волонтери тоді ще дивувалися "Це командир?".
Це та історія, коли зовнішній вигляд зовсім не відповідав тому, наскільки він був професійним та ідейним. Він горів перемогою і настільки піклувався про свій особовий склад там на місцях, що під час обстрілів завжди давав відповідь. Йому було все рівно на заборони. Він отримував догани від всіх, кого тільки можна за це, але він казав, що у нього є його люди, яких він має повернути їх родинам живими. Я вважаю, що це був легендарний командир. Його поранили у Кримському, загинув він від внутрішньої кровотечі у машині швидкої.
Кожну втрату поміж наших військових неможливо виміряти, але для України втрата цієї людини просто колосальна. Люди звикають до того, що ми втрачаємо захисників на фронті. Це гинуть люди, які свідомо пішли на війну і знали, що вони можуть померти.
Для мене це люди з іншого світу. Для мене це була велика втрата, так само як рота снайперів з Черкаського. Всі вони поїхали в Іловайськ і з 18 людей лише двоє повернулися живими.
Фото з особистого архіву Аліни Михайлової
Після смерті "Оси" я припинила все і поїхала в гори з друзями і батьками. Близько 4 місяців я була без зв'язку і поза всіма цими історіями. Мені було настільки важко, що тоді я зрозуміла, що я або йду звідти взагалі і займаюся своїми справами або я йду далі і роблю щось більше, тобто я йду на фронт. До цього критичного моменту я була дуже домашньою дитиною і тоді мені здавалося що я не була готова брати відповідальність ні за що, що пов'язане із життям людей. Я вибрала йти далі. Коли я повернулася у Дніпро і відкрила Facebook, то побачила оголошення, що госпітальєри набирають парамедиків – 7 днів курси і їдеш на фронт.
Це була доля, але я мала фобію крові. Я розуміла, що я поїхати на фронт я зможу, якщо переборю цей страх. І з кожним разом все ставало легше. І зараз я можу стверджувати, що коли у людини є мета, вона може пересилити себе і свої страхи. Я пройшла курси і поїхала на першу ротацію в Широкине. У мене ніколи не гинули хлопці, але були випадки, коли ми приїжджали, а людина вже до цього загинула. І я постійно думала про те, що я могла приїхати до людини раніше, чи, наприклад, могла швидше їхати машина. Але я змогла себе налаштувати, що емоцій не має бути.
Де саме ви були парамедиком?
Перша моя ротація була в Широкине. У 2017 році ми приїхали в Авдіївку і чергували в лікарні. Ми приймали з лікарні приймали поранених і надавали їм першу медичну допомогу. З лікарні також ми виїжджали на позиції, коли це потрібно було. Того ж року я вступила у 1-шу штурмову роту "Правого Сектору" і там на базі я зі своєю посестрою створили медичну службу, яку я досі й очолюю.
Скільком пораненим допомогли?
Десь двадцяти людям.
Який із випадків для вас психологічно був найважчим?
Це загибель нашого бійця – добровольця Мар'яна Корчака по псевдо "Хитрий". Він загинув у 22 роки. Це була світла людина, і ми разом жили на позиції в підвалі з іншими бійцями. Ми були всі разом, мали спільний побут, зранку всі прокидалися, пили каву, готували, говорили. Ми жили, як одна родина. Я запропонувала командиру відправляти бійців на медичні курси, щоб потім вони на позиціях могли бути черговими медиками й могли надати першу медичну допомогу.
Ми відправили близько 12 бійців на ці курси й Мар'яна також. Він був дуже відповідальним й отримав цей сертифікат. Ми стояли в околицях на позиції в Зайцеве. У мене почалася сесія і я поїхала у Київ, а "Хитрий" залишився чергувати медиком. За день до смерті “Оси” і за день до смерті "Хитрого" мені снився сон, що хтось загине. Так і сталося, мені подзвонив о 4:00 ранку командир і сказав, що Мар'ян загинув. Для мене це був шок. Тоді був обстріл з артилерії і коли він закінчився, "Хитрий" пішов перевіряти, чи всі живі. І тільки він вибіг у двох метрах від нього впав снаряд.
Тобто, з 2016, фактично, ви були на постійній основі на сході?
Так, фактично з 2017 по 2019 року я майже не виїжджала. Я також займалася підрозділом аеророзвідки. З того моменту я могла приїхати до мами на місяць або на тиждень в Київ, щоб закрити сесію, а весь інший час я була на фронті.
"Мені здавалося, що я деградую"
Коли повернулися зі сходу?
Довгий час, перебуваючи на фронті і не спілкуючись з іншим середовищем, я себе знецінила. Мені здавалося, що я деградую і що нікому не потрібне те, що ми робимо. Мені здавалося, що я негативна складова. Це був період депресії, з якого я сама себе витягнула. Мене подали на програму обміну і я поїхала в США.
