Це не завжди видно у щомісячних звітах чи статистиці звільнень. Люди продовжують вчасно приходити на підприємство чи в офіси, вони виконують базовий мінімум обов'язків, але поступово втрачають емоційний зв'язок зі справою. У світі цей феномен отримав назву quiet quitting – "тихе звільнення". В українських реаліях його варто назвати точніше – "звільнення головою". Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
До теми Якість допомоги людям починається з фахівця: чому соціальна сфера потребує змін
Криза залученості
На перший погляд, проблема здається психологічною та другорядною. Проте насправді для економіки країни, яка одночасно веде війну, утримує тил та готується до відбудови, цей невидимий феномен може стати не менш небезпечним, ніж фізичний кадровий дефіцит
Праця змінюється.
Протягом десятиліть на ринку діяла проста і зрозуміла формула: людина "продає" свій час і навички – роботодавець платить за це заробітну плату. Сьогодні ця модель вичерпує себе.
Сучасні працівники оцінюють робоче місце не лише через цифри у розрахунковому листку. Вони зважають на зміст праці, атмосферу в колективі, рівень довіри до керівництва та справедливість внутрішніх правил. Фактично змінюється сама природа мотивації. Людина дедалі частіше ставить питання не лише "скільки я заробляю?", а й "для чого я це роблю?" та "якою ціною?".
Ця криза залученості є глобальною. За даними міжнародних досліджень Gallup, лише близько 20% працівників у світі справді інтегровані у процеси своїх компаній. Переважна більшість виконує обов'язки механічно, а значна частина перебуває у стані глибокого вигорання.
Але якщо для багатих західних економік це проблема оптимізації прибутків та ефективності, то для України вона поступово стає питанням економічної стійкості.
Українська особливість: праця в режимі "енергозбереження"
В Україні глобальний тренд наклався на безпрецедентні демографічні виклики. Війна переформатувала ринок праці швидше і жорсткіше за будь-які реформи.
Міграція мільйонів громадян за кордон, мобілізація до Сил оборони, сотні тисяч внутрішньо переміщених осіб – усе це призвело до того, що Україна увійшла в епоху тотального дефіциту людей. Лише протягом 2025 року роботодавці подали понад 426 тисяч заявок на підбір працівників, тоді як на Єдиному порталі вакансій було зареєстровано трохи більше ніж 230 тисяч пропозицій.
Для більшості підприємств України саме нестача рук і мізків, а не відсутність замовлень, стала головним бар'єром для розвитку.
Читайте також Кадровий розрив поглиблюється: підлітки не бачать себе у важливих для країни галузях
Проте за цифрами ховається складніша психологічна реальність. Після років хронічного стресу, обстрілів та невизначеності "звільнення головою" часто стає єдиним доступним захисним механізмом психіки. Коли внутрішній ресурс вичерпано, людина підсвідомо вмикає режим "енергозбереження".
У таких умовах працівники значно гостріше реагують на управлінський хаос, несправедливість чи токсичний менеджмент. Водночас вони набагато вище цінують чесність, повагу та відчуття причетності до спільної справи.
Праця сьогодні – це не просто заробіток. Це спосіб триматися за нормальне життя, підтримувати родину та допомагати державі. Саме тому вибір працівника залишатися в компанії та працювати на повну силу більше не можна сприймати як даність.
Нове поле конкуренції для бізнесу
Українські підприємці сьогодні працюють в умовах, які важко уявити будь-якому європейському менеджеру. Бізнес інвестує в енергонезалежність, системи зв'язку, укриття та безпеку. Компанії переналаштовують процеси під час повітряних тривог та блекаутів, беручи на себе відповідальність платити зарплати в умовах, коли ніхто не знає, що принесе завтрашній день.
Паралельно доводиться вкладати значні ресурси у перекваліфікацію людей без досвіду та адаптацію нових кадрів. Інклюзія на ринку праці вже стала реальністю в нашій державі. У такій ситуації питання мотивації остаточно виходить за межі класичного HR.
Компанії більше не конкурують між собою лише рівнем заробітних плат. Вони конкурують за довіру. Кваліфікований фахівець, який має вибір, залишається там, де бачить прозорі правила гри та відчуває повагу до своїх обмежених внутрішніх ресурсів. Новою і головною конкурентною перевагою бізнесу стає якість відносин між роботодавцем і працівником.
Щоб подолати ментальне відсторонення працівників, бізнесу необхідно змінити підходи:
переходити від директивного управління до культури взаємної поваги;
чесно та відкрито пояснювати логіку та труднощі управлінських рішень;
створювати середовище, де працівник є партнером, залученим до розвитку спільної справи;
інвестувати не лише в інструменти праці, а й у ментальне здоров'я та професійне зростання людей.
Людський капітал став найціннішим і водночас найкрихкішим активом української економіки. І чим сильнішим ставатиме дефіцит кадрів, тим вищою буде ціна помилки у ставленні до людей.
Завдання для держави: людиноцентрична політика
Проте бізнес не здатний вирішити цю проблему самотужки. Якщо Україна прагне зберегти економічний фундамент для перемоги та майбутнього відновлення, збереження і розвиток людського капіталу має стати безумовним пріоритетом державної політики.
Державі необхідні системні та гнучкі рішення: від сучасних програм швидкої перекваліфікації дорослих до стимулів для тих роботодавців, які створюють інклюзивні та навчальні робочі місця.
Не менш важливо змінити філософію регуляторної політики. Держава має радикально зменшити бюрократичний тиск на легальний бізнес. Легальний роботодавець повинен витрачати свій обмежений ресурс і час на створення людиноцентричних умов праці, розвиток персоналу та сплату податків, а не на нескінченну боротьбу з архаїчними адміністративними бар'єрами.
Майбутнє праці – це партнерство
Сьогодні люди не відмовляються від праці як такої. Вони відмовляються від роботи, в якій немає поваги, прозорості та розуміння навіщо і для чого ти це робиш.
Раніше глобальна конкуренція точилася переважно за капітал, інвестиції чи технології. Сьогодні – і в бізнесі, і на рівні держав – вона точиться за людину.
Майбутня стійкість та спроможність України відбудуватися залежатиме не лише від обсягів міжнародної допомоги чи нових інфраструктурних проєктів. Вона залежатиме від того, чи зможемо ми просто зараз побудувати нову культуру праці – трикутник реального партнерства між працівником, роботодавцем і державою.
У цій великій битві за майбутнє виграють не ті, хто запропонує найбільші номінальні цифри, а ті, хто навчиться першими бачити в працівникові людину.