Атаки та захист несправжнього Булгакова

Каталізатором стало рішення експертної комісії Українського інституту національної пам'яті (УІНП) щодо визнання пам'ятника та вулиці на честь Булгакова (на Борщагівці) пропагандою російської імперської політики. Самого письменника експерти визнали імперцем за світоглядом та українофобом. До процесу долучилась Національна спілка письменників України, яка пішла ще далі та запропонувала музей Булгакова на Андріївському узвозі закрити та відкрити у його приміщенні інший музей – імені українського композитора Олександра Кошиця.

До теми Україна позбулася українофоба, плагіатора та досить посереднього письменника Булгакова

Ці заяви миттєво підхопила російська пропаганда та використала у своєму дискурсі про "геноцид росіян" в Україні – той самий, де вбивають за російську мову, їдять снігурів, а всіх "хлопчиків в трусіках" неодмінно розпинають. Також цілком очікувано пропозиція дебулгакізації викликала значний резонанс серед української інтелігенції (принаймні, мережевої її частини).

Хтось обурювався потенційній забороні та проголошував, що "Булгаков – наше все", хтось нещадно викривав письменника, хтось здивувався, що його музей досі існує, а хтось навіть висунув пропозицію записати Булгакова в патріархи химерної креольської російсько-української літератури.

При цьому сам Музей вчинив ефектно – його співробітники 8 квітня 2024 року на сторінках власного сайту (та "Історичної правди") оприлюднили відповідь (на жаль, анонімну) на "фаховий висновок" комісії експертів УІНП. Він розгромний – головні тези експертів були спростовані, а самих експертів (серед них і мій науковий керівник, блискучий фахівець з ранньомодерної доби, якого музейники помилково назвали медієвістом) виставили не в кращому ракурсі.

То яким був Булгаков?

Читати той текст – велике задоволення та втіха. Так не "базував" навіть висновок незалежних експертів проєкту "Диссернет" з приводу фейкової докторської дисертації Владіміра Медінського (куратора написання шкільних підручників з історії в сучасній Росії) або ще минулого сторіччя дописи радянських істориків щодо фантазій Лева Гумільова. Можливо, він наближається до тотального розгрому, який влаштували колишньому історику та колишньому спікеру Верховної Ради Володимиру Литвину справжні історики Олексій Толочко та Наталя Яковенко за його "науковий доробок".

Втім, і "музейники" також помиляються. Вони апелюють до УІНП через Булгакова як реальну персону, натомість комісія бореться зі символом (хоч і підлаштувала свої засновки під цілком правильні висновки). І в цьому наразі права.

Фрагмент висновку комісії УІНП, з яким важко сперечатись: "Присвоєння його імені географічним об'єктам, назвам юридичних осіб, об'єктам топонімії, а також встановлення на його честь пам'ятників та пам'ятних знаків в Україні було втіленням русифікації – складової російської імперської політики, спрямованої на нав'язування використання російської мови, пропагування російської культури як вищих, порівняно з іншими національними мовами та культурами, витіснення з ужитку української мови, звуження українського культурного та інформаційного простору".

Булгаков – нехай тисячу раз киянин, але також і представник російської літературної традиції. Його навіть важко назвати радянським письменником (хоча мені на початку цього тексту це вдалося), до кінця свого короткого життя Булгаков залишався літератором не існуючої вже Російської імперії.

Булгаков ненавидів "Совок" і бажав виїхати з СРСР – як би він жив зараз, то був би якимось "іноагентом" по типу Бикова чи Акуніна, але точно не Прилєпіним. Натомість нині російська пропаганда всі ці нюанси ігнорує та нав'язує Булгакову ореолу "великого російського письменника".

Він не був літературним генієм (пан Михайло – ніякий не Метерлінк, Джойс чи Гамсун), але точно був талановитим письменником.

Булгакова не був особливо популярним за життя і його також можна вважати жертвою репресивної радянської системи.