Ця поїздка вивела мене з цього стану, я подалася на другу освіту в "Київську школу економіки", знайшла роботу на той момент і почала займатися з молоддю. Саме молодь допомогла мені зрозуміти, що мій досвід – важливий. На роботу пішла, щоб підсилити саму себе, і коли я звільнилася, то знову поїхала на фронт на 3 – 4 місяці. У мирне життя остаточно я повернулася у червні 2020 року. Тоді я почала працювати з психологом і припинила довготривалі поїздки на війну. Зараз я їжджу на фронт на 2 – 3 дні, але довготривало вже ні.
Війна не для жінок. Це міф чи правда, на вашу думку?
Не всі жінки розуміють, що війна потребує певної підготовки. Але це так само стосується і чоловіків. Так само і чоловіки, які йдуть на війну свідомо розуміють, куди вони йдуть і для чого. Зараз з'явилося багато заробітчан, які йдуть просто заробити гроші. Війна і військова служба для ідейних людей. Моя ідеологічна мрія, щоб в Україні була контрактна армія, де буде хороший відбір.
Сьогодні має бути чіткий відбір і фізично і психологічно й ідеологічно. Треба, щоб людина розуміла для чого вона туди йде. Наприклад, я керувала БпЛА, це справа, яку може робити і чоловік і жінка. Мене часто просили, щоб я щось облітала, і ніхто не дивився на те, жінка чи чоловік це буде робити, а дивилися на розумові здібності. Треба розуміти, що снайперка сама має нести своє обладнання, гвинтівку, амуніцію. Це реальність.
Ви зустріли своє кохання на війні. Розкажіть, як це було.
Ми пробули ротацію у Широкине, зробили свою позицію з посестрою. І тільки ми все зробили, нам сказали, що треба покинуте це місце. А ми хотіли там відсвяткувати 14 лютого. Після цього нам сказали поїхати в Авдіївку в лікарню. Крім того, що я була парамедиком, я і далі займалася волонтерством. І привезла на військовому авто молоко туди. Я роздала його у лікарню і в різні підрозділи. І я знала, що там стоїть підрозділ 1-ї штурмової роти "Правого сектору" з командиром Дмитром Коцюбайлом, відомим на псевдо "Да Вінчі".
Фото з особистого архіву Аліни Михайлової
Я йому написала, що я волонтер і привезла молоко. Він відповів мені, що приїде його заступник. Але приїхав він сам. Всі почали говорити: "О, "Да Вінчі" приїхав". Він мене набрав, я вийшла побачила замість номерних знаків на машині слова "Да Вінчі". Перша моя думка, яка була про нього – "Господи, який понтовик". З того моменту ми почали спілкуватися. Водночас наші волонтери розробили та впровадили мапу на планшетах від "Армія SOS" для коригування вогню та розрахунків. "Да Вінчі" знав про це і попросив мене навчити користуватися мапою танкістів із роти ЗСУ.
Так ми почали проводити разом час. В один з днів, коли ми працювали з планшетом, "Да Вінчі" взяв мене на бойовий виїзд – стрільбу з танку. При роботі він завжди сидів зверху танку та коригував вогонь по ворожим позиціям. Пізніше виявилось, що це було таке собі побачення і стало початком наших відносин.
Ви увійшли у двадцятку особистостей, що мають найбільший вплив на українську молодь (14 – 35 років) у соцмережах за рейтингом системи моніторингу соціальних медіа SemanticForce. Як ви вважаєте, яка має бути молодь? Та як війна із Росією вплинула на неї?
У нас дуже слабка освіта. У школах має бути патріотичне виховання. Зараз, як депутат, я планую залучати військових і проводити в школах такі уроки, щоб вони передавали свій досвід дітям. Не потрібно вчити ненависті до Росії, але потрібно болючими прикладами показувати, що Росія робила протягом всієї історії стосовно нас, – українців.
В Україні є такі організації, як "БУР" і "Пласт". Я вважаю, що на них тримається ідеологічне свідоме виховання нашої молоді. Я завжди кажу, що молодь може вести війну інформаційно. Наприклад, можна знімати відео у TikTok на суспільно-важливі теми і висвітлювати політичні історії. Діти мають знати реальність.
Ви пішли у політику. Чому так вирішили?
Мені запропонував Сергій Притула. Я себе бачила у політиці, через те, що навчалася на політолога зараз продовжую навчання. Мені це цікаво і це логічне продовження тому, що я роблю. Я собі знов поставила питання тоді, чи готова я взяти на себе відповідальність за новий етап у моєму житті. Я можу сказати, що на фронті було простіше, але я не жалкую.
Фото з особистого архіву Аліни Михайлової
Яку роль волонтери зіграли у російсько-українській війні?
Я вважаю, що завдяки волонтерам і добровольцям, сьогодні ми маємо ті кордони, які маємо, а не ближче до нас. Якби не було цих людей, ми б мали ще більшу кількість загиблих і поранених. Багатьох тяжкопоранених врятували саме волонтерами-лікарями. Об'єктивно, в армії тоді, фактично, не було нічого. Ця самоорганізація наших українців стала вирішальною в битві 2014 року з Росією. Люди допомагали, і це мова не лише за тих, хто їздив туди. Це був феномен волонтера. Коли була загроза безпеці країни, велика кількість людей добровільно стали на її захист, допомагаючи тим, чим могли.