Слава прийшла до нього після смерті – він був не схожим на сонм радянських авторів і був дійсно особливим. В умовах СРСР, коли доступ до іноземних авторів був обмежений в силу різних причин (незнання мов, пряма заборона або обмежений доступ до "політично близьких" письменників за умови жорсткої цензури) Булгаков у 70 – 80-х роках 20 століття став для мешканців СРСР і Майрінком, і Кортасаром, а подекуди навіть Маркесом, Генрі Міллером чи Орвеллом.

Так сформувався "прогресивний міф" про Булгакова як про геніального вчителя російської інтелігенції, а з початком "Пєрєстройкі" він пішов у народ і перетворився одночасно на мастрід і маскульт. Україна довго наслідувала цей тренд (бо це ж земляк), а земляк непомітно став частиною російської "м'якої сили" та "скрєпою", що з'єднує Україну та Росію в єдиний культурний простір – то самий "рускій мір".

У цьому, можливо, не було чогось геть поганого, якби мова йшла не про Росію. Це держава живиться реваншем і ресентиментом й самостверджується лише коштом інших, вона не визнає українську культуру, а її президент та військо заперечують існування України як такої. Перший – ідіотськими лекціями та наказами, друге – реалізацією геноцидних задумів російської верхівки.

Така диспозиція не залишає шансів не те що Булгакову, але й Пушкіну (торішній демонтаж його пам'ятника в Києві залишив усіх байдужими навіть в Москві) з Лєвом Толстим і Достоєвським. Це об'єктивно і так має нині бути. Саме тому російська воєнна культура має піти шляхом російського воєнного корабля. А не тому, що Оксана Забужко колись написала "вкид" на фейсбуці про будинок Листовничого та показала його як унікального українофіла (яким він не був), а родину Булгакових виставила страшними українофобами (якими вони, схоже, не були), зібравши кілька сотень лайків.

До теми Література у школі: кого з росіян прибрали з програми, а хто залишився

Також це має бути зроблено не тому, що деякі герої Булгакова були українофобами (там були різні й з цього приводу триває наукова дискусія), ототожнювати автора з його героями можна, але лише певною мірою (ми ж не робимо це з адвокатом і його клієнтами – розумію, що для України це не дуже коректне порівняння, але все ж).

Заборона, але не тотальна

Директор УІНП Антон Дробович в інтерв'ю "Радіо Культура" розповідає, чому не потрібно переосмислити роль Булгакова: "Музей Булгакова вочевидь буде перейменований. Експерти будуть радитись, місто буде радитися. Я радий, що там є фахівці. Але всі ці конвульсивні рухи (знести музей, заборонити Булгакова, – 24 Канал) – на смітник, не підходить… Щоб всі ці делегації, всі ці любителі Булгакова у світі знали, що єдине місце, де їм розкажуть всю правду про Булгакова – це Київ. У Булгакова є потужна антирадянська спадщина, про яку варто розповідати. Від того, що ми закриємо музей Булгакова у Києві він не зникне у світі, бо це потужний талановитий автор. І таке буває, не дуже хороші люди бувають потужними талановитими авторами. Ми не можемо скласти лапки, викинути його з нашого дискурсу, а потім ображатися, що ми не можемо ні на що вплинути у світовому дискурсі".

Нині Булгакова має бути піддано остракізму за те, що він – органічна частина ворожого культурного середовища, що стало ідеологією та основою для нового російського геноциду українців. Це не означає тотальної заборони, а його не має бути у шкільній програмі та топоніміці.

  • Чи винен він сам в цьому – ні.
  • Чи є "халтурою" пояснення та обґрунтування висновку експертами УІНП – так. Чи вводять вони в оману загал – так.
  • Чи є Національна спілка письменників України (ці хлопці пропонують закрити музей Булгакова) – бюрократичним спадком "Совку", яка себе вже багато разів скомпрометувала морально та фізично та має бути ліквідована – безумовно.
  • Чи слушна думка директора УІНП пана Дробовича реформувати Музей та перетворити його на осередок вивчення історії київських родин початку 20 століття – так.
  • Чи має рацію відповідь Музею експертам УІНП – так.
  • Але чи має стати вона аргументом не скасовувати культ Булгакова в Україні? Ні.

Дякувати за це булгаковолюби та шанувальники "російської культури" мають лише Путіну